Після багатьох перемог і поразок, після двох союзів із радянською владою, яка підступно їх порушувала, Махно з повстанцями опинився під Уманню. Тут до них приєдналися полки червоних, що відступали з-під Одеси й Херсона. Повстанська армія досягла 40 тисяч багнетів і 10 тисяч шабель при 20 гарматах, тисячі кулеметів і 8 тисячах тачанок. Ось вам і «банда» — в подальших дослідженнях радянських істориків!
Це були перевірені у боях, стійкі воїни, і, що не менш важливо, вони мали захищати рідну землю. Управляв ними штаб повстанців на чолі з Віктором Білашом. Армія складалася з чотирьох міцно збитих корпусів.
Білі у цей час захопили Київ, Харків, Курськ і йшли до Москви. Денікін добре розумів, чим йому загрожує прорив повстанців на лівобережжі Дніпра. Вони ж переріжуть усі тили, всі комунікації! Тому проти Махна були кинуті офіцерські полки на чолі з генералами (Сімферопольський, Феодосійський, Керч-Єникальский, 1 і 2 Лабинські і 51 Литовський), дивізії з Херсона та Одеси, кіннота генералів Попова, Назарова, Андгуладзе. Ось такі частини воювали з «бандою»? Смішно навіть питати. Такі гвардійці розігнали б десять банд за один день!
Чому ж усе-таки в мемуарах білих (того ж Денікіна) ми зустрічаємо тільки одне слово, коли йдеться про Махна, — «банда»? А ось чому. 27 вересня 1919 року під Уманню в глибоко продуманій операції, могутнім поривом повстанці буквально розметали ці офіцерські, муштровані полки. Встромляючи багнети в землю, останні здавалися в полон або були повністю порубані!
Зазначимо, що тим же білогвардійським силам не могли протистояти ні армія Української Народної Республіки (Петлюра тоді ж утік до Польщі), ні українська Галичська армія, що здалася в полон. Про це не люблять згадувати наші заповзяті публіцисти, один із котрих в «Історії української держави» присвятив Папі Римському цілі розділи, а Батькові Махну... один рядок! Складається враження, вельми гнітюче, ніби повстанці для автора зовсім і не були українцями.
Славна перемога під Уманню, однак, була лише початком широкого рейду тилами білих. Повстанська армія зростала з кожним днем і незабаром досягла 100000 чоловік. Було взято Катеринослав (Дніпропетровськ), Александровськ (Запоріжжя), Бердянськ, де зберігався величезний арсенал, що забезпечував боєприпасами Орловську ділянку білого фронту, Мелітополь, Перекоп, Синельниково, Маріуполь, і кавалерійська бригада ринула до Таганрога — до ставки Денікіна!
Хіба це могла зробити «банда»?
Денікіну вже снилася Москва. Але він змушений був зняти з найважливішого фронту проти повстанців
2-гу Терську дивізію, поповнити її чеченцями й направити... до Розовки. На Синельниково кинули Донську кавалерійську бригаду і Терську зведену, які 21 жовтня було розігнано. Усі частини, що їхали на Москву з Кавказу, тепер прямують на Україну. Сюди ж, до махновців, летить і 1-ша Тубільна — «дика» дивізія Шкуро, Кримський корпус генерала Слащева!
Так чому ж — «банда»?
Тут криється якась таємниця, яку не поспішають розкрити наші заповзяті історики й публіцисти. А все пояснюється досить просто.
Білі генерали не могли й не хотіли називати речі своїми іменами: у Махна була народна армія й він — безсумнівно — талановитий самородок-полководець. Але якщо це визнати, виникає законне й безстороннє запитання: чого ж вас, генерали, навчали у військових академіях? Адже била вас людина, котра жодного дня не служила в регулярній армії. Більше того, котра ніде не вчилася, крім початкової школи в Гуляйполі. Сміх же, та й годі! Ось і пішло гуляти слівце «банда».
Червоні ж генерали, котрі самі ніде не вчилися (М. Фрунзе, К. Ворошилов, С. Будьонний), не визнавали таланту Нестора Івановича й не називали його армію народною з інших міркувань. Тоді довелося б визнати, що Махно допоміг їм перемогти Денікіна й тим самим вплинув на хід громадянської війни і взагалі історії ХХ століття. А «хто він такий»? Анархіст і самозванець. Довелося б визнати й існування махновської народної армії, яку червоні позрадницькому знищили. Останнє, правда, далося їм дуже дорогою ціною (навіть Ленін вигукував: «У нас мільйонна армія, а бандита піймати не можемо!», коли ті ж Фрунзе і Будьонний ледве втікали від розлютованих повстанців. — Авт.).
Тому перед радянськими письменниками, режисерами, артистами, істориками було поставлено ідеологічне завдання: всіма засобами зганьбити Махна, зробити з нього істерика і бандита. Сумно, а нікуди не подінешся — факт: свідомо ліпили такий негативний образ талановиті люди — О. Толстой, Б. Ясенський, М. Шолохов і багато інших. «Зліплений» ними кошлатий і п’яний батько міцно засів у нашій підсвідомості.
Дивне й інше. Недавно був я в обласній адміністрації, розмова зайшла про Махна.
— Та в нього ж ошивалися грабіжники! — вигукнув високопоставлений чиновник.
— Пробачте, — сказав я, — а у Фрунзе в армії їх не було? У Петлюри, у Денікіна не було? У Гарібальді, Яна Гуса і перших американських поселенців їх не було?
— Та розумієте, це ж наше і таке погане, — мимрив чиновник, котрий учора ще вклонявся Фрунзе й Чапаєву. Йому й на думку не спадало, що в цивілізованих країнах, хоча б Німеччині, Швеції, Японії, державний службовець зобов’язаний свято шанувати пам’ять предків, їхню боротьбу, традиції й заповіти. Без цього він ніколи не потрапить до свого теплого крісла. Тому я зі смутком думав про нашу жалюгідну національну самосвідомість, про збиткову гордість.
Чи був такий талановитий полководець Махно, стратегію й тактику котрого вивчають досі? Чи була людина, котра вище за все цінувала Волю й похована, не даремно ж, поруч із паризькими комунарами? Був анархіст, котрий захоплювався народним самоврядуванням, втіленим сьогодні у Швейцарії, Бельгії, Ісландії? Був! У нас.
Чому ж ми не віддаємо йому належне? Адже 26 жовтня минуло 110 років від дня його народження. Кого ще з запорожців знають у всьому світі? А ми ледве-ледве наскребли копійки в Гуляйполі, щоб відкрити йому скромну пам’ятну дошку...
Запоріжжя
№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
