Останні політичні події в Україні яскраво висвітлили чимало як позитивних, так і негативних суспільних реалій, що до цього знаходилися в тіні. Ось, скажімо, статус в нашій країні Української православної церкви Московського патріархату (далі — УПЦ). Йдеться, власне, не про статус, а про ту суспільну позицію, яку ця церква займає у державі і яка в повній мірі проявилася під час гострих змагань теперішньої виборчої кампанії. Кампанії, в ході якої чимало віруючих УПЦ опинилися у стані роздвоєння — їхні громадянські обов’язки прийшли в очевидне протиріччя із тими вимогами, які поставила перед членами своєї пастви УПЦ. «Каменем спотикання» став один із кандидатів у президенти України, якого недвозначно підтримали як політичний істеблішмент Росії, так і ієрархія РПЦ. Це повністю визначила політичну позицію також священноначалія УПЦ (слово «політична» тут вельми доречне). Воно й не дивно, бо ця церква є частиною Російської церкви і як така має виконувати всі вказівки Московського патріархату (МП).
Але чому політична кампанія в Україні так цікавить Московський патріархат, що він навіть підтримав одного з кандидатів? Головна причина тут у тому, що МП, попри всі його претензії на роль духовної керуючої сили суспільства, є лише слухняним інструментом уряду Росії. Як скаже президент, так зробить патріарх. Та це не тільки покора — бажання президента РФ і патріарха РПЦ в даному випадку повністю співпадають, бо Московський патріархат також прагне у будь якій формі відновити «Великую Российскую империю» та колишню повноту імперської церкви. І тому не пропускає найменшої можливості посилити російський вплив на Україну.
Останні вибори ще раз довели, що УПЦ — попри її так звану автономію — повністю, в усьому керується рішеннями та інтересами Московського патріархату. Про що виразно свідчить її активність на виборах. Якщо назвати речі своїми іменами, то це є не що інше, як пряма участь в українських виборах Російської церкви. В результаті чого численні віруючі (члени УПЦ) незалежної країни позбавлені можливості керуватися у своїх громадянських обов’язках власними політичними поглядами.
Між тим будь-яке втручання або участь духівництва у політичних процесах категорично забороняється офіційними документами РПЦ. Як же тоді розцінювати той факт, що і патріарх Алексій II і митрополит Володимир благословили «на президентство» одного із українських кандидатів? Чи не є це втручанням не тільки у політику взагалі, але й у політику іншої держави? Так само, як і відкриті заклики до своєї пастви проголосувати «як треба» з боку частини єпископату та священиків УПЦ? І чим є горезвісні «хресні» ходи із портретами «Богом данного нам Президента», як не агітацією? Показово, що ніхто з керівництва УПЦ їх не спиняв, ніхто від них не відхрещувався. Як і від тих батюшок, які перетворили свої храми чи то на агітаційні пункти, чи на конспіративні квартири.
Якщо торкнутися історії, то виявиться, що входження УПЦ до складу церкви іншої держави (РПЦ) суперечить традиційному статусу помісних церков, прийнятому ще за часів Вселенських соборів. Адже православні церкви (на відміну від католицької та протестантських) зазвичай тісно пов’язані з однією державою. Про це свідчать і назви церков: Грузинська, Сербська, Болгарська, Російська ПЦ та ін. Церковне православне життя має, як правило, помітне етнічне забарвлення, що визнавали і ранні Отці церкви, які писали про можливість і допустимість існування в різних церквах самобутніх обрядів і модифікацій (згадаємо про «візантійські», «російські», «українські» ікони або порівняємо, скажімо, болгарські і грузинські духовні співи). Не треба нагадувати про вплив на церковне життя мови, яка сприяє (або не сприяє) розумінню вчення церкви народом. Коли ж у певній країні є вірники іншої православної церкви, то вони мають повне право на свою власну етнічну церкву. Так, для етнічних росіян України повинна була б існувати митрополія Російської православної церкви.
Але коли церква одного народу поширюється на суверенні території іншого народу, а до того прикривається національною назвою («УПЦ»), тоді виникає небезпечна тенденція витіснення первинного етнічного забарвлення церковного життя народу і надання йому інших форм. Що і трапилося в Україні після 1686 року, а також відбувається зараз, на наших очах — під впливом тієї самої УПЦ (Софринські ікони, московські нові святі, московський спів, московська мова).
Сьогодні РПЦ нав’язує суспільству Росії дивні, якісь середньовічні дискусії, пов’язані то зі звичайними технічними документами (ідентифікаційні коди), то з канонізацією деяких історичних персон, діяльність яких аж ніяк не прикрасила історію Росії. Втім, то не наша справа — нехай моляться хоч і Распутіну чи Івану Грозному. Але при чому тут Україна і її національна церква? То не її історія, не її герої; скажімо, у ХVI столітті, за часів Івана Грозного, Україна і Росія були такі далекі одна від одної, як наче знаходилися на різних континентах. Попри це, чимало віруючих УПЦ розгулюють вулицями Києва з портретами царя Миколи II, із закликами канонізувати «святого старца» Распутіна (історичний анекдот!), а зараз — із «ангельськими» портретами проросійського кандидата. Все це — чуже й далеке нашому народу — відбувається під «дахом» Української православної церкви.
Важко уявити, що духовенство УПЦ не усвідомлює собі того, що творить у час доленосних для народу і держави виборів. Дійсною драмою є те, що проросійська політика УПЦ поставила багатьох її членів, патріотів України, у дуже складне становище — у конфлікт зі своєю совістю, зі своїм громадянським обов’язком. Люди відчули себе відчуженими від українського суспільства, опинилися на обочині подій, які вирують у країні. Особливо переживають, як про це свідчить інтернет, молоді православні віруючі — по совісті вони мали б бути на Майдані, а вимушені виконувати волю іноземної церкви — наказ із Москви. Можна тільки здогадуватися, скільки патріотично налаштованих світських та духовних осіб задумалися над тим, яку роль примусила їх грати УПЦ. І в якій компанії (Жириновський, Лужков, «Православні» братства, напівкримінальні клани, «політичні розкольники» та ін.) вони опинилися.
Зрозуміло, подібні речі не проходять безслідно навіть для такої впливової церкви, як УПЦ. Про це свідчить хоча б той факт, що в Києві — місті Києво-Печерської лаври, 190 громад та багатьох шанованих монастирів УПЦ, за кандидата Ющенка проголосувало майже 70% виборців.
