Нагадаємо, що іспанський суд звинувачує Піночета в масових убивствах та тортурах, зокрема, судом було пред’явлено список 94-х іспанців, страчених без суду й слідства за часи перебування Піночета при владі. А повний список жертв, укладений іспанськими слідчими органами, містить понад 4000 прізвищ. До іспанського позову було додано ще кілька подібних із інших країн, які також вимагають екстрадиції Піночета. Коридори Верховного суду Великобританії, де розглядалася законність видачі Аугусто Піночета, були постійно переповнені емігрантами-чилійцями, а також британцями, які вимагали покарання Піночета. Того самого домагаються тисячі людей, що вийшли на вулиці в столиці Чилі. Багато демонстрантів замість плакатів несли фотографії своїх дітей, батьків, чоловіків, безвинно загиблих у часи 17-літнього правління кривавого диктатора.
І от кілька наших земляків прийшло до воріт іспанського посольства, щоб протестувати проти арешту цієї людини, методам правління якої важко підшукати іншу назву, ніж фашистські. Здавалось би, чи варто звертати увагу на ексцентричні уподобання «політичної меншини»? Або на відомі карикатурні амбіції провідників УНА УНСО, яким не терпиться зіграти роль Піночета на українській сцені?
Справа виглядає, однак, не такою невинною, якщо згадати деякі інші факти. Почати з того, що на наших книжкових ринках вільно, у самому центрі столиці, торгують фашистською (наприклад, «Mein Kampf» Адольфа Гітлера) і профашистською літературою. Щоб упевнитися в цьому, достатньої придивитися до книжкових розкладок на майдані Незалежності. Лідери УНА не мають проблем також із доступом до телебачення, де з викликом і пафосом епатують переляканого глядача, виголошуючи крайні націонал-шовіністичні погляди, застарілі років на 60 — 70. Вони вільно, зі смаком перекреслюють «міщанську» межу між добром і злом та співають панегірики суперменам, прозоро натякаючи на самих себе.
Не бракує в наших завзятих молодиків і друкарських засобів. Не так давно побачила світ брошурка п. Лалака «Криза влади», де погляди автора, треба віддати йому належне, викладені гранично щиро. Двома найбільшими лихами нашого суспільства п. Лалак вважає християнство й демократію. Адже «1000 років тому християнська релігія духовно роззброїла Україну», позбавивши українців войовничої енергії. Воно, християнство, було саме для цього розроблене й підсунуте українцям «інтернацією» (цим терміном автор соромливо замінює в тексті слово «євреї», щоб трохи прикрити свій палаючий антисемітизм). Не меншим злом, згідно з п. Лалаком, є демократія, винайдена тією ж «інтернацією». Українцям демократія ні до чого. Що нам справді потрібне, так це український націонал-соціалізм, диктатура власної еліти, а «на чолі держави — геній національного походження». Геній, який «має нав’язувати свої стереотипи світосприйняття всій нації» («Фюрер думає за нас»!). Гарним «прикладом є Німеччина 30-х років, яка тоді не тільки повернула собі пограбоване, а й почала грабувати сама». Ще одна яскрава цитата із «Кризи влади»: «Ох, і поміряємо, мабуть комусь черепи, тай не тільки поміряємо і не тільки черепи! Схоже, не довго залишилося. Прийде час і українці теж встановлять стандарти антропологічного українця, слов’янина, орійця». Як кажуть, коментарі зайві.
Втішає те, що людей із такими поглядами серед нас не дуже багато, про що свідчить і жалюгідна купка киян, захисників Піночета. Турбує, однак, інше — суспільство і влада роблять вигляд, що проблеми неофашизму не існує, що можна не турбуватися, що все само якось влаштується. Тим часом, сьогодні ми відділені вже кількома поколіннями від часів фашистських режимів, від жахливого досвіду «спілкування» з ними. «Фашизм», «наці» — для молоді тільки слова і, зважаючи на загальне невігластво, вона, молодь, здатна вірити будь-чому й будь-кому, було б ефектно сказано (не дарма свастика стала улюбленим орнаментом «художників», що розписують ліфти та під’їзди, вона конкурує там із нецензурними словами).
Тяжка економічна ситуація, безробіття створюють ідеальне, власне класичне, середовище для поширення націонал-шовіністичної ідеології. І тому важко зрозуміти деяких наших найвищих можновладців, які публічно, без будь-яких необхідних застережень, розмірковують про чилійський досвід, чилійські реформи, чилійські методи часів Піночета. (Для більшої переконливості такі посилання краще робити, маючи в руках автомат).
Відзначимо, що інші країни більш активно реагують на прояви неофашизму. Приміром, Держдума Росії, відома поблажливістю до антисемітизму, збирається прийняти закон про заборону розповсюдження фашистської літератури. Наведу ще один повчальний приклад. Під час останніх виборів у Франції деякі політики, заради збільшення свого електорату, уклали союзи із французькими крайніми правими (профашисти під проводом Ле Пена) і завдяки цьому були подекуди обрані на керівні посади у провінціях. Суспільство відповіло масовими демонстраціями протесту, на лозунгах часто можна було прочитати слова: «Не ганьбіть Францію перед світом!»; кампанію активно підтримали ЗМІ. І відбулося політичне «чудо» — кілька обраних за допомогою лепенівців політиків відмовилися від своїх посад. То чому нас так мало турбує бойова розмальовка наших політиків?
№248 24.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
