Нещодавно Британська рада в Україні провела за підтримки Фонду народної дипломатії МЗС Великої Британії відеоконференцію Київ-Лондон під назвою «Різні мови — спільні цінності». Обговорювалися проблеми сучасного рівня толерантності в Україні та Великій Британії, а також внесок ЗМІ у взаєморозуміння між людьми різного походження, культури, релігії та мови. У дискусіях взяли участь депутати ВР, київські та львівські журналісти, письменники; з українцями спілкувалися представники таких видань, як «Індепендент», «Ньюстейтсмен» та ін. Вів діалог координатор Британської ради в Україні п. Василь Губарець.
Тема відеоконференції (толерантність) є прикро актуальною для більшості країн світу і має помітну тенденцією загострюватися. Тому вельми цікаво було почути з вуст британців оцінку ситуації в їхній країні. Тим більше, що майже всі вони, відомі і впливові діячі ЗМІ, не є «корінними» британцями. І тут постало перше запитання: «Чи ми могли би сформувати команду загальнонаціональних українських журналістів, які були б татарами, угорцями, євреями, болгарами тощо?» . Думаю, що ні (росіяни — то особлива стаття).
Наші колеги з туманного Альбіону вирізнялися ще одним — вони дійсно обговорювали задану тему, тобто проблеми культурної різноманітності й пов’язаної з нею толерантності в своїй країні. Виявилося, що для британського суспільства ця проблема порівняно нова — ще 25—30 років тому її просто не існувало! Один із учасників відеоконференції п. Пітер Уілбі, «британець у тридцятому поколінні», сказав, що до останнього часу британці аж ніяк не турбувалися самоідентифікацією, своєю «британськістю». Все почалося разом із масовою імміграцією в країну іноземців. Як з’ясувалося, далеко не всі громадяни Великої Британії успішно витримали іспит на толерантність, на розуміння проблем та ідентичності «іншого й чужого». Для мене це було вельми неприємним сюрпризом, — у голові все крутилося: «І ти, Бруте!». Ось кілька витягів із британських мас-медіа, підготовлених Британською радою в Україні.
«Media diversity institute» наводить слова журналістки: «Я живу у суспільстві, яким пишаюся, але й тут, якщо ти жінка, чи негр, чи мусульманин, у тебе завжди будуть ті чи інші труднощі. Давайте позбавлятися ілюзій щодо того, що всі проблеми, пов’язані з різноманіттям, вже вирішені. Для багатьох «різноманітність» є тільки синонімом «розколу». Немає сумнівів у тому, що ліберально- демократичне суспільство може забезпечити співіснування різних національностей краще за інших, але також не без великих проблем. Бо ми не хочемо розуміти, що люди не бажають жити за умов, де їхня відмінність не поважається. І хоча генетика твердить, що всі люди на 99% однакові, навіть відносно незначні відмінності можуть стати причиною етнічних конфліктів і навіть війни. Саме тут мас-медіа можуть відігравати вирішальну роль — формувати образ «інших», які є не «ними», а частиною «нас».
Деякі телеканали вже почали систематично транслювати програми як для окремих національних груп, так і так звані багатокультурні програми — для всіх британців. Хоча, як пише «Гардіан», процент небританців за походженням, які працюють у ЗМІ, все ще ніяк не відповідає динамічно зростаючій частці національних меншин у країні. На ТБ та в часописах все ще «правлять білі чоловіки». Між тим, сьогодні національні меншини складають понад 7% населення Британії; в центральних графствах цей показник сягає 12%, у Лондоні — 30%.
Британські урядові установи вже, зрештою, усвідомлюють появу в країні такого феномену, як расизм, тоді як «незнання» цієї проблеми в ЗМІ все більше нагадує навмисне ігнорування. Громадська думка тим часом помітно «деградує». Ще 5 років тому соціологічні опитування свідчили про позитивне ставлення до імміграції більшості населення. Зараз — із наближенням входження до ЄС «Дикого Сходу» — таких людей стає все менше. Попри це, як пише «Гардіан», «Британію все ще можна назвати відносно толерантною країною, хоча й не без етнічних напружень та «імперіалістичного похмілля».
Британська еліта вельми боїться «з’їхати» в цьому питанні на антидемократичні позиції, що, як показує сьогодення, суспільству не так вже й важко зробити. Тим більш, що деякі ЗМІ готові й здатні створити ворога з будь- кого. (Це й роблять деякі бульварні газети, на відміну від принципової позиції таких мас-медіа як «Гардіан», «Таймс», ВВС.) Тому в Британії все більше значення надається вихованню толерантності у суспільстві, у чому задіяні як ЗМІ, так і система освіти. Виховання має йти паралельно з виробленням навичок доброти, допомоги іншому, звички ділитися із товаришами всім, що маєш — сніданком, підручником, знаннями тощо.
Як бачимо, на відеоконференції британці не приховували і не згладжували свої проблеми. Тема толерантності перепліталася у їхніх виступах із роздумами на вельми важливу (для кожної сучасної людини) тему: «Яким чином в умовах розмаїття і багатовекторності суспільства зберегти свою ідентичність, залишитися у цьому «котлі» британцем, чи канадцем, чи арабом?».
Що ж до української «команди», то її «гравці» говорили переважно про інше. Майже зразу з’ясувалося, що проблеми толерантного ставлення до співгромадян-неукраїнців присутніх аж ніяк не турбують. Скажімо, відсутність в загальноукраїнських мас-медіа татар чи болгар, або незабезпеченість шкіл для національних меншин відповідними підручниками, або антисемітизм у деяких виданнях Сходу і Заходу України та подібне. На зустрічі з британцями ми поводилися так, як наче у себе вдома українці є упослідженою меншиною, а не «табельною» нацією. Важко заперечувати, що для подібного світосприйняття у країні достатньо гірких підстав. Але чи не винні у цьому й самі українці, які часто (іноді) презентують себе — що трапилося і на відеоконференції — як слабких безпорадних людей, які очікують ззовні патронату, співчуття, захисту? Сильне, активне спрямоване назовні супільство, державотворча нація формуються, зокрема, в процесі захисту інших. То ж вийшло так, що на зустріч з британцями ми прийшли тільки заради того, аби «поплакати їм в жилетку».
Не утрималися українські учасники й від того, щоби швиденько не перейти на наші поточні, такі «цікаві» всьому світові, політичні справи — останні парламентські чвари, «Сільські вісті» тощо. Це, до речі, ще одна з особливостей українців — ми наче зарок дали ніколи не говорити на теми конференцій, інтерв’ю чи круглих столів, у яких беремо участь.
Загалом, думаю, що у британців сформувалося не дуже чітке уявлення про ставлення до національних меншин в Україні, тим більше — про нашу толерантність. А ось про «Сільські вісті» вони були добре поінформовані.
