Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Свято Князя церкви

25 листопада, 2005 - 00:00

На цьому тижні Українська православна церква (Московський патріархат) широко відзначила 70-ліття свого предстоятеля митрополита Володимира Сабодана. Це був дійсний ювілей Князя церкви: академії, ювілейні видання, нагороди, кінофільм, поздоровлення із вищих ешелонів влади, Палац «Україна» тощо (грошей не жаліли, рекламою не нехтували). Досі в Україні такої честі не удостоївся жодний видатний письменник, співак або художник, хіба що спортсмен чи поп- зірка. Московський патріарх Алексій II у своєму вітанні підкреслив «визначний особистий внесок Блаженнішого Митрополита Володимира у справу відродження духовності в Україні, країнах СНД, а також близького та далекого зарубіжжя», а також сказав: «Відданість Святій церкві та любов до народу Божого, з яким Ви розділяєте і радощі, і скорботи, плекають надію на те, що під Вашим мудрим керівництвом доручена Вам українська паства буде і надалі зберігати вірність канонічному Православ’ю».

Не треба нагадувати, що для Московського патріарха «вірність канонічному православ’ю» означає тільки одне — вірність Руській православній церкві. Адже з ім’ям саме Блаженнішого митрополита Володимира тісно пов’язана сучасна драма Українського православ’я — незалежно від того, хотів він цього чи ні. Бо хто знає, як би розвивалися наші церковні події, якби Московська патріархія «помилилася» і в той драматичний 1992 рік терміново відправила в Україну не митрополита Володимира Сабодана, а якогось іншого архієрея. Із таким самим успіхом, однак, можна роздумувати над тим, чи сталося б у 1686 році приєднання Київської митрополії до Московської церкви, якби митрополитом Київським обрали тоді не Гедеона Святополка- Четвертинського, Луцького єпископа, а іншого єпископа. Бо справа не тільки у предстоятелях, не тільки в «залізній руці» Москви, але і перш за все — в нас самих.

Тож сьогодні «маємо те, що маємо». Окрім політичних і соціальних негараздів, окрім поділу суспільства на Схід і Захід, на Південь і Північ (якби було більше сторін світу, було б більше українських поділів), на «ющенківських» і «тимошенківських», на «європейців» і «азіатів», на «прогресивних соціалістів» і «комуністів», ми є ще жертвами розколотого — як після землетрусу в 9 балів — українського православ’я. І тоді, як в інших православних країнах (Сербія, Грузія, Греція та ін.) у складні часи становлення національної держави церква завжди була опорою, радницею, була з народом, в Україні вона стала ще однією нерозв’язною суспільною проблемою. Дійсною скринькою Пандори, переповненою затятою, аж ніяк не християнською ворожнечею, що безсоромно виплескується на розгублену паству.

Хто не пам’ятає позицію деяких ієрархів УПЦ Московського патріархату під час останніх виборів? Як відомо, вони тоді перетворилися на активних політичних діячів (це заборонено Конституцією України), робили все можливе (і неможливе також) заради перемоги промосковського кандидата. Митрополія УПЦ, між тим, робила вигляд, що нічого не знає, не чує і не бачить (яка зручна позиція!). Чи, може, всі повноваження Правлячого митрополита тоді перебрала на себе Москва та її сумно відомі політтехнологи? (N.B. Дуже цікаво знати, чи дійсно колишній Віктор Сабодан із села Марківці на Вінниччині хотів перемоги у виборах ставленика Москви?).

У будь-якому разі, ті єпископи, що активно і публічно проявили на виборах свої політичні «орієнтації», не понесли за це ніякого осуду з боку своєї церкви, принаймні, публічного. Зовсім навпаки; — нещодавно Московський патріарх Алексій II нагородив митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела орденом преподобного Серафима Саровського II ступеня. Думаю, що невдовзі нагороду отримають ще кілька єпископів — попереду наступні, також дуже важливі вибори.

Треба віддати належне Митрополії УПЦ МП — останніми місяцями вона зробила кілька заяв, у яких ідеться про політичний нейтралітет церкви, про неучасть у майбутніх виборах. Та чи не є це кроком Макіавеллі? Вельми можливо, що таким чином церковна виборча діяльність перекладена на «некерований» — начебто — Союз православних братств України? Союз, від якого Київська митрополія позірно дистанціюється. Зараз, із наближенням виборів, діяльність церковних братств активізується — на вулицях Києва можна постійно бачити середньовічні церковні ходи з іконами царя-мученика та вже зовсім не середньовічними політичними гаслами; у колонах православних крокує все більше представників політичної опозиції, зокрема, прогресивних соціалістів та комуністів (які неприродні альянси!). А Київська митрополія закриває очі й умиває руки.

Такі ось «церковні» справи. Особливо кепські на фоні того, що нашим дійсно — а не за назвою — українським церквам не вистачає патріотизму й гнучкості, аби об’єднатися. Між тим деякі спеціалісти вважають, що об’єднання — це зовсім проста справа. Щойно московський митрополит Смоленський та Калінінградський Кирило (Голова ОВЦС Московської патріархії) заявив, що церковний розкол в Україні можна «уврачевать» дуже швидко — з тої причини, що це явище не церковне, а політичне (таке воно і є), і внутрішньої основи у нього немає. На думку митрополита Кирила, тут необхідна тільки воля державної влади, і в Україні буде єдина церква (вочевидь, ідеться про використання випробуваної практики Московської церкви — примусове приєднання парафій УПЦ КП і УАПЦ до Київської митрополії УПЦ,). Про що «забуває» московський велико-мудрий церковний «політтехнолог», то це про те, що в Україні йдеться не тільки про ЄДИНУ Православну церкву, але й про церкву автокефальну — НЕЗАЛЕЖНУ, а до того — УКРАЇНСЬКУ. А це не зовсім та сама проблема.

Клара ГУДЗИК, «День»
Газета: 
Рубрика: