Так пишуть у своїх хроніках історики — літописи і документи не зберегли про час і мету спорудження каплички жодної письмової згадки. А може, місцеві дослідники просто не мають доступу до потрібних архівів. Проте локачинський люд з покоління у покоління, зі століття у століття вперто передає романтичну легенду, що збудовано капличку на місці поховання трьох сотень полонянок — молодих волинських дівчат, захоплених татаро-монголами у далекому 1241 році і страчених при наближенні волинських військових загонів.
Ще одна версія стверджує: дівчата загинули, бо відмовилися йти у полон, одна з них накинулася на ватажка бусурманів, що їх супроводжували (а може, татарського хана...) і задушила його. Відомо, що війська під проводом Бурундая справді брали штурмом давній Володимир (тепер Володимир- Волинський) і аж ніяк не могли обминути Локачі. Легенди стверджують, що і назва села Старий Загорів (це неподалік містечка) теж пішла з «татарських» часів. Начебто вартовий на вежі при в’їзді у село запізно помітив ворогів, але, щоб врятувати людей, він запалив вежу і згорів разом із нею...
Жмути дівочого волосся у великій кількості теж людям не привиділися — їх викопували на цьому місці у різні часи. Зінаїді Михайлівні Тесенюк, заслуженій учительці, історику, котрій належить честь бути автором значної частини досліджень з історії місцевого краю, розказував про них батько. Його будівельна бригада копала траншею під приміщення майбутньої райспоживспілки — і теж викопувала ці, певною мірою моторошні, свідчення минулого. Їх поховано біля каплички разом iз віднайденими у цих місцях людськими останками. ***
Життя у таких невеличких містечках як Локачі протікає у плині історії наче пісок між пальцями, не залишаючи сліду. Але окремі «піщинки»-факти все ж «прилипають» до сторінок літописів і хронік і часто вони є унікальними. Почнемо з того, що тут бував князь Володимир (той, що Русь хрестив), проїджаючи великим кінним трактом до волинського міста, названого його іменем. Польські хронікери навіть назву містечка виводять від слова «локати», тобто годувати в дорозі коней. Чимало назв навколишніх сіл теж пов’язані з дорогою. У Коритниці подорожні, певно, міняли коням корита, в Колпитові — чистили їм копита, у Конюхах — замінювалися конюхи...
Мали Локачі і свій замок, від якого залишився тільки вал і назва околиці — Підзамче. Зинаїда Михайлівна Тесенюк у польського хронікера вичитала, що у 1787 році польський король Станіслав-Август Понятовський, повертаючись із Києва, зупинявся в місцевого пана, але замок його, пише історик, вже було зруйновано, тому пан приймав короля у своєму будинку в Локачах.
З давних часів західну околицю містечка називають «Селиськом». Мальовничу місцевість з усіх боків було оточено річкою. Вигідне географічне положення для поселень — чи не звідси і назва кутка? Бо хоча офіційно мiстечку понад 600 років, але учні місцевої школи знаходили тут і кістяні голки, і пряслиці, котрим уже під тисячу років. Одна з легенд, на які багаті Локачі, гласить, що в глибоку давнину у Селиську стояла церква, але з невідомих причин вона провалилася пiд землю, а на її місці утворилося дуже глибоке і важкодоступне невеличке озерце. Територія містечка і справді просто порізана підземними ходами...
А ще одна легенда розповідає, що в нашому замку жила зла і недобра пані, котра знущалася з людей; у містечко вона їздила на візку, запряженому чорною дресированою свинею... І що ви думаєте? У польському документі за 1696 рік знаходжу запис, що якийсь Зигмунд-Август давав подання на власницю Локач Ганну Сангушко, «котра податки непомірні бере»... Може, якби поритись, і про дресировану свиню щось відшукали б, — розповідає Зинаїда Михайлівна Тесенюк.
У Локачах ми побували в одне з великих осінніх православних свят. Кілька років тому давня капличка розпочала нове життя. Для усіх локачан з діда-прадіда це була святиня їхнього роду. Багато хто зберігає у домашніх архівах поему львівського поета Григорія Печенівського, яка починається словами «Триста бранок як скло в Локачах полягло...» Ще Зинаїда Михайлівна (а вона не так і давно на пенсії) пам’ятає, як щонеділі у великі свята тут правилися молебні, горіло багато свічок. Доглядала її і читала тут молитви колишня гімназистка, «одержима жінка», як каже Тесенюк, Марія Костянтинівна Зайда.
Проте були такі часи, коли капличка, що вціліла і у війну 1812 року (а бій за Локачі тривав два дні!), і у Першу світову, і в Другу світову, постраждала від рук переконаних безбожників. Зруйнували її випари бензину, бо у культовому приміщенні нова влада зробила бензосклад, потім сховище кіноплівок. У 1977-му завалився дах, проте залишилися стіни, — з дуже міцної, великих розмірів і товщини, цегли, на якій вибито три латинські літери. Дах упав уночі, про що Зинаїда Михайлівна дізналася вранці, поспішаючи на уроки. Того дня їй важко було навіть переступити поріг школи... І ніяке товариство охорони пам’яток історії не зглянулося на її благання реставрувати унікальну споруду.
Реставрацію було проведено вже у 1994 році за ініціативи тодішньої райдержадміністрації. Згодом православна громада добудувала до каплички, котра стала вівтарною частиною, тимчасове дерев’яне приміщення — на заміну зруйнованому знову ж таки у 70-х роках Свято-Преображенського храму. «Дівоча» капличка належала до нього, сюди у великі свята здійснювали хресні ходи.
У Локачах діє і Свято-Миколаївська церква. Iї було зведено у 1911 —1913 роках на честь 300-річчя династії Романових. Стоїть у тій частині містечка, котре по-вуличному називається «Уймою Локацькою» — власне, було то велике село, описане під назвою «Білий хутір» у романі «Гримучі озера» талановитої української письменниці, що так рано пішла з життя, уродженки Уйми Маргарити Малиновської. Церква в райцентрі, багато в чому завдяки священику (теж уже покійному) Олександру Войтюку, вистояла у роки атеїстичного шабашу. Про батюшку у парафіян залишилася добра пам’ять. Але так Господь допускає, що поділилися Його діти на різні патріархати... Свято-Миколаївська церква належить тепер до Московського, Свято-Преображенська — до Київського. Але щодо Локач, то люди часто не вникають у ці поділи, а ходять до того храму, до якого ходили споконвіку і куди їм ближче. Обидві церкви невеличкі.
Нині у приміщенні, прибудованому до «дівочої» каплички, занадто тісно. Новоутворена громада Київського патріархату поставила перед собою велике і складне завдання: не відновити, бо це надто немислимо, а спорудити новий храм, який і носитиме назву Свято-Преображенського.
«На великі свята люди стоять на подвір’ї. Приходять православні не тільки з Локач, а й iз сусідніх сіл Крухиничі, Хорів, Козлів, Бермешів... Де ж це видано, щоб на Різдво люди мерзли на вулиці, не маючи змоги послухати службу Божу рідною мовою у своїй святині?» — кажуть прихожани.
Вони сподіваються на добру волю і матеріальну підтримку людей, котрим не байдужа духовність рідного краю.
P.S. Нині для майбутнього Свято-Преображенського храму у Локачах уже розроблено проект. Час купувати цеглу... Громада просить повідомити рахунок для благодійних переказів: р/р 26003237211001 у Локачинському відділенні Нововолинської філії КБ «Приватбанк», МФО 303406 код 21736627, з поміткою «Свято-Преображенський собор».
