Навіть на чернігівській землі, яка здавна вабила мандрівників своєю красою, не так вже й багато таких чарівних місць. Седнев, розташований на високому березі мальовничої річки Снов (відразу зазначимо, що саме тут і стоїть ота «гора високая», яку увічнив назавжди в своєму вірші «Журба» Леонід Глібов), згадується в літописах, починаючи ще з 1072 року – якраз тоді чернігівський князь Святослав уперше розбив тут половців. Отож, перед нами – місто з багатющою історією. Якби ми ставили б собі за мету послідовно розповісти про минуле Седнева, то згадали б, як місцеві мешканці у XV столітті двічі відбивали небезпечні набіги кримських татар (1482, 1497 р.р.), як під час Хмельниччини Седнев набув статусу «сотенного містечка Чернігівського козацького полку»... Але нас зараз цікавить дещо інша тема. Справа в тому, що з Седневом безпосередньо пов’язані життя і творчість нашого національного Пророка Тараса Шевченка.
Варто нагадати, що саме тут геніальний поет завжди відчував творче натхнення (лише один приклад: в Седневі створено поему «Відьма», написано не один десяток живописних творів...), насолоджувався гармонією природи. Перебуваючи в Седневі навесні 1847 року, Шевченко (хто зна, можливо, він і підсвідомо відчував, що це – останні дні щастя й волі; нам зараз важко судити про це) милувався чарівними видами на ріку Снов, на безкраї зелені рівнини... Він був безмежно вдячний своєму другові, Андрію Лизогубу, господарю седневського маєтку, за гостинність. Вранці 3 квітня 1847 року щасливий і веселий Шевченко вирушив з Седнева до Києва. А там його вже чекали «мундиры голубые» царя Миколи Першого, чекали з наказом на арешт.
І в найважчі, нестерпно самотні місяці й роки пекельного заслання в Орській фортеці та Новопетровському форті пам’ять про Седнев, де геніальний творець провів, власне, не так вже й багато часу (квітень 1846 року; березень–квітень 1847 року) була для Шевченка наче рятівним ковтком духовного свіжого повітря, допомагаючи йому вижити. Ось рядки з листа Тараса Григоровича до друга й сестри по духу Варвари Миколаївни Рєпніної (7 березня 1850 року): «Молюся Богові і не трачу надії, що коли-небудь буде край мого нещастя. Тоді я поїду в Седнев і там змалюю в церкві образ «Смерть Спасителя». І в найстрашніші хвилини перед внутрішнім зором Тараса Григоровича раз по раз поставали картини щасливої пори в Седневі: напружена й натхненна праця над передмовою до нового видання «Кобзаря» (це ж там, у Седневі, були написані прекрасні, сповнені почуття національної й людської гідності рядки про те, що у росіян – «народ і слово», але і у нас, українців, теж є «народ і слово»!); майстерня поета в мезоніні над берегом Снову (згорів у 1883 році); сад перед будинком Лизогубів, чарівний старий сад – частина його збереглася...
Але час вже, очевидно, бодай коротко розповісти про історію родини Лизогубів – родини, без перебільшення, унікальної. Можливо, одним з перших провісників майбутньої зустрічі Шевченка з Андрієм Лизогубом були слова з листа Варвари Рєпніної до великого поета (вересень 1844 року): «Який мене жаль бере, що ви не знайомі з Андрієм Лизогубом! З яким теплим спочуттям він цінить ваші поеми, і як же він жалкує, що не знає вас особисто». Звичайно, серед українського дворянства Чернігівщини і Полтавщини уже з 1842–1843 років з’явилося чимало псевдошанувальників таланту Шевченка, які хотіли удавано щирою похвалою поету довести, що й вони теж «українські патріоти», вони теж «за народ». Проте Шевченко – не виключено, що знаючи історію роду Лизогубів – виділив Андрія та його рідних серед українських шляхетсько-козацьких родин, віддав належне освіченості, щирості та непідробному демократизму цих людей.
Відомо, що давній козацький рід Лизогубів надбав собі маєтності у Седневі вже в XVII столітті – а вперше цей рід згадується в історичних джерелах з середини XVII століття. Конкретно – козак Кіндрат Лизогуб з-під Золотоноші, хоробрий і завзятий вояка, два сини якого стали полковниками (Іван – уманським у 1661 році, а Яків — канівським рік по тому). Дещо пізніше Лизогуби «перейшли під руку» лівобережного гетьмана Івана Самойловича; зокрема, Яків Лизогуб оселився в Конотопщині і почав «збирати» навколо себе «вільні» та нічийні землі, ставши незабаром великим власником. Отже, Андрій Лизогуб (народився у червні 1804 року) та його старший брат Ілля (1787 року народження, музикант-аматор) є прямими нащадками Кіндрата та Якова Лизогубів.
В домі Лизогубів у Седневі часто можна було почути українські пісні, тут регулярно гостювали художники, артисти, поети (цінні спогади про цю родину, наприклад, залишив Лев Жемчужников). На жаль, пожежа, що сталася 19 березня 1883 року, знищила велику кількість цінних старих книжок, стародавніх актів, мемуарів, і, нарешті, малюнків самого Шевченка... Як розповідали люди, що добре знали Андрія Лизогуба, це був гуманний і людяний хазяїн, до своїх селян він ставився по-доброму, стараючись не обтяжувати їх непосильною роботою. Крім усього іншого, Андрій захоплювався живописом (професіоналом в цій сфері він, звичайно, не був), і це ще більшою мірою зміцнювало його дружбу з Шевченком. Адже, як ми вже зазначали, малювати в Седневі воістину було що: не тільки прегарні краєвиди, що відкривались з високої гори над Сновом (коли стоїш біля альтанки, де Глібов, за переказами, писав 1859 року свою «Журбу», то бачиш ген-ген далеко, бачиш і той «зелений гай густесенький — неначе справді рай...»), але й церкву-кам’яницю Лизогубів, і улюблену шевченкову липу – кажуть, ніби вона збереглася до наших днів...
3 квітня 1847 року Шевченко, як згадують друзі, від’їжджав до Києва в прекрасному настрої. Цей настрій не зуміли зіпсувати навіть похмурі пророцтва Гриця – знаменитого в Седневі віщуна і святого (деякі, щоправда, вважали його юродивим). Гриць щосили відмовляв поета від повернення до Києва, повторюючи слова: «Загинеш! Пропадеш!». Але Тарас тільки сміявся...
Заслугою Андрія Лизогуба перед Україною слід визнати те, що саме він був мало не першим із тих, хто, дізнавшись про точне місце заслання Шевченка, тут же вступив з ним у листування, намагаючись і морально, і матеріально підтримати поета. Тарас Григорович, в свою чергу, був незмінно вдячним своєму другові, ділився з ним своїм безмежним душевним болем. В листі від 11 грудня 1847 року Шевченко, дякуючи Лизогубу за добре, щире слово, пише: «Я з самої весни не чув рідного слова. Я писав на Україну декому, а вам першим Бог велів розважити мою тяжку тугу в пустині... Бодай і ворогові мойому лютому не довелося так каратися, як я тепер караюся! Ви питаєте: чи не покинув я малювання? Радий би я його покинути, так не можна, і страшно мучуся, бо мені заборонено писати і рисовати. А ночі, ночі! Господи! Які страшні та довгі, та ще й у казармі! Добрий мій друже! Голубе сизий! Пришліть скриньку вашу, де є вся справа малярська, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона: хоч інколи подивлюся, то все-таки легше стане». Андрій Лизогуб негально вдовільнив прохання ув’язненого поета...
Листування Шевченка й Андрія Лизогуба тривало аж до 1850 року. Перервали його вельми прикрі події, загалом характерні для атмосфери останніх років правління Миколи I. Перебуваючи влітку цього року в Чернігові, всесильний шеф корпусу жандармів граф Орлов покликав до себе Лизогуба і в брутальній формі, від імені царя категорично заборонив будь-які контакти з «політичним злочинцем» Шевченком, додавши, що в іншому разі «і йому, Лизогубу, знайдеться місце там, де перебуває Шевченко». Але вільнодумство Андрія передалось — і з гранично драматичними наслідками! — його синові, Дмитру Лизогубу. Військовий суд в Одесі звинуватив його у серпні 1879 року до приналежності до таємного політичного товариства і виніс винятково жорстокий вирок (адже до терактів Лизогуб- молодший стосунку не мав, хоча співчував революціонерам і активно допомагав їм): смертна кара. Вирок було виконано 10 серпня 1879 року...
Можна не сумніватися в одному: Седнев до кінця життя Шевченко згадував зі світлим почуттям вдячності як місце, справді дороге його серцю. Але не можна не додати, що теперішній стан шевченківських місць у Седневі (і будинок Лизогубів, і кам’яниця, яку любив поет і де він працював, і чудовий старий сад), м’яко кажучи, не є таким, як хотілося б шанувальникам поета. Немає сучасної інфраструктури, шляхів, отже, потрібні кошти... Звичайно, значно легше для наших достойників обмежуватись лише покладанням квітів біля пам’ятника Тарасу Григоровичу в центрі Києва – раз на рік. Але, залишаючи занедбаними такі культурні пам’ятники, пов’язані з життям Шевченка, як Седнев, чи не творить держава гріх лицемірства?
