15 лютого православні та греко-католики відзначили останнє велике зимове свято — Стрітення Господнє. Євангеліст Лука розповідає, що через 40 днів після Різдва Марія та Йосип принесли немовля Ісуса до Єрусалимського храму — адже «кожне дитя чоловічої статі ... має бути присвячене Господу». У храмі Святу родину зустріли дві праведні й благочестиві особи — Семен та Анна-пророчиця, які до цього ніколи не бачили ні Немовля, ні його батьків. Семен радісно «взяв на руки Ісуса ... й промовив: «... побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед усіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого...» Анна також «славила Бога і говорила про нього всім, хто чекав визволення Ізраїлю» Месією. Це було перше публічне визнання Сина Божого в Єрусалимі, в Храмі Бога Отця.
Одне старовинне апокрифічне — невизнане Церквою — Євангеліє повідомляє, що, окрім згаданих праведників, жодна присутня на Стрітенні людина не звернула уваги на новонародженого Ісуса. У велетенському храмі була тоді, як завжди, сила народу, натовп. Ті нечисленні, що розчули слова Анни та Семена, тільки скептично всміхалися й прямували в глибини храму. Інші поспішали повернутися до міста, до своїх важливих справ, — у них не було часу аби зупинилися біля Святої родини, вшанувати Немовля, послухати двох праведників ізраїльських. Текст старовинного апокрифа можна вважати вельми вірогідним, адже, згідно з Євангелієм від Луки, навіть «батько Його й мати дивувалися на те, що про Нього» говорили Семен та Анна.
На Стрітення люди пройшли мимо Месії, не обернувшись, не помітивши, що у храмі в той день було присутнє майбутнє світу. Між тим всі вони були сучасниками й очевидцями багатьох промовистих знамень, про які свідчать Євангелія — проповідей Івана Предтечі, чудесного Різдва, поклоніння царів-волхвів тощо. Засуджувати старожитніх ізраїльтян, втім, нелогічно; немудро навіть дивуватися на їхню сліпоту. Вона характерна для людей того типу, які — попри хоч які містичні явлення чи наукові прогнози, попри статистику та приклади сусідів; щоб не трапилося, якби все не перевернулося — завжди залишаються у сутінках, у густій тіні минулого. Навіть коли це минуле на очах щезає, а всі навколо швиденько пересуваються в іншу тінь — тінь майбутнього.
Сьогодні ми вельми нагадуємо той апокрифічний натовп у Єрусалимському храмі — проходимо мимо найяскравіших знамень і пророцтв нового часу, культивуючи натомість примарний сад тіней минулого. Одні розкошують у ріденькій але довгій-предовгій тіні Трипільської культури, інші брязкотять заржавілими шаблюками — ніяк не можуть вийти з козацької доби; ще інші до скінчення віку (принаймі їхнього) осідлали, ніби зручний старий фотель, ні в чому не винного Тараса Шевченка. А найбільш войовничі живуть в аспідній тіні, яку відкидає тінь — колись знайомий всій Європі привид. Як за таких умов помітити, стрітити «світло на просвіту поганам і на славу народу Твого» — перші слабкі відблиски майбутнього? Чи не затьмарить їх химерна тінь «української» Трої або статечна тінь батька Гамлета, яка пристрасно вимагає кривавої помсти — від усіх і за все?
Іноді здається, що з тіні минулого у нас вийшла — скоріше, стрімко вибігла — тільки та частина суспільства, яку звичайно іменують «тіньовою». (Гіркий вийшов парадокс). Кримінальні або напівкримінальні — «напівсвіт», як колись казали — особистості порядкують у гігантському храмі нашого суспільства, штовхаються, ловлять і використовують кожну миттєвість того, що є «тепер». Майбутнє, як і минуле, для них нецікаве — напівсвіт інтенсивно живе в «тепер», влучно і вчасно дешифрує його знамення, гостро по-звірячому бачить всі його можливості. «Людям тіні» все одно, хто стоїть на їхньому шляху — Святе сімейство чи праведники з їхніми «дитячими» пророцтвами.
Це і є наша з вами нова дійсність. Одні комфортабельно, як під дідовою грушею, сидять у тіні минулого, звинувачують, зітхають, дрімають і дивляться розкішні сни. А навколо кипить життя — порядкують жерці Мамони, які виявилися найбільш енергійними, практичними й прозорливими серед нас. Тобто, найрозумнішими.
