5 квітня 1933 року чи не всі армійські особливі відділи й територіальні підрозділи ГПУ радянської України враз зацікавилися минулорічними випускниками Української кавалерійської школи, що функціонувала в провінційному містечку Зінов’євську. Керманичі Вінницького облуправління ГПУ та тамтешніх особістів Давид Соколинський і Данило Леопольд- Ройтман, «подчеркивая исключительную важность данного дела (а мова йде про справу «ШКОЛА», в рамках якої й вивчалася тільки-но «вскрытая контрреволюционная организация». — Ф.Ш. ) и необходимость немедленной и полной ликвидации всей организации», пропонували: негайно переглянути весь комсклад кавчастин; встановити всіх осіб даної категорії; негайно застосувати ретельну спецперевірку стосовно всіх командирів, котрі закінчили Зінов’євську кавшколу в 1932 році...
Чи була це звична для тих часів фабрикація? А коли ні, то в чому власне полягала провина двадцятирічних юнаків?
КУЗНЯ ОФІЦЕРІВ-КІННОТНИКІВ
...З ім’ям Єлисаветградського кавалерійського училища пов’язано чимало відомих та славних імен. Його начальником був герой Першої світової війни, командуючий Другою російською армією генерал Олександр Самсонов (1859 — 1914). Разом із батьком-військовим дитячі роки в його стінах провів відомий в емігрантських колах поет «тютчевського напрямку» Анатолій Величковський. Тут навчався знаний ілюстратор українських народних пісень, художник Амвросій Ждаха (1855 — 1927). Його випускниками стали славетні генерал-хорунжий армії УНР Іван Омелянович-Павленко та наказний отаман Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця. Була й історія зі знаком «мінус», оскільки в перші роки Радянської влади курсанти кінного військового закладу зіграли не останню роль у придушенні останніх осередків боротьби за українську незалежність у Холодному Яру. Приблизно тоді ж, у 1924 році, змінюється як назва училища, так і назва міста. Останнє перестало «ганебно» прозиватися на честь російської імператриці Єлисаветградом і вже мало увіковічнювати славний партійний псевдонім колись народженого тут «полум’яного революціонера», керівника Виконкому комуністичного Інтернаціоналу Григорія Зінов’єва. У 20 х роках багато випускників та викладачівУкркавшколи були репресовані. Чого варта лише згадка про фігурантів широковідомої тепер справи винищення на 1/6 планети «колишніх» офіцерів під романтичною назвою «ВЕСНА»!
ДО БОРОТЬБИ ЗАКЛИКАЛО БІДУВАННЯ СЕЛЯН
...Дружній гурт молодих червоних командирів, до якого входили Григорій Косяков, Василь Молчанов, Кіндрат Тараненко, Петро Строганов, Андрій Назаренко, Василь Тарасенко, Ілларіон Підвальний, Костянтин Невдаха, Володимир Сухар, Олександр Кривоногов та Віктор Курилях, здавалося б, мав бути надійною й непорушною опорою нового режиму. Та й походження чи не кожного дійсно відповідало самій суті РСЧА — робітничо-селянській... Як під час навчання, так і на службі всі вони були одягнені й нагодовані. Чому ж тоді в їх головах зародилися крамольні думки? Чому не боялися говорити, що мали на меті створення військової організації, котра б підняла решту заляканого суспільства на збройне повстання «для визволення радянської влади від комуністів»? Саме так говориться в документах. А щоб бути максимально точними, надамо героям нашої розповіді слово, «увічнене» каральними органами.
З листа від 03.03.33 р. Г.Косякова до В.Молчанова (вилученого ГПУ).
«Красноармеец 4 эскадрона 14 кавполка взвода Подвального получил из дома письмо, в котором дядька и тетка — отца и матери у него нет, в гражданскую убили за коммунистическую активность — писали, что они сильно голодают... и не мог перенести этого и сошел с ума. Был отправлен в Киев на лечение... Политика нашей «авторитетной» партии сделала свое дело. Ленин был прав, когда говорил, что «нет такой области в жизни, которая была бы вне политики. Ну, а она и хватила его по башке, вышибла ум».
Далі Григорій Косяков наводить ще один вражаючий факт, який характеризує добу, оспівану, як «прекрасний і неповторний час». Розповідає, про те, як вісьмом червоноармійцям 15 кавполку з нового селянського поповнення комдив Сердич, побачивши, що під час обіду вони жадібно їдять, наказав додатково видати суп і хліб — «сколько съедят», так они — что ты, Вася, думаешь? — сколько съели? Сорок порций супа и хлеба!» А далі ділиться спостереженнями: колишні голодаючі, а сьогодні — червоноармійці подекуди ще й крали їстівне: «...один сахар стащил; другой остался один в буфете, ночью вылез через окно, стащив ящик конфет. Спрятался на чердак и ел, ел, ел... «Ледь вилікували!»
З протоколу допиту комвзвода 14 кавполка III кавдивізії Л.Підвального.
«В состав контрреволюционной группировки я вошел по следующим причинам... Находясь в октябре 1932 года в местечке Ровном Ново-Украинского района Одесской области (нині Кіровоградщина — Ф.Ш. ), я, наблюдая жизнь села, убедился, что большинство колхозников буквально голодают, на селе совершенно отсутствуют необходимые для крестьян товары первой необходимости, и что положение крестьянства в целом не улучшается, а резко ухудшается. Такую же картину я наблюдал по дороге... Я лично считал, что виной создавшегося положения — неправильная политика партии в сельском хозяйстве... Обсуждали выступление т. Сталина на январском пленуме. Невдаха говорил, что пауперизм (обнищание) не ликвидирован, а наоборот — значительно усилился. В конце февраля Косяков поставил перед нами вопрос прямо: необходимо переходить от слов к делу, мол, масса сама уже начала подниматься...» (тоді, 14 січня, хтось невдало розкидав серед кіннотників кулеметного ескадрону 13 кавполку листівки. — Ф.Ш.)
З протоколу допиту командира взводу 15 кавполку III Бескавдивізії Л.Присяжнюка.
«В Укркавшколу поступил в 1929 году... Разговоры переходили на чисто политические потому, что обсуждали вопросы о положении крестьянства. На селе плохо, забирают хлеб, крестьяне часто остаются голодные... Разговоры возобновились, подогретые впечатлением от дороги из Зиновьевска до Бердичева... Станции и составы были наполнены крестьянами (как будто великое переселение народов)... Конечно, мы — я, Молчанов Василий и Молчанов Прокопий — спрашивали, куда движется вся эта масса, на что получали ответы, что это голодные едут в поисках хлеба...».
Цікаво, що у вже цитованому листі Григорія Косякова можна знайти ще й своєрідне узагальнення, написане ніби не просто колишньому однокашнику й однодумцю, а більш широкій аудиторії. «Наш красноармеец, — розмірковує 21-річний червоний командир, — особенно пополнение последних трех лет видит, что Советская власть разорила его хозяйство, пустила по миру многих детей, заставила голодать миллионы людей, создала в стране грабеж и бесправие, на который некому пожаловаться, насильно загнала их в колхозы и отобрала скот. Красноармеец перестал верить в Советскую власть, ему надоела лживая болтовня о светлом будущем и хорошем настоящем, который в хорошую сторону никем не ощущается. Красноармеец видел, что между словом и делом стоит громадная пропасть. Он увидел, что Советская власть полна и чревата противоречиями во всех областях жизни. Люди, в конце концов обессилели от трехлетнего недоедания и чрезмерного рабского труда на верхушку... Красноармеец не ощущает своей Родины, т. к. семью обездолили, он не имеет ничего своего, ни к чему нельзя приторкнуться, вот он себя в этой стране и чувствует чужим..., относится ко всему безразлично... его моральная устойчивость падает еще ниже...».
РЕПРЕСІЇ
Зрозуміло, що у наших «контрреволюціонерів» далі розмов та листування, що згодом було використане проти них самих, справа не пішла. Усе закінчилось арештами колишніх випускників кавшколи, переважна більшість яких служила в 14 полку III кавдивізії, що дислокувалась в Бердичеві. Фігуранти справи «ШКОЛА» понесли «заслужене» покарання: одних (як, наприклад, Назаренка) вислали на Північ, когось (як Кривоносова) розстріляли пізніше — в 1937-му, а ось аналітика Косякова на три роки відправили на щойно розпочате «будівництво століття» на станцію Завита, що була складовою частиною Байкало-Амурських таборів НКВД. Звільнившись, повернувся до укотре перейменованого (цього разу на честь більш «правильного», вбитого владою більшовика Кірова) міста свого дитинства й юності, щоб оселитись на вулиці Червоних інвалідів і влаштуватись чорноробом на флагман вітчизняного сільгоспмашинобудування — завод «Червона зірка».
P.S: ПРО ІДЕЙНО ШКІДЛИВОГО РЕМАРКА
При уважнішому ознайомленні зі змістом справи, знаходимо й, так би мовити, деякі менш суттєві пояснення ідеологічної хиткості військових кадрів, які «передовий та озброєний загін партії» відшукав у душах відступників. Вони пов’язані, насамперед, з уподобаннями на царині художньої літератури. Принагідно згадується тут і творчість популярного тоді «хлопчика для биття» Сергія Єсеніна. Але особову увагу привертає така несподівана думка: «Появилось до некоторой степени охлаждение к военной службе и вообще начали рассуждать о назначении и жизни человека под влиянием (!? — Ф.Ш. ) «На Западном фронте без перемен» Ремарка». Отакої! Виходить, відразу після першого — 1930 року — харківського видання названого роману український читач за менш вдалого збігу обставин міг вже й не прочитати, скажімо, «Трьох товаришів»! І ще одне. Виявляється наші кращі юнаки, навіть одягнувши портупею, й на мистецтві розумілися глибше окремих критиків від літератури, й не лишалися безмовними щодо штучного голодомору. Навіть розуміли, хто є головним винуватцем трагедії.
А історикам Єлисаветградсько-Зінов’євського кавалерійського училища, в корпусах якого нині проходять строкову службу військовики Збройних сил вже незалежної України, варто б пам’ятати й імена згаданих тут випускників 1932 року, які не могли мовчки їсти, коли решта України не мала й крихти хліба.
