Злочин, убивство (а тим більше свідоме знищення мільйонів — геноцид) торжествують там, де перемагає Велика Брехня. Вони панують там і тоді, де й коли — як правило, під паралізуючим тиском Великого Страху — люди не в силах уголос назвати навмисне винищення власного народу терором; холоднокровне відкидання вічної заповіді «не вбивай» — найтяжчим гріхом; де, отже, непохитні основи людської моралі роз’їла і зруйнувала ота сама Велика Брехня.
Тирани-людиновбивці брехали в усі часи. Проте навіть на цьому тлі цинічна, зміїна, тотальна брехня Вождя усіх народів, моторошні зразки якої він демонстрував у навіки проклятому в пам’яті українців 1933 році, здається, не має аналогій. Ось витяг із промови Сталіна на першому з’їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 року: «Ми домоглись того, що, увійшовши в колгоспи і користуючись там кращою землею і кращими знаряддями виробництва, мільйонні маси бідняків піднялися до рівня середняків. Ми домоглися того, що мільйонні маси бідняків, які жили раніше надголодь, стали людьми забезпеченими, ми допомогли біднякам стати господарями своєї праці всередині колгоспів, стати середняками... Не менше ніж 20 мільйонів селянського населення ми врятували від злиднів і розорення, врятували від куркульської кабали і перетворили завдяки колгоспам на забезпечених людей. Це велике досягнення, товариші. Це таке досягнення, якого не знав ще світ і якого не досягала ще жодна держава у світі. Але це тільки перший наш крок. Щоб рушити далі, остаточно зміцнити колгоспи, ми повинні зробити другий крок. Він полягає в тому, щоб підняти колгоспників — і колишніх бідняків, і колишніх середняків — іще вище. Він полягає в тому, щоб зробити всіх колгоспників заможними. Так, товариші, заможними!».
Це говорилося тоді, коли мільйони українських селян, у котрих вилучили силою все їстівне (на підставі, передовсім, телеграми ЦК ВКП(б) за підписом Сталіна від 1 січня 1933 року про «добровільне» здавання державі колгоспами, колгоспниками та одноосібниками раніше прихованого хліба», де містився прямий наказ до ЦК КП(б)У: «в отношении колхозников, колхозов и единоличников, упорно продолжающих укрывать расхищенный и скрытый от учета хлеб», буде застосовано постанову ЦВК та РНК СРСР від 7 серпня 1932 року — тобто страшний «Закон про три колоски», що передбачав як мінімум десять років таборів!), ці люди були заблоковані в себе вдома, бо таємна директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22 січня 1933 року за підписом Сталіна і Молотова вимагала від ЦК КП(б)У та ДПУ України «не допускать массовый выезд крестьян из Украины в другие края и въезд на Украину из Северного Кавказа». Таким чином, мільйони людей було приречено на голодну смерть. Отак Сталін «робив усіх колгоспників заможними».
Проте і в тій, здавалося б, цілковитій, абсолютній темряві брехні, брутальної демагогії та облуди — світло таки пробивалось. Що більше страхітливої інформації про Великий Голод, загибель людей у небачених ніколи масштабах по всій радянізованій Україні надходило за межі УРСР (а така інформація просочувалась!) — то більш наполегливо прагнули чесні люди (і з Західної України, котра сприймала цю трагедію з нелюдським болем, просто кричала, і з Західної Європи), не отруєні ідеологічними наркотиками більшовизму, розповісти світові правду про терор голодом. Бо слово Правди, хоч саме по собі не перемагає ще зло — обов’язково розвіює морок, де панує Лжа, той морок, у якому тільки й може зло існувати...
Одними з перших виступили зі зверненням скорботи і протесту найвищі ієрархи греко-католицького єпископату Галичини. У цьому документі, адресованому світовій громадськості й підписаному митрополитом Андреєм Шептицьким, єпископами Григорієм Хомишиним, Йосафатом Коциловським, Никитою Будкою, Григорієм Лакотою, Іваном Бучком та Іваном Лятишевським (дата: 24 липня 1933 року), говорилося: «Україна в передсмертних судорогах! Населення вмирає голодовою смертю. Побудована на несправедливості, обмані, безбожництві, деправації людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни. Перед трьома роками керманич Католицької церкви св. отець Папа Пій ХІ енергійно протестував проти всього, що в большевизмі противне Богові, християнству та людській природі, перестерігаючи перед страшними наслідками таких злочинів. Нині бачимо поступовання большевиків: положення з кожним днем стає там страшніше.
Безсильні подати яку-небудь матеріальну допомогу конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародньою жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч. А перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед Судом Всевишнього. Кров робітників, що в голоді орали чорнозем України, взиває пімсти до неба, а голос голодних женців дійшов до Господа Саваота. Усіх християн цілого світу, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників, селян, передовсім усіх наших земляків, просимо прилучитись до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в якнайдальші країни світу».
Наступного дня, 25 липня 1933 року, було оприлюднене звернення Українського громадського комітету допомоги Україні до світової громадськості та українського народу. Його підписали такі відомі громадські діячі Галичини, як Мілена Рудницька, Василь Мудрий, Дмитро Левицький, Василь Кузьмович, представники Української парламентської репрезентації, товариства «Просвіта», Українського педагогічного товариства, Союзу українок.
Документ розпочинався урочистими словами: «Український народе! Велика Україна, твій материк, цей найбагатший край в Европі, корчиться нині в голодових муках і болях і терпить невиносний національний гнет. Російські комуністи-більшовики, що вогнем і мечем знищили Українську державу над Дніпром, що багнетами насадили свою диктатуру на нашій землі, розпинають тепер український народ. Вони масово виголоджують усе населення на Україні.
Ти мусиш сказати своє тверде слово гнобителям і світові цілому про неволю твоїх голоджених братів, про їх горе та муки. Ти мусиш зробити все, щоб рятувати тим самого себе, своє національне життя перед загладою. Бо ж комуністичні московські диктатори завзялися вже на само життя українського народу, що найшовся під їх владою. І людоїдство не спинило російських комуністів від того, щоб тепер, при зборі цьогорічних врожаїв, не наложити свої руки на весь український збір. Комуністи рішили вивезти з України все збіже, а українське населення тим самим віддати масово на поталу голодовій смерти. Урвалася міра Твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, а й заворушити сумлінням цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоб він звернув увагу на твоє положення і прийшов з допомогою».
Отож (це випливає із тексту обох звернень, з якими ознайомився читач), дуже великого значення набувала реакція світової (передовсім західноєвропейської) громадської думки. Принаймні, саме на неї розраховували галичани. Робилися конкретні спроби справити вплив і на відповідні урядові та дипломатичні кола західних країн. Так, 27 вересня 1933 року Європейська федерація українців за кордоном (в особі її генерального секретаря Дмитра Андрієвського — одночасно керівника зовнішньополітичної референтури ОУН) звернулася до міністра закордонних справ Великої Британії Джона Саймона з Меморандумом про голод в Україні («Ми беремо на себе сміливість звернутися до вашої світлості з проханням виявити нам свою люб’язність і подати наше прохання вашому урядові, а також бути нашим речником у цій справі»). У Меморандумі, зокрема, наголошувалося на тому, що «навесні 1933 року країна, яка колись була багата й квітуча, нагадувала величезний табір, у якому населення, тікаючи від смерті і шукаючи поживи, безперервно пересувалося, повсякчас наштовхуючись на кордони, які були закриті за наказом радянських органів влади. На українських землях протягом останніх місяців загинула величезна кількість людей — ця кількість сягає кількох мільйонів душ.
Голод, який тепер нищить Україну, ставить перед світом проблему, яка своєю сутністю, особливостями й винятковістю виходить за межі простого питання людяності і набуває іншої ваги й характеру у всесвітньому масштабі. Слід наголосити, що голод був спричинений не поганою погодою і не поганим урожаєм. За катастрофічну ситуацію в Україні відповідає комуністичний режим, що його встановив московський більшовизм; саме радянське керівництво зруйнувало економіку сільського господарства, вдалося до примусової колективізації селянських господарств, монополізувало наслідки праці українських селян; саме радянська держава у своїх спробах добути іноземну валюту забирає в голодних зерно до останньої зернинки, щоб кинути його на міжнародний ринок.
Із соціально-економічного погляду дії радянських властей можуть спустошити найродючішу в Європі країну і знищити найдосвідченіший у рільництві народ з метою подальшого перерозподілу населення. Хоч яким божевільним і безглуздим здається цей план, авторів світових зрушень у народонаселенні це анітрохи не турбує, і для того, щоб здійснити його, вони не зупиняться перед найжорстокішими заходами. Нарешті, з морального погляду, громадська думка і відповідальні провідники цивілізованих народів не можуть дозволити радянським властям знищити цілий народ... Зміна ставлення Москви до України має стати передумовою для будь-якої акції, виголошуваної від імені населення, що вимирає. Цього навряд чи можна чекати від більшовиків без твердого і рішучого тиску з-за кордону. Такий тиск у час, коли радянський режим намагається відновити нормальні стосунки з Європою та Америкою, коли вони хвацько підписують пакти про ненапад (написано, нагадаємо, у вересні 1933 р. — І.С.), може виявитися акурат на часі і мати певну дієвість. За сучасних обставин підтримувати з ними дружні стосунки — означало б підтримувати їхні дії і допомагати їм завдати Україні смертельного удару».
Позиція авторів Меморандуму є чіткою й недвозначною. Але ще цікавішою є «позиція» відповідальних посадовців міністерства закордонних справ Великої Британії. Так, шанований дипломат, керівник відділу цього міністерства сер Теренс Шоун, ознайомившись із документом, наклав таку резолюцію: «Жодних подробиць про цю організацію ми не знаємо (ідеться про Європейську федерацію українців за кордоном. — І.С.). Хоча жалюгідні умови в Україні викладено у звіті в основному правдиво, цей звіт за тоном антирадянський, і я вважаю, що ми зможемо зігнорувати прохання, що в ньому міститься». А ось як відгукнувся про Меморандум перший секретар МЗС Великої Британії сер Роберт Джордж Гоу: «Оскільки радянський уряд і далі заперечує існування голоду на Україні і Північному Кавказі, вони, звичайно, відмовляться прийняти таку заяву, яку пропонує ця невідома нам організація. Документ слід залишити без відповіді». Вважаємо, шановний читачу, що це все коментарів не потребує...
Проте будьмо справедливими: і тоді, 1933-го, на Заході були дипломати й журналісти, здатні говорити і відстоювати правду. Найяскравіший приклад — блискучий, чесний і безстрашний публіцист Гарет Джонс (читачі «Дня», напевно, пам’ятають історію його життя з класичної статті покійного Джеймса Мейса «Повість про двох журналістів»). Правдиво писав про страхіття Великого Голоду і Мелком Маггерідж, англієць, московський кореспондент низки впливових західних газет. Наведено уривок з його статті «Війна советів проти селян» (ще травень 1933 року): «Після 15-ти років більшовицького правління велика територія з найродючішими землями, а саме: Україна, Північний Кавказ, деякі райони Поволжя, виявилася зовсім без хліба. Населення голодує в буквальному сенсі цього слова. Навіть у великих містах відчувається гостра нестача харчів, і з кожним днем ситуація дедалі погіршується. Селянство скрізь ненавидить уряд і не вірить йому. Комуністична партія, використовуючи свою звичну зброю — істеричну пропаганду і брутальну силу, робить відчайдушні зусилля для збереження контролю над народом. Від успіху цих зусиль залежить майбутнє радянського режиму».
А ось що писала впливова французька газета «Фігаро» 16 жовтня 1933 року (публікація так і називалась «Голод в Україні»). Побудований у формі інтерв’ю з Олександром Шульгиним, представником Української Народної Республіки в Парижі, цей матеріал трохи (лише трохи!) відкривав французькому читачеві правду про трагедію України. «Комуністи, — відзначав Шульгин, — забирали в селян з року в рік дедалі більше зерна. На зиму 1931—1932 рр. вони залишили селянам так мало зерна, що почався голод. Цей голод був жахливий, і він мав підкорити українців. Цього ж року з небаченою жорстокістю в селян забрали майже все зерно, не залишивши нічого для сівби. Червона армія окупувала поля, щоб ніхто не взяв жодного колоска... Спалахнули епідемії, і селяни помирали мільйонами. Ніколи ще наш народ не зазнавав таких страждань, навіть у 1921 р.». Олександр Шульгин гостро засудив політичну сліпоту та упередженість колишнього прем’єра Франції Едуарда Ерріо, який, відвідавши 1932 року Україну, «не побачив» голоду. Ерріо повірив — бо хотів вірити! — у «потьомкінські села», що спорудила влада, подивився на зразкові ділянки, призначені для спецтуристів — і «проковтнув» сталінську брехню...
Отож, ті, хто стояв за правду (а в тих умовах це означало — за життя проти смерті), — не мовчали. Саме завдяки їхнім відчайдушним, героїчним зусиллям європейська та світова громадськість дістала можливість отримати відносно достовірну (хоча далеко не повну) інформацію про Голодомор. І що дуже важливо — ця інформація була «таранною», вона пробивала сталінську інформаційну блокаду. Хто мав очі й вуха — міг побачити й почути. Це вже — питання совісті й розуму.
