Початок читайте «День» №220
Суттєвою регіональною проблемою для М. Г. Рєпніна було козацтво. Його переселення 1820 р. на Південь здійснювалося жорсткими заходами. Переселенці-козаки залишили рідні землі пізно восени і до зими не встигли дістатися до нового місця проживання. До уряду надійшли скарги від 3 тис. осіб. М. Г. Рєпнін змушений був визнати їх справедливими і виправдовуватися перед Комітетом міністрів, адже козакам було заборонено продавати свої землі, і до того ж, з них було взято недоїмки. Саме тоді, на початку 1820-х років, і відбулася зміна у ставленні М. Г. Рєпніна до козацтва. Вперше це проявилося, коли він намагався захистити козацькі родини від надмірних утисків казенних палат у випадках, коли йшлося про їхні земельні справи.
1829 р. уряд знову вирішив переселити козаків, і цього разу Микола I доручив обом генерал-губернаторам, М.Г. Рєпніну і новоросійському М.С. Воронцову, обговорити умови переселення і подати їх на розгляд відповідних міністрів. Першим відповів М. Г. Рєпнін. Оскільки держава зацікавлена в козаках, то вона повинна перебрати частину переселенських витрат на себе. По-перше, слід дозволити козакам вільно розпоряджатися своєю власністю, ініціювати переселення пільгами і вигодами; по-друге, супроводження і харчування в дорозі, спорудження житла, річний запас збіжжя та засівання озимого поля здійснювати за державний рахунок. Переселення мало відбуватися в проміжок часу від 15 травня до 15 жовтня; вимагалося, щоб ні до, ні після встановленого терміну жодна партія переселенців не перебувала в дорозі. Було конкретизовано, що на новому місці козаки повинні мати запас зерна, якого б вистачило до нового врожаю. М. С. Воронцов пропонував поділити переселенців на дві частини з тим, щоб одна з них обсіялась на південних землях та приготувала землянки, а решта — зібрала восени врожай на старих ґрунтах. Ця пропозиція була відкинута М. Г. Рєпніним, котрий добре знав психологію козаків. Кожен з них виступав окремим господарем і нізащо не дбав би про сім’ї інших. Слід кожній родині, що прибуде на поселення, надати допомогу в 100 руб., виділити збіжжя та крупи, а також посівний матеріал, в решті питань козаки самі дадуть собі раду.
Вже 1821 р. М. Г. Рєпнін опротестував правомірність заборони міністром фінансів права козаків продавати свої спадкові землі, вбачаючи в цьому «порушення природних прав півмільйонного народу Малоросії». Для обгрунтування своєї позиції М. Г. Рєпнін звернувся до історії виникнення козацтва. За його проханням і, напевне, за безпосередньою участю генерал-губернатора була підготовлена для центрального уряду «Краткая записка о малороссийских казаках». Там було сформульовано 11 пунктів, за якими козацтво володіло правом власності, та наведені його переваги у порівнянні з селянами. Крок за кроком, звертаючись до початків козацтва, часів великого князя литовського Гедиміна (1320 р.), автор записки доводив, що козацтво було автохтонним, саме освоювало і заселяло порубіжні землі, коли Росія потерпала від татарського іга. Посилаючись на листи і грамоти польських королів XIV—XVI ст., ухвали сеймів 1590, 1601, 1626 рр. та інші документи, генерал-губернатор переконливо доводив, що козацьке право на землеволодіння підтверджувалося і тоді, коли вони служили Речі Посполитій.
Далі в записці М. Г. Рєпніна йшлося про те, що козацький стан наблизився до шляхетського і користувався в багатьох випадках його привілеями. Козаки судилися за Литовським статутом, як і шляхетство, володіли правом торгівлі спиртними напоями тощо. Завоювавши «власний свій край» під проводом Богдана Хмельницького, козаки «подарували себе», як оповідається в записці, московському царю Олексію Михайловичу, який грамотами підтвердив козацькі права та вольності. Посилаючись на статті царських і гетьманських грамот, детально простежувалися зміни в законодавстві щодо прав власності, які видозмінювалися з часом, але ніколи не скасовувалися і визнавалися государями нарівні з шляхетськими. Оброк, який сплачували козаки, був державним податком, а не сплатою ренти за користування земельними наділами.
Як добру нагоду продемонструвати козацький військовий досвід, розцінив М. Г. Рєпнін звернення до нього у квітні 1831 р. управляючого Головним штабом з проханням посприяти у придушенні польського повстання. Йшлося про створення резервної армії з козаків. 15 квітня фельд’єгер вручив у Полтаві князю розпорядження і вже 20 квітня відвозив у Санкт- Петербург міркування військового губернатора з цього приводу. М. Г. Рєпнін вважав, що після 1812 р., козаки значно збідніли, витратившись на обмундирування і коней, до того ж зневірилися, бо уряд в особі генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського не виконав своїх обіцянок. Неврожаї, падіж худоби, зростання податків за останні роки царювання Олександра I значно підірвали козацьке господарство. Для підняття активності необхідно зменшити козакам податки, а дворянам — ліквідувати подушний акциз на виготовлення спиртних напоїв. 6 травня 1831 р. Микола I видав на ім’я князя рескрипт про формування 8 кавалерійських загонів, бо російська армія потребувала саме легкої кавалерії, зазначивши свою згоду на зменшення податків. Із цим рескриптом князь об’їхав села, що були по сусідству з «польськими» губерніями, і особисто зачитував звернення Миколи I. Така оперативність, готовність служити престолу, за поданням М. Г. Рєпніна, була відзначена імператором.
1833 року губернатор дійшов остаточного висновку, яким чином влаштувати устрій козаків. Він відмовився від використання їх як військової сили, а переключився на переведення їх у стан вільних селян-господарів. На його неодноразові пропозиції уряд, нарешті, відгукнувся реальними кроками. Згідно зі статутом, схваленим 1834 р., головний нагляд і опікування козаками ввірялися малоросійському військовому губернатору, який управляв ними через загальні губернські та повітові присутствія.
Окремої уваги заслуговує також ставлення М. Г. Рєпніна до селянства. Генерал-губернатор неодноразово наголошував у своїх зверненнях до місцевого дворянства про обов’язок бути прихильними до посполитих, переконував обмежити розміри панщини. Його промови до полтавського і чернігівського дворянства викликали неоднозначне ставлення сучасників. Він, справді, поділяв погляди Олександра I та був посвячений у плани імператора щодо можливості скасування кріпацтва. Однак виступ М. Г. Рєпніна перед дворянськими зібраннями лише з прозорими натяками на необхідність турбуватися про селян викликав збентеження в ретроградної частини суспільства і був розцінений Олександром I як передчасний. Його промова, що у списках розійшлася по Росії, а потім, опублікована у часописі «Дух журналов», була заборонена, і навіть її видавець дістав адміністративні нагінки.
Після звільнення з посади малоросійського військового губернатора, а згодом і від членства в Державній раді розпочалося переслідування М. Г. Рєпніна. Виконуючим обов’язки чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернатора було призначено графа О. Г. Строганова, зятя міністра внутрішніх справ В. П. Кочубея, котрий виявив значні нестачі державних коштів. Створено урядове опікунство в справі звинувачення М. Г. Рєпніна у розкраданні грошей. На час проведення слідства князю було заборонено виїжджати із Санкт- Петербурга до Малоросії. Справа в тому, що М. Г. Рєпнін як військовий губернатор очолював будівельну комісію для спорудження Полтавського інституту шляхетних панянок. Розслідування констатувало відсутність звітних документів і встановило перевищення владних повноважень, бо за усним розпорядженням генерал-губернатора з приказу громадської опіки було взято на потреби будови 200 тис. руб. Коштів, передбачуваних кошторисом, не вистачало, і генерал-губернатор взяв під свою відповідальність їх з місцевого приказу. Інших зловживань комісія не виявила. За її оцінкою на будівництво було витрачено 465 тис. руб., що свідчило про пряме використання коштів на будову інститутського помешкання.
Із Олександром I М. Г. Рєпнін мав тісне взаєморозуміння. Що ж до Миколи I, то малоросійський військовий губернатор не поділяв багатьох його принципів управління державою. У цьому питанні існувало найбільше розходжень між імперською верховною владою і ним, місцевим її представником. У нашому розпорядженні є не так багато письмових суджень М. Г. Рєпніна, однак і ті, що збереглися, дозволяють висловити такі міркування. М. Г. Рєпнін був переконаний, що репресивні заходи не можуть бути засобом досягнення поставленої мети. Як далекоглядний державний діяч, очевидець розвалювання монархічної Європи, він вважав, що держава повинна дотримуватися превентивних заходів, вміти реагувати на потреби верств у реалізації їхніх прав.
В історичній літературі є кілька версій про причини звільнення М. Г. Рєпніна з посади малоросійського військового губернатора, що пов’язувалися то з «сепаратизмом» і «українофільством» князя, то з його витратами державних коштів на власні потреби при спорудженні інституту, зіткненнями з графом О. Г. Строгановим та князем Миколою Павловичем, майбутнім імператором. Вважаю, що опосередкованих причин до звільнення М.Г. Рєпніна було декілька. Правове невнормування статусу генерал-губернатора і його відносин із центром дозволило М. Г. Рєпніну час від часу авторитетно протидіяти уряду, спираючись при цьому на підтримку то Олександра I, то Миколи I. Постійна довіра двох імператорів, тривале перебування на цій посаді, службовий досвід — стали причиною певного усвідомлення своєї непогрішності, економічної незалежності великого поміщика та переоцінки свого престижу та впливу, як вельможного сановника на центральний уряд. М. Г. Рєпнін не відчув змін у настроях Миколи I, якого все більше захоплювала ідея централізованої держави з обмеженням самостійності її регіонів та підпорядкуванням адміністративної діяльності місцевих правителів загальноросійським законам. Миколу I вже не влаштовувала авторитетна, часом незалежна політика генерал-губернаторів.
