Чому так важко й відповідально писати про Стуса, збагне, можливо, людина, яка бралася голіруч за шматок розпеченого заліза. Стус, його творча спадщина, його духовний світ і, не меншою мірою, його діяння, його Чин — обпікають, бо вони були, залишаються й залишаться нещадно вбивчим оскарженням мало не панівної суспільної психології сьогодення. Йдеться про психологію отих гнучкошиєнків (скільки саркастичних стріл в них було випущено класиками української літератури, ще починаючи від Шевченка!), котрі вважають геть усе, що не входить до кола їхніх безпосередніх матеріальних інтересів (і в першу чергу — людську та національну гідність) наївною, сміховинною абстракцією, ідеалізмом дурнів. Необхідно ясно усвідомити: поки в нашому соціумі подібні, з дозволу сказати, «ціннісні установки» не буде подолано — про будь-яку реальну незалежність України не може бути мови. Бо незалежність не є абстрактним поняттям — це конкретна свобода конкретних людей, а не лише суто формальні атрибути державності. Незалежність — це «прямостояння» (улюблене слово Стуса; саме цю рису поет вважав єдиною справжньою запорукою української суверенності). І в цих «координатах совісті», які залишив для нас Василь Семенович, — кращий дороговказ у майбутнє, і духовне, і, між іншим, політичне теж. Саме тому Василь Стус — Громадянин, Творець, Людина, для якої приниження рідної нації та культури було особисто абсолютно нетерпимим, особисто образливим — стає (якщо ми хочемо залишитися українцями) символом нашого майбутнього. Більше, ніж будь хто.
Для того, хто бажає бодай частково відчути, що то є — громадянська та етична позиція Стуса, незамінним є звернення до першоджерел (бо хто краще, аніж сам митець, може створити свій правдиво-суперечливий портрет, попри те, що кількість грунтовних досліджень, присвячених авторові «Палімпсестів», зростає, хоч і повільно). Величезний інтерес для майбутніх стусознавців становитиме, поза сумнівом, листування поета — з рідними, близькими, друзями. Життєві цінності одного з найбільших українських майстрів слова ХХ століття постають із цих вражаючих документів із рідкісною ясністю, прозорістю та тією високою переконаністю, що дається тільки Стражданням. Спробуймо ж бодай стисло перечитати ці незабутні сторінки.
«Я вже прорубав штольню до останньої сили віри», — ці Стусові слова з невідправленого листа до Богдана Гориня (1967 рік) багато дають для розуміння світогляду поета. Ще один яскравий образ опору духу й поривання до волі — з листа до В’ячеслава Чорновола, тоді вже ув’язненого (1968 рік): «Все, Славку, буде добре. Тільки ти, не відриваючись, дивись у ту шпару світла, що до неї ти дерешся — ліктями, коліньми, підборіддям. Май перед собою тільки її, ту шпару, і заради цього економ сили. Бачиш — там посхилялися голодні розчепірені долоні друзів. Тягнись, дорогий, дерись. Хай тобі легше посувається вгору».
Цікавим є листування поета з відомим тогочасним літературознавцем Євгеном Адельгеймом (він дав позитивну рецензію на Стусову збірку «Зимові дерева», проте це не допомогло полегшити долю цього твору). Лист Василя Семеновича до шанованого філолога від 25 серпня 1970 року — дуже яскравий приклад сповіді Стуса на гранично масштабному, світоглядному рівні, названій ним «саморецензією». Осягнути внутрішній світ великого творця допомагають такі його думки: «Як на мене, песимізм мало чим різниться від оптимізму. Як і всі антиномії, сіамські близнюки: добро і зло, ніч і день і т. і. (Вражає те, що в своїх Вчинках Стус, на контрасті з цими словами, завжди провадив дуже жорстку етичну грань між добром і злом! — І.С.). Мій песимізм іде від розуміння безглуздості людського життя і його неможливості — водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся. Але є мудрі поняття: так на роду написано, судилося; дав Бог і т. і. Таке осмислення здається мені найсправедливішим. Тобто ніяких нарікань на життя, навіть абсурдне.
Мій оптимізм — песимізм: живу не я, а — мною. Живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу на рівні здатності моєї екзистенції. Людина шанує життя — і тоді, коли їй важко чи нестерпно важко. Але свічка індивідуального людського існування, запалена природою, землею, Богом і т. і., має горіти — стільки, скільки їй дано. Коли вам здається, що мені тяжко, то це тому, що тяжко живому — в змертвілому світі отруйних соціальних інтеграцій (нагадаймо: це писалось 1970 року, за півтора року до першого арешту. — І. С.). Тяжко тому, що животіння мають за повне існування, а пробу квітування сприймають за асоціальну. І ще одне: мої оскарження — глобальні, а не якісь вузькочасові, режимні і т. д.
Справді, «оскарження» Стуса були воістину глобальними. Проте цей факт аж ніяк не знижує дивовижного «градусу кипіння» блискучих зразків поетової публіцистики, зокрема, звернення «Деколонізація СРСР — єдиний гарант миру в усьому світі», написаного в січні 1980 р., за чотири місяці до другого й фатального арешту. Саме в цей час, прекрасно усвідомлюючи, що на нього чекає, щойно звільнений із заслання Василь Семенович погодився очолити Українську Гельсинську групу (майже весь її попередній склад був уже в таборах). Деяким людям, котрі пробували відрадити його від такого кроку (аргументи були такі: ти не можеш цього робити, ти Поет, ти геній) Стус відповідав простим контрзапитанням: «А ти погодишся очолити групу?» — і на очікувану негативну реакцію: «Ні, звичайно, я не самогубця», — слідувало Стусове жорстке: «Тоді навіщо прийшов? Навіщо ця розмова?». Гостям доводилося шукати вихід зі Стусової квартири... Так згадує син поета Дмитро Стус.
Отже в цих самих обставинах й було написано такі рядки зі звернення «Деколонізація СРСР...»: «Мета всіх цих репресій, які провадять на Україні з диявольською методичністю, — задушити вільний голос нашого народу в особі його кращих представників, приректи наш народ на покірливе мовчання; репресуючи інтелігенцію, зупинити зростання національної самосвідомості українського народу, обезголовити наш народ, перетворивши його на покірну череду, покірну до окриків тимчасового правителя. За минулі десятиліття жертвою цих репресій стали мільйони й мільйони чесних людей. Голод 1933 року, репресії сталінських і післясталінських часів, примусове переселення українців у райони Сибіру та Далекого Сходу, розгром українського національно-визвольного руху в Західній Україні — усе це призвело до того, що український народ скоротився наполовину: до фізичного знищення 10-15 мільйонів українців слід додати різке зниження природного приросту населення. Це вдвічі, а то й утричі більше від того, що завдав нашому народові німецький фашизм. Регулярні адміністративні кампанії по фізичному й духовному винищенню української інтелігенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом та його духовним наставником виросла прірва: сама духовно-виховна місія нашої інтелігенції, розтрачувана після кожної репресивної акції, перестала бути для цієї інтелігенції дійовим імперативом. Більше того, перебуваючи в умовах постійної сваволі з боку влади, ця інтелігенція, особливо творча, опустилася до рівня чиновного класу, що допомагає владі в будь-якій справі. Сьогодні ця інтелігенція благословляє терор — добровільно чи з примусу, вголос чи мовчки, рабською старанністю чи за голосом смертельного переляку».
Необхідно з усією чіткістю розставити акценти: так писати про всю українську інтелігенцію, взяту загалом, мав право тільки Стус і хіба лічені одиниці людей його рівня, для яких незалежність України була найвищим імперативом — понад життя, особисту свободу та комфорт... І ми, сьогоднішні, поки що такого права не маємо, не вправі уставати в позу Вищого Судді над нашим минулим — адже варто б запитати спершу себе: а що особисто ти зробив для України? Стус виконав свій обов’язок, свій Великий Мус (його слово) перед рідним народом — а ми?
І для того, аби так нещадно, з такою огидою писати про «землячків», що втратили людську і національну честь й гідність, — треба було бути Стусом. Ось рядки з селища Матросова на Колимі, 400 км на північний захід від Магадана, 1977 рік (Василь Семенович відбував там заслання, його «влаштували» учнем прохідника — бити вертикальні стволи у вічній мерзлоті...): «Рідні шлаки даються взнаки і тут — безліч хохлів, начинених комплексом неповноцінності, жовтодзьобе завзяття парубоцтва і тундрова вічна мерзлота самоусвідомлення... Все-таки психологія недорослого парубка — знакує наш дух — і знакує повсюдно». І з іншого листа, до друзів і соратників по боротьбі, вірменських дисидентів-політв’язнів Азата та Каріне Аршакянів: «Я огнеопасен для Украины, для родной земли». До речі, «націоналіст» Стус (чи не час уже припинити провокаційне вживання цього ярлика, в першу чергу політиками?) завжди мав багато друзів серед російських, єврейських, кавказьких та балтійських правозахисників, відчував себе у рідній стихії, перекладаючи шедеври світової поезії з німецької, англійської, французької, іспанської (Гете, Рільке, Гарсіа Лорка, Елліот, Верлен), був закоханий в Пастернака, Цвєтаєву, Буніна (аналізував у табірному листуванні їхню творчість на рівні блискучого літературного критика). Варто додати, що таке виняткове поєднання вкраїнської духовної вкоріненості (адже Стус свідомо обрав своєю місією Творення Слова, аби вберегти рідний народ від асиміляції), таланта світового рівня та світової ж культурної орієнтованості, нарешті, волі боротись за національне визволення — все це було великим щастям для України. Але ж і КДБ-шна влада (Стус уживав слово «гебеси») прекрасно це розуміла і, вбиваючи Стуса, знала, що вона робить...
Часто й досі наполегливо запитують: а ким, власне, є Стус — Словотворцем, правозахисником, політиком? Анітрохи не вивищуючи понад міру великого українського поета, можна відповісти — щодо Стуса це запитання, це протиставлення є такою ж мірою штучним, як і щодо Шевченка («хто Шевченко для України — Батько Нації, Поет, мислитель, живописець, хтось іще?») Взагалі, невипадково Стус писав з неволі, що став уже значно краще розуміти почуття засланого Кобзаря: певний власний досвід вже є...
Оглядаючи власний життєвий та творчий шлях, Василь Семенович писав у листі до Михайлини Коцюбинської, Юрія Бадзя, Світлани Кириченко, Леоніди і Надії Світличних, Павла Стокотельного, Рити й Бориса Довганів у жовтні 1977 року (чому стільки адресатів? Бо 85% листів не доходило до призначення, а таке «гуртове» послання мало відносно більше шансів не зникнути безслідно, як зникла в нетрях КДБ остання Стусова збірка «Птах душі»): «Скажу вам: до січня 1972 р. (час першого арешту. — І. С.) я був українофілом (здається, більшість моїх знайомих мала таку ж барву). Мордовія (тамтешні концтабори. — І. С.) мене зробила українцем. Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє: надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки».
Стус умів бути і всерозуміючим, тоді він міг не судити своїх соратників за зрозумілу йому слабкість (коли один із них виступив 1977 року з публічним «покаянням», поет обмежився тим, що дав телеграму: «Фе, як некрасиво!»), але міг бути і сталево непохитним. Коли його кати-наглядачі на Колимі глузливо запитували його, чого, власне, хоче цей дивовижний в’язень, до чого прагне, Стус відповів: «Прагну другого Нюрнберзького процесу, де я буду свідком!» Скільки разів він оголошував голодування (власне, й загинув 4 вересня 1985 року під час сухого голодування в карцері концтабірної спецустанови в сел. Кучино Пермській області), захищаючи свою або своїх побратимів людську гідність, — адже листування систематично вилучалося та розпечатувалося, побачення роками не дозволяли, безвинні політв’язні були фактично позбавлені медичної допомоги (1-2 вересня 1985-го, за два дні до смерті, гранично виснажений поет просив з карцеру валідол у наглядачів — страшно боліло серце. Йому не дали...).
Під час «слідства» 1980 року на допиті від поета зажадали пояснити таке: «Скажіть, коли саме і в зв’язку з чим Л. Лукьяненко пересилав вам Заключний акт Гельсинської наради?» (отож, в очах слідчих це вже становило склад злочину! — І. С.). «Відповідати відмовляюсь», — це Стус. Запитання: «Чи є у вас доповнення до протоколу по суті поставлених запитань?» Відповідь Стуса: «Порядком репліки: ув очах КГБ — я звинувачений, із мого погляду — все навпаки: я — звинувачую ГБ. Мої відповіді надруковано правильно. Протокол читав. Пропоную копію цього протоколу надіслати до Комісії ООН з прав людини або запросити представника цієї комісії: хай визначить сам, хто — звинувачуваний».
Тільки людина, яка справді готова віддати життя за те, аби «вічно ембріонна Україна» (слова Стуса!) стала нарешті справжньою і вільною, може написати: «Голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». І це нікому не буде здаватися гучною, порожньою фразою...
