...1831 рік. Випускникові Ніжинської гімназії вищих наук — майбутнього ліцею князя Безбородька — Євгенові Гребінці 19 років. Закінчує він гімназію з правом на чин чотирнадцятого класу. Легко вступає на службу у VIII Малоросійський козачий полк. Але служба його не радує — манить література, зріє надія на творчу самореалізацію в російській столиці. Подає у відставку і після дворічного розкошування народною мовою, обрядовими святами, полюванням, спілкуванням із сусідами, написанням байок, записами українських народних казок на батьківському хуторі — маєтку Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині, де він і народився 2 лютого 1812 р., молодий літератор прибуває до Петербурга. Одразу ж щастить із службою, бо і земляки допомогли. Влаштовується чиновником комісії духовних училищ Міністерства народної освіти, починає викладати російську словесність у Дворянському полку.
Випускники Ніжинської гімназії горнулися один до одного в російській столиці. І не тільки випускники — переважна більшість українців старалися не цуратися своїх земляків. «Колонією освічених малоросіян» називає Петербург Євген Гребінка. У листі до М.М.Новицького 7 березня 1834 року він напише: «Петербург — то колонія освічених малоросіян. У всіх інституціях, академіях, в університетах повно земляків і коли беруть на службу, малорос привертає особливу увагу як un homme d’esprit»1.
1834 рік. Молодий літератор, який вже перезнайомився в російській столиці не лише із впливовими земляками, але й із російською культурною та літературною елітою, видає «Малороссийские приказки», які він присвячує «Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова».
Байки-приказки Євгена Гребінки були зустрінуті напрочуд прихильно, навіть захоплено. І не тільки любителями образного українського слова, але й критикою. Згодом в один ряд із поезіями Шевченка поставить літературна критика його байки. Саме ці творчі дебюти майбутніх друзів — Гребінки і Шевченка — переконували багатьох скептиків, передусім із журналів «Сын Отечества» і «Библиотека для чтения», в тому, що українська мова художньо повносила, здатна «підкоряти» будь-які теми і жанри, бо володіє самобутнім потенціалом багатого народного мовлення, унікальною палітрою образного вираження.
1831 рік значимий не лише в долі Євгена Гребінки, але і в долі інших українців — Гоголя, Кукольника, Шевченка... У червні 1831 рік прибуває з дворовими людьми П.В.Енгельгардта до Петербурга сімнадцятирічний Тарас Шевченко, де йому пощастило потрапити за контрактом в учні до цехового майстра кімнатного живопису Василя Ширяєва. У цьому ж 1831 році випускник Ніжинської гімназії Микола Гоголь-Яновський надрукує в Петербурзі розділ із повісті «Страшный кабан» під назвою «Хозяин» і статтю «Кілька думок про викладання дітям географії». Обидві публікації підпише псевдонімами — «П.Глечик» і «Г.Янов». Амбітний молодий літератор буде зарахований до Патріотичний інститут на посаду молодшого викладача історії, а головне — в цьому році розпочнеться публікація збірки повістей у двох частинах «Вечори на хуторі біля Диканьки», які винесуть Гоголя на вершину літературної слави.
Українська історія, міфологія, народні перекази, легенди, пісні, казки щедро наповнюють твори і таких російськомовних прозаїків, як В.Наріжний, О.Сомов, А.Погорільський, Н.Кукольник, І.Кулжинський, Є.Аладьїн... Україна символізує в їхніх творах вільнолюбний дух, героїчність і моральність запорожців, реєстрових козаків, гайдамаків, чумаків, природні багатства романтизованого ними краю, духовну велич народної культури, доброту, щедрість і ласку українця. Особливо ідеалізуються державні моделі періоду Київської Русі, Козацької держави, Гайдамаччини, їхні князі, воєводи, гетьмани...
На жаль, частина українців, які з’явилися в російській столиці і намагалися утвердитися в літературі завдяки російській мові, зловживали в змалюванні українських реалій, історичних героїв та сучасників-українців прийомами бурлеску, травестії, стилізацією під народність, надмірно послуговуючись вульгаризмами, брутальними зворотами... Не зміг цього повністю уникнути і Євген Гребінка, бо за його часи бурлескна традиція в українській літературі посідала значиму позицію. Та й благородне намагання «пригорнути» до себе українського читача мимоволі «збивало» з високого літературного «курсу» на образно-стильове «присідання» перед уявним читачем, якого начебто необхідно розсмішити, приперчити його смаки гострим слівцем, як правило, «вихопленим» із уст простого чоловіка.
Літературна діяльність Євгена Гребінки розпочалася ще в Ніжинській гімназії вищих наук, де було надзвичайно активне літературно-мистецьке життя. Гімназисти готували рукописні журнали, альманахи, в яких публікували свої літературні дебюти. Писали п’єси і самі ж їх ставили на сцені. Вели літературні диспути, обговорюючи не лише опуси гімназистів, але й твори популярних в їхньому середовищі Мольєра, Олександра Пушкіна, Олександра Грибоєдова, Кіндрата Рилеєва, Івана Крилова... Стимулювали ці літературні та філософські дискусії про свободу і право, про суверенність людської особистості, про роль і значення літератури і культури в духовному просвітленні народу вільнодумні професори М.Бєлоусов, К.Шапалинський, І.Ландражин...
Євген Гребінка відразу ж загорівся за прикладом старших гімназистів видавати свій рукописний журнал, заповнюючи його сторінки переважно власними віршами і прозою. Найкраще йому вдавалися твори сатиричного спрямування. Тоді, в гімназії, він і напише перші свої байки, першу п’єсу-одноактівку «В чужие сани не садись», перші вірші російською мовою. А головне, там Євген Гребінка візьметься за переклад українською мовою поеми Олександра Пушкіна «Полтава». У дев’ятнадцятирічному віці — в рік закінчення Ніжинської гімназії — у журналі «Московский телеграф» з’явиться уривок із «Пісні 1-ої» поеми «Полтава», а в «Украинском альманахе» вірш «Рогдаев пир». У перекладі пушкінської «Полтави» виразно проглядається прагнення юного літератора віднайти в українській мові образно-виражальні відповідники оригіналові, виробити свій стиль, опанувати жанр романтичної поеми.
Безсумнівно, на юного гімназиста, який відчував спрагу творчого самозвершення, вплинули літературні дебюти інших обдарованих гімназистів — старшого за Гребінку на три класи Миколи Гоголя і старшого на два роки Нестора Кукольника, які буквально розкошували, захоплені театром, на самодіяльній сцені гімназії і щедро постачали інших гімназистів-літературних неофітів своїми п’єсками, віршами, перекладами...
...1834 рік. Знаменний для автора першої книги «Малороссийские приказки». І знаменний для його земляка, вже окриленого першою славою драматурга за драматичну фантазію «Торквато Тассо», Нестора Васильовича Кукольника. Євген Гребінка відвідує в Глухому — тепер Максиміліанівському провулку №8 — його літературно-музичний салон, де зустрічається і зближується із славетним Карлом Брюлловим, композитором Михайлом Глинкою, художником Іваном Айвазовським, акторами Василем Каратигіним і Михайлом Щепкіним... З особливим зацікавленням Євген Гребінка спостерігав за творчою співпрацею свого земляка, автора пісень і романсів Михайла Глинки, який писав музику на поетичні твори Нестора Кукольника і в його салоні її ж виконував. Там він почув «Попутную песню», «Сомнение», «Колыбельную песню», «Жаворонка», «Прощание с Петербургом» та інші пісні та романси, які обезсмертили імена цього творчого дуету.
З’являвся в літературно-музичному салоні Нестора Кукольника і Микола Гоголь. Проте господар не вельми прихильно ставився до свого гімназійного товариша і партнера на театральній сцені Ніжинської гімназії. Микола Яновський виконував тоді ролі в п’єсах «Едіп в Афінах» М.Озерова, «Недоросток» Д.Фонвізіна, «Урок синам» І.Крилова, в комедіях свого батька-драматурга, в різних французьких водевілях. Саме в «Недоростку» Д.Фонвізіна й грали разом Нестор Кукольник і Микола Гоголь-Яновський.
Нестор Кукольник — син професора Петербурзького педагогічного інституту відзначався в Ніжинській гімназії вищих наук свободолюбством, наважився стати на захист свого улюбленого професора М.Бєлоусова, якого за особистим повелінням самого Миколи І відсторонили від посади за «вільнодумство». І хоча перед випуском із гімназії Нестор Кукольник відмовився від своїх свідчень на захист свого викладача від цькувань іншими реакційними професорами М.Білевичем та П.Нікольським, та це не допомогло першому учневі гімназії — він не одержав золотої медалі, яку гідно заслужив, і не було йому присвоєно чина. Так-от, Нестор Кукольник після вчителювання у Віленській гімназії з’являється в Петербурзі і в 1834 році завершує віршовану драму «Рука Всевышнего Отечество спасла», яка 1 січня за ст. стилем, цього ж року була поставлена на сцені знаменитого Александринського театру, що був збудований на Невському проспекті за проектом архітектора К.Россі і відкритий 1832 року. На прем’єрі цієї драми, присвяченій захисту в 1612 році Москви народними ополченцями на чолі з К.Мініним і Д.Пожарським і сходженню на царський престол Михайла Романова, був присутній сам Микола І. Реакція царя була бурхливою. Розгублений і щасливий двадцятип’ятилітній драматург несподівано удостоївся незвичної царської ласки — похвали і каблучки із діамантом. І, ясна річ, неоскаржуваної слави. А тим, хто посмів поставити під сумнів талант Нестора Кукольника, не позаздриш. Відомий видавець і літератор Микола Полєвой посмів написати і опублікувати в своєму журналі «Московский телеграф» (1834, № 3), на сторінках якого з’явився в 1831 р. уривок перекладу поеми «Полтава» Євгена Гребінки, негативний відгук на цю драму — і що? Журнал був заборонений, а його видавця відправили для роздумів над своїм вчинком у село. Вмить Петербургом прошелестіла їдка епіграма:
«Рука Всевышнего
три чуда совершила:
Отечество спасла,
Поэту ход дала
И Полевого удушила»2.
Та Нестор Кукольник цю благодатну для літературної кар’єри хвилю ура-патріотичного оспівування звитяг і доблестей бояр, князів, царів, полководців Російської імперії натхненно «осідлав» і вже в наступному 183 році той же Александринський театр бере в постановку нову його п’єсу «Князь Михаил Васильевич Скопин-Шуйский». Консервативна літературна критика захоплено вітала нову п’єсу іменитого драматурга, тоді як Михайло Лермонтов відгукнеться на постановку цієї п’єси у Великому театрі, роботи з оздоблення якого в 1836 році виконувались артіллю В.Г.Ширяєва, в складі котрої тоді працював Тарас Шевченко, епіграмою:
«В Большом театре я сидел,
Давали «Скопина» —
я слушал и смотрел.
Когда же занавес
при плесках опустился,
Тогда сказал знакомый мне один:
«Что, братец! жаль! —
вот умер и Скопин!..
Ну, право, лучше б не родился»3.
Знаменита Александринка вабила не одного драматурга, бо поява на сцені Імператорського театру п’єси гарантувала, звісно, за умови успішної її постановки, велику перспективу для її автора. Тож не випадково і Микола Гоголь також успішно дебютував 19 квітня 1836 р. (за ст. ст.) на сцені Александринського театру своїм «Ревізором» через два роки після надзвичайного успіху Нестора Кукольника. І знову сам цар Микола І пожалував прибути на прем’єру, багато сміявся і проголосив під час виходу із ложі: «Ну, п’єска! Всім дісталося, а мені — більш за всіх!»4
Тарас Шевченко під час навчання в Імператорській академії мистецтв також відвідував «біржу» — так жартівливо називали літературні вечори в Нестора Кукольника, хоча і не зблизився із своїм земляком через його монархічні позиції і нарочите демонстрування вірнопідданства трону. Історію Кукольник подавав у своїх драмах, романах, повістях і оповіданнях у руслі уваровської теорії «офіційної народності», ідеалізуючи російських царів — від Бориса Годунова (драма «Борис Годунов») до Петра І (оповідання «Авдотья Петровна Лихончиха», «Капустин»), чого категорично не сприймав Шевченко. Самозакоханий Нестор Кукольник, заласканий не тільки консервативною критикою, але й такими демократичними авторитетами, як Віссаріон Бєлінський і Микола Некрасов, іронічно відгукувався про Гоголя, обов’язково додаючи до його літературного прізвища попереднє — Яновський. На вечорі в українського історика, письменника і етнографа, «великого приятеля» Шевченка, майбутнього автора п’ятитомної «Истории Малороссии» Миколи Маркевича в квітні 1840 року Нестор Кукольник різко негативно висловився про «Кобзар» Шевченка, назвавши його шкідливим і небезпечним. Ясна річ, Тарас Григорович згодом у повістях «Капитанша» і «Художник» іронічно відгукнувся про вже на той час забутого поета і драматурга.
Тоді, коли Нестор Кукольник купався в променях літературної слави, не лише йому єдиному із українців здавалося, що вони можуть рівноправно із російськими письменниками грати на російському культурному полі завдяки послуговуванню «владычным языком» (Гоголь). Не менш амбітний Микола Гоголь свідомо обирає для реалізації свого таланту не рідну мову, а російську. Таке спекулятивно виграшне відступництво від рідної мови було викликане не лише бажанням прокласти якнайшвидше літературну дорогу в столичні літературно-мистецькі сфери, як це ми бачимо на прикладі Нестора Кукольника, але й зумовлено приниженим, упослідженим становищем української мови, яка, за усталеною на той час думкою, ще не досягла як літературна мова необхідного рівня розвитку і досконалості. Але відступництво від рідної мови не минає безслідно. Роздвоєння мовної свідомості, образного мислення загрожує втратою національної ідентичності і, приходить до висновку, аналізуючи духовну драму Миколи Гоголя, Юрій Барабаш, до «гострої психологічної роздвоєності»5.
Той, хто вчитається в «Записки студента» Євгена Гребінки, неминуче згадає «Петербургские повести» Миколи Гоголя, бо спільною ідеєю цих творів є ідея притлумлення, знівелювання людської особистості тогочасною мерзенною дійсністю. Письменник «вписав» у цю повість багато подій і переживань із власної долі. Герой-студент Яків Іванович, як і його творець, навчався в ліцеї, перебував на військовій службі, поривався до Петербурга: «Долг чести зовет меня — я должен служить Отечеству», нидіє безнадійно в канцелярії одного з департаментів і поволі втрачає будь-яку надію реалізувати свої юнацькі мрії. Адже сам Євген Гребінка відразу ж по прибуттю до російської столиці розпочинає свою чиновницьку службу. Спочатку працює чиновником комісії духовних училищ Міністерства народної освіти, а з 1838 року викладає російську словесність та мінералогію, ботаніку і зоологію у військових учбових закладах та в Інституті корпусу гірничих інженерів. Подумати тільки: чи не щоденно зайнятий на службі, маючи проблеми зі здоров’ям, із надзвичайною активністю виступаючи як публіцист, Євген Гребінка встиг за своє коротке творче життя опублікувати понад сорок романів, повістей, оповідань і нарисів, багато поезій українською і російською мовами. За два роки до своєї передчасної смерті від сухот письменник опублікує окремим виданням вісім томів своїх творів, але не завершить. Євген Павлович Гребінка помирає у віці 36 років 15 грудня 1848 року в Петербурзі. Поховали його неподалік від улюбленого Убіжища в селі Мар’янівці на Полтавщині.
Україна завжди була в серці Євгена Гребінки. Не випадково він так прихилився до Тараса Шевченка, з яким його познайомив в 1837 році художник Іван Сошенко. Євген Гребінка не лише допоміг Шевченкові вирватися із кріпацтва, але підтримував його матеріально, зокрема, завдяки передусім Гребінці побачив у 1840 р. світ «Кобзарь» Тараса Шевченка. Він знайомить молодого художника з українським поміщиком Петром Мартосом, який хотів замовити свій акварельний портрет. Під час сеансів Петро Мартос побачив рукописні поезії Шевченка-художника і зголосився оплатити їх видання окремою книжкою. Підготував до друку першу збірку поетичних творів Тараса Шевченка під назвою «Кобзарь» саме Євген Гребінка.
Авторитетний, популярний байкар і публіцист, твори якого друкувалися в таких найвідоміших журналах і газетах, як «Московский телеграф», «Библиотека для чтения», «Сын Отечества», «Современник», «Отечественные записки», «Литературная газета», «Пантеон», «Иллюстрация», альманах «Утренняя звезда», «Киевлянин», «Молодик», «Новоселье», «Физиология Петербурга», «Иллюстрированный альманах» тощо, замислює організувати українське літературне життя, зокрема зібрати і осмислити здобутки нової української літератури. З цією метою Гребінка зав’язує дружбу і спілкування з українськими письменниками Г.Квіткою-Основ’яненком, П.Гулаком-Артемовським, Л.Боровиковським, В.Забілою, з яким учився разом у Гімназії вищих наук, із О.Афанасьєвим-Чужбинським, і розробляє плани організації українських періодичних видань із метою публікації на їх сторінках творів українських письменників. Він домовляється про видання літературного додатка українською мовою до російського журналу «Отечественные записки», але цензура не дозволила реалізувати цей проект. Тоді Євген Гребінка за допомогою Тараса Шевченка готує до друку альманах «Ластівка», який з’явився в 1841 році, наповнений творами Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, самого Євгена Гребінки, Л.Боровиковського, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського. У «Ластівці» була вміщена велика добірка українських народних пісень, приказок і загадок, переклади українською мовою творів Г.Державіна та О.Пушкіна. До цього альманаху його видавець Євген Гребінка подав написані в бурлескно-сміховинному стилі передмову «Так собі до земляків» та післямову «До зобачення», які роздратували В.Бєлінського. Очевидно, було чого дратуватися і ображатися, коли почитаєш в післямові «До зобачення» таке: «Хотів було я вам, панове, пустить свою книжку зимою, та як одніс у друкарню, як стали москалі друкарювать, так я вам кажу, і сміх, і горе! Чи ви повірите, що над одним листком та б’ються тиждень або й більше. Ти напишеш гілля, а він видрукує гhлh: это, стало быть, каже, красивей. — «Та мовчи, будь ласкав, москалю, та роби те, що тобі кажуть, за що гроші береш». От він як почує гроші, зараз і схаменеться. Що ж? Трохи згодом знов уже перевертує по-своєму!.. Бивсь, бивсь я з ними, а тут уже й на весну повернуло, швидко і теплого Олексія... У вас, земляки, уже геть тепло; як де, то часом і верби розпукуються; швидко і ластівки прилетять, трохи чи не разом з моєю книжкою — от од того я її і назва «Ластівкою»6.
Рідко вибирався Євген Гребінка із сирого кам’яного мішка — із Петербурга на батьківщину. Хіба що раз із Шевченком, та ще декілька відвідин батьківської садиби. А так праглося йому поповнити арсенал образно-виражальних засобів за рахунок сімейних переказів, народно-пісенної поетики, усного народного мовлення, розповідями про життя і побут українських поміщиків. Як це його пізнання національної історії, народних переказів, легенд, дум, пісень, звичаїв і обрядів, приказок, прислів’їв, крилатих виразів рідного народу єднало з Миколою Гоголем і Тарасом Шевченком! Як ми мало знаємо його багатогранну творчість! Хіба що кілька гумористично-повчальних байок, таких, скажімо, як «Ведмежий суд», «Віл», «Мірошник», «Рибалка», «Соловей», а Гребінка українською мовою написав 27 байок, кілька українських поезій: «Човен» і «Українська мелодія» («Ні, мамо, не можна нелюба любить!..»), ну і обов’язково дві російськомовні — «Очи черные, очи страстные...» і «Песня» («Молода еще девица я была...»). А яка тематично і стилістично багата його російськомовна проза. Згадаю бодай драматизовану поему «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого», повість «Нежинский полковник Золотаренко», роман «Чайковський», в яких він романтизує-уславлює козацьку стихію, волелюбство та героїку національних звитяжців, опоетизовує Запорозьку Січ з її демократизмом та справедливими, хоча й суворими законами.
«Мова чудова», — писав про байки Євгена Гребінки Іван Франко, відзначаючи яскравий національний «і навіть спеціально лівобережний український колорит», «здоровий гумор і не менш здорову суспільну і ліберальну тенденцію» цього «талановитого писателя російсько-українського», який «зумів висловити свобідніший дух українського народу»7.
Серед цих трьох талановитих випускників Гімназії вищих наук — Миколи Гоголя, Нестора Кукольника і Євгена Гребінки — саме автор «Малороссийских приказок» повністю не відцурався від рідної мови і найвиразніше і найпослідовніше прагнув прислужитися національній літературі, сприяти духовній консолідації українських письменників та їхньому творчому самовираженню за умов самодержавної Росії.
1 Гребінка Є. Твори : У 3 т. — К., 1981. — Т. 3. — С. 566. Фр. — як людина духовна.
2 Русская эпиграмма второй половины ХVII — начала ХХ в. — Ленинград : Советский писатель, 1975. — С. 439.
3 Там же. — С. 407.
4 Исторический вестник. — 1883. — № 9. — С. 736.
5 Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме...». Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. — Х., 2003. — С. 248.
6 Євген Гребінка. Твори : В 5 т. — К. : Державне видавництво художньої літератури, 1957. — Т. 5. — С. 32.
7 Франко І. Зібрання творів : У 50 т. — К. : Наукова думка, 1983. — Т. 41. — С. 266.
