Чим далі від нас той час, коли жив і творив Григорій Савич Сковорода (1722—1794), тим величнішою і притягальнішою стає його постать. У богословсько-етичних вченнях Г. Сковороди, в його поетичних творах ми намагаємося знайти відповіді на численні запитання: як зрозуміти цей світ, щоб зробити його кращим? Що з нами відбувається? В чому істинне щастя людини?
Не можна не погодитися з думкою одного із найавторитетніших дослідників творчості Г. Сковороди Дмитра Чижевського (1894—1977), який визначив, що Г. Сковорода вже давно став центром української духовної історії. А тому ті, хто вивчає його безцінну творчу спадщину, «як зачаровані» повертаються до цього таємничого образу знову і знову.
У дослідженнях багатьох авторів Г. Сковороду називають по-різному: творцем оригінальних думок, несистематичним мислителем, хаотичним теоретиком, проповідником, інтерпретатором Біблії, матеріалістом, атеїстом, релігійним скептиком, масоном... Г. Сковороду пов’язують з різними філософськими школами, започаткованими Сократом, Платоном, Арістотелем, отцями Церкви, Спінозою, німецькими містиками Енгартом, Тавлером, Беме. Всі ці думки і судження про витоки богословських вчень Г. Сковороди, про його морально-етичні і поетичні твори досить еклектичні і подекуди суперечать одна одній.
Та скільки б не дискутували вчені, але незаперечним залишається наступне: Г. Сковорода був одним із найоригінальніших мислителів і найвидатніших умів Східної Європи ХVIII століття, виразником української душі, для якої характерні глибока самозосередженість, щире серце, широка натура, надання переваг духовним цінностям, виявлення великої любові до природи, людяність та релігійний дух. Ці риси були особливо яскраво виражені в українському суспільстві у попередні століття Сковородинівської доби та на її початку.
Уся богословсько-просвітницька творчість, педагогічна діяльність Г. Сковороди позначена вираженим національним змістом як в опануванні ним філософсько-полемічної й поетичної традиції київської школи, так і утвердженні ідеї духовного визволення українського народу. Цей великий пласт національного «зерна», яке щедро проросло у різнобічній творчості Г. Сковороди, ще недостатньо досліджено і узагальнено.
Г. Сковорода, як великий мислитель, поет, педагог під час своїх багатьох мандрів мав безліч зустрічей і бесід з людьми різних станів. Він не міг байдуже ставитися до того, що діялося в Україні, чим жило тогочасне суспільство. На очах Сковороди, сучасною мовою кажучи, відбувалася насильницька інтеграція українства у загальноросійський простір з усіма випливаючими звідси наслідками. Як вихідець із козацького стану вільних людей, у яких ще була «свіжою» пам’ять про недавні доблесні військові походи Б.Хмельницького, Сковорода з болем сприймав утиски його народу, що супроводжувалися й духовним гнітом. З початку ХVIII століття його посилено здійснювала Руська православна церква. Чому так сталося?
Ця церква остаточно втратила свою незалежність від світської влади під час царювання Петра I (1672—1725), який волюнтаристськи підчинив собі й владу духовну, відмінивши 1721 року патріаршество. Для управління церковними справами було утворено державний орган — Священний Синод під керівництвом обер-прокурора. На майже двісті років духівництво Руської правосланої церкви перетворилися, по суті, на державних службовців у рясах. З державної казни воно отримувало і платню. Тож слух’яно виконувало всі вказівки і вимоги влади.
Будь-яке інакомислення суворо подавлялося самодержавними структурами, серед яких Таємна канцелярія, створена 1718 року тим же Петром I, була своєрідною інквізицією у боротьбі з вільнодумством. Через її тортури пройшли і вихованці Київської академії. Згадати хоча б архієпископа Тверського і Кашинського, великого інтелектуала Ф. Лопатинського, який різко виступав у своїх працях проти засилля в Росії біронівщини. Під пильним наглядом Таємної канцелярії, Синоду перебував також єпископ Білгородський І. Миткевич (?—1763), з яким Сковорода підтримував дружні стосунки, та інші передові люди того часу.
Розмірковуючи над морально-психологічним станом поневоленого народу, Г. Сковорода «обпікає» сучасників правдивими і до болю гіркими висновками про ту дійсність, в якій опинилася Україна в останні десятиліття ХVIII століття: «Відібрати кураж (сміливість. — Г.Ш. ), навести жах — це значить пригнітити, замкнути й зв’язати душу , щоб вона не веселилася, сумувала у добрій справі. Це дуже страшна образа — розкласти людину в самих думках і серці її, наче у її насінні й корені...»
Побачивши як рідний народ поневолюється російським самодержавством, Г. Сковорода возвеличує незрівнянну ні з чим цінність колишніх вольностей у вірші «De Lіbеrtаtе» («Про свободу»). В ньому він оспівує мужність Б. Хмельницького, котрий очолив боротьбу проти поневолювачів, заклав основи української державності:
Что то за вольность?
Добро в ней какое?
Ины говорят, будто злато,
Ах, не златое, если
сравнить злато,
Против вольности еще оно
блато.
О, когда бы же мне в дурне
не пошитись,
Будь славен вовек, о муже
избранне, герою Богдане!
У середовищі тогочасного суспільства Г. Сковорода почував себе «чужим». Він намагався його змінити, проповідуючи християнські цінності, переконуючи у важливості для людей науки, знань. Його розуміли не всі, а лише ті, хто міг наблизитися до нього, до його високого інтелекту.
Найбільше Г. Сковороду обурювало те, що більшість священиків Руської православної церкви не вели людей до справжнього духовного очищення, а зосереджували свою пастирську діяльність, в основному, на формальній стороні церковних церемоній і обрядів, котрі перетворювалися в багатогодинні ритуали з елементами показної театральності. Г. Сковорода вчив, що ці ритуали можуть бути тільки поштовхом для пошуку людиною істинного шляху до богопізнаня. До високодуховного християнського життя, за словами Г. Сковороди, можна прийти, лише виконуючи заповіді Ісуса Христа
У своєму навчальному курсі християнської етики «Вступні двері до християнської добронравності» (1766) Г. Сковорода по-своєму пояснює ключове значення поняття Бога, Божої премудрості, показує, в чому полягає щастя людини, істинна віра, відмінність між благочестям і церковними церемоніями, пристрастями та гріхами, любов’ю та чистосердечністю.
Саме чистосердечність, наголошує Г. Сковорода, «є спокійне в душі дихання і віяння Святого Духа». Далі він порівнює чистосердечність з чудовим садом, що «повний тихих вітрів, солодкодухмяних квітів та втіхи, в якому процвітає дерево життя, котре посилає кожній мудрій людині Вищий розум (Бог). З чистосердечністю крокують поруч «доброзичливість, незлобність, схильність, покірливість, нелицемір’я», добродійність, безпечність, задоволення, бадьорість та інші невід’ємні забави. «Хто таку душу має, мир на ньому і милість, веселість вічна над головою такого істинного християнина!» — зазначає Г. Сковорода.
Основним лейтмотивом цієї праці є теза Г. Сковороди про те, що людина через знання внутрішнього, прихованого від неї змісту Біблії сама може осягнути своїм розумом Премудрість Божу і тільки позбавившись згубних пристрастей, — заздрості, лихослів’я, злопам’ятності, гордості, «улещення, смутку та іншого черв’яка, що засинає у душі», — вона перебуватиме у Царстві Божому на цій землі, тобто буде щасливою за життя.
В умовах колоніального становища України, вже на схилі свого життя Г. Сковорода у 1787 році написав твір глибокого морально-етичного і педагогічного змісту «Убогий жайворонок». У ньому він в алегоричній формі вказує шлях порятунку в часи соціального і духовного ярма, в яке потрапила українська інтелігенція.
У присвяті своєму другові Ф. Диському Г. Сковорода написав: «Дарую тобі Убогого свого Жайворонка. Він тобі заспіває і взиму: не в клітці, а в серці твоєму, і трохи допоможе врятуватися від ловця і хитруна, від лукавого світу цього. О Боже! Як багато цей вовк вдень і в ніч жере незлобивих ягнят! Ах, стережися, друже, бо в небезпеці ходиш. Не спить ловець. Не спи й ти. Помилка є матір нещастя».
Г. Сковорода застерігає молодого українця від зваби назвою, якою він дав у творі Тетервакові — Фридрик. «Коли тобі неприємно, — пише він, — згадай, що ми всі такі. Адже всю Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого соромитися? Тетервак-бо — птиця дурна, але не злобива. Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, що знати не хоче». Далі Г. Сковорода радить: «Зненавидь глупоту: тоді хоч і дурний, але будеш у числі блаженних тих тетерваків».
Під назвою «тетервак» Г. Сковорода мав на увазі тих «землячків», які піддавшись міщанській психології, жили, сповідуючи лише «шлункову філософію» і, таким чином, втратили риси людяності, гуманізму, почуття патріотизму.
Підсумовуючи деякі наші міркування про зміст богословських і морально-етичних поглядів Г. Сковороди, які знайшли відображення у його геніальних творах другої половини ХVIII століття, можна з впевненістю констатувати, що вони були реакцією на той духовний занепад в Україні, коли вона остаточно втратила політичну свободу, свою Церкву, власну систему освіти і, за словами В. Шевчука, переходила в ряд «занепалих націй». У час цілковитого руйнування національних державних інституцій і заміни іх інституціями невольницькими й чужинецькими, Г. Сковорода у своїх вченнях твердо стояв на рідному грунті. Він збудував свою богословсько-етичну і педагогічну систему, засновану на християнському світосприйнятті, в центр якого поставив людину, вказуючи їй істинний шлях до самовдосконалення і високодуховного життя.
