Дивовижними, якщо не сказати, незбагненними шляхами приходили до української літератури, культури, духовного життя талановиті митці, які залишили в ній непідвладній часу слід. Досить буде згадати (якщо ми, зважаючи на традиційне жіноче свято, розглядатимемо лише постаті непересічних жінок в українській культурі) долі Ольги Кобилянської, що починала свій шлях як німецькомовна письменниця, Марії Олександрівни Вілинської (Марко Вовчок), російської дворянки за походженням або ж, приміром, такої самобутньої письменниці кінця ХIХ — початку ХХ століття, як Любов Яновська, майстер соціально- психологічної повісті та новели, чия дорога до українського слова теж була дуже непростою.
Але навіть на цьому тлі, в цьому контексті життя прекрасної, досі ще абсолютно не поцінованої в Україні письменниці Наталени Королевої (а її творчість, тим часом, могла б прикрасити будь-яку з поважних i всесвітньо визнаних європейських літератур!) не може не вражати й читається як захоплюючий роман. 120 років від дня народження цієї дивовижної людини, що його відзначаємо днями — чудова нагода поговорити про її унікальне в українській літературі місце творця рідкісного і дуже складного жанру — філософсько- пригодницької історичної повісті з життя різних народів Давнього Світу, Середньовіччя, Сходу, а також доби Київської Русі.
Народилася Кармен-Альфонса- Фернанда-Естрелья-Наталена (ось таким довгим було справжнє ім’я майбутньої письменниці!) в Іспанії, поблизу міста Бургос, 3 березня 1888 року. По батьку вона — нащадок давнього польського роду Дунін-Борковських (батько Наталени, Адріан- Юрій Дунін-Борковський, успадкував від предків графський титул), по матері — дочка не менш шляхетного іспанського роду Лачерда. Мати Наталени, Марія-Клара де Кастро Лачерда, померла при пологах. Дівчинку спочатку виховувала рідна бабуся Теофіла з прадавнього литовсько-українського роду Домонтовичів, котра жила в своєму маєтку в селі Великі Борки на Волині, а згодом, після її смерті, маленьку Наталену відвіз до Іспанії брат матері, Еугеніо, офіцер королівської гвардії. Дитина провела дванадцять років у монастирі Нотр- Дам де Сіон у французьких Піренеях (згодом Наталена Королева стверджувала, що саме там сформувався її характер, саме там вона повною мірою зрозуміла, що таке добро, милосердя, краса...). Коли восени 1904 року 16 річна дівчина вперше приїхала доКиєва (батько одружився вдруге з панянкою зі знатного чеського роду, і та забажала, аби падчерка продовжувала освіту саме у безсмертному місті на берегах Дніпра), вона вражала всіх, хто її знав, своїми знаннями з історії (особливо давньої та середньовічної), археології, філософії, медицини, теорії музики; до того ж вона вже володіла, окрім французької (найбільш близької, майже рідної для неї в ранні роки), ще й польською, іспанською, арабською, італійською мовами — а українську, за власним дослівним зізнанням, «трохи пам’ятала ще з дитинства» (згадка про короткий час, проведений на Волині...).
Далі було навчання в Київському інституті шляхетних дівчат (вже в останні роки життя, в 74-річному віці, письменниця так згадувала про те навчання: «На думку мою — були то кошмарні часи й звичаї, яких ані навмисне не вигадаєш!»), згодом — рішуча відмова від вигідного одруження (бравий гусар російської армії), навчання в імперській столиці Петербурзі (закінчила тут Археологічний інститут, писала, що характерно, праці з литовської та української старовини!), захоплення театром (сценічна кар’єра не була успішною через слабкий стан здоров’я), перебування у Західній Європі (Іспанія, Франція, Італія) та країнах Близького Сходу, участь в археологічних розкопках у Помпеях та Єгипті... Перші художні твори, писані французькою мовою, почали з’являтися в паризьких журналах у 1909 році.
Влітку 1914-го Наталена повертається до Києва, щоб допомогти хворому батькові — і тут надходить звістка про початок Першої світової війни. Кордони було вже закрито... Хоробра молода жінка стає сестрою милосердя в російській армії, перенесла три роки жорстоких боїв, три поранення, тиф, запалення легенів, заслужено отримала солдатський хрест «За храбрость». Її перший чоловік, Іскандер ібн Куруш, офіцер російської армії (і водночас — громадянин Ірану!) загинув у боях під Варшавою у 1915 році; а наприкінці 1919-го Наталена разом з мачухою, записавшись в групу чеських репатріантів, залишає голодний, змучений Київ, який вже пережив стільки вторгнень і окупацій; залишає, як з’ясувалось, назавжди...
У Празі, де Наталена тоді оселилась i працювала вчителькою, вона зустріла давнього знайомця ще по Києву — Василя Королева-Старого, письменника, видавця, культурного та громадського діяча, й одружилася з ним. Їхнiй шлюб виявився міцним i тривалим (подружжя оселилось на околиці невеличкого міста Мельник поблизу Праги; Василь і Наталена прожили там усі відведені їм на Землі роки — Королів-Старий помер у 1941 році, чекаючи арешту гестапівцями, а Наталена Королева скінчила свій життєвий шлях 1 липня 1966 року).
Для теми ж нашої розповіді особливо важливим є те, що саме Василь Королів-Старий надихнув свою молоду дружину до писання художніх творів українською мовою. Перший такий твір, оповідання «Гріх (3 пам’ятної книжки)», було надруковано в українському тижневику «Воля» (виходив у Відні) у січні 1921 р. Більше Наталена Королева не розлучалась з нашою мовою до кінця життя. Було важко — адже сама письменниця визнавала, що «На Україні знала лише простий люд — сільських дівчат, ремісників, служниць, за Першу світову війну — вояків. З українською інтелігенцією я здибалась лише за кордоном (в Чехії. — І. С. ), коли ця інтелігенція прийшла на еміграцію. І наскільки милим і симпатичним був мені український люд, настільки розчарувала мене ця еміграційна інтелігенція тим, що враз, не знаючи мене, поставилась до мене ворожо, коли довідалась, що я — «не попівна» і не «хуторянка». Для української інтелігенції я була лише «лукава полька» або «погана ляшка», як мене титуловала у вічі одна молода, дуже талановита поетка. І ніколи, нікому з них не прийшло на думку запитати, хто я, чому я серед них...».
І справді, подібну реакцію можна якоюсь мірою зрозуміти (не виправдати!). Попри наполегливі поради редакторів — з перших же літ творчості — «Киньте вже писати про тих осоружних чужинців! Яке нам діло до ваших греків, римлян чи арабів? Пишіть про запорожців!» Наталена Королева своїми творами, ба більше — навіть мовою своїх творів — чіткою, прозорою, ясною, без найменшого вмісту оцього сентиментального, солодкого «хуторянства», який вона терпіти не могла — додавала в українську культуру новий елемент «європейськості», інтелектуалізму та філософської глибини. Про що, власне, оповідають найкращі її твори? Повість «Сон тіні» (1938, видана у Львові, грунтовно перероблена автором для видання, випущеного у Пряшові, Словаччина, 1966 рік) — з життя античної греко-римської цивілізації III ст. н. е. доби імператора Адріана та його друга й наступника, ідеально красивого юнака Антиноя, який раптом гине, що й визначає дальший перебіг подій. «Повість з середньовіччя. 1313 рік» (Львів, 1934—1935 рік, журнал «Дзвони») — про кризу середньовічної замкненої фанатичної свідомості, про перші духовні паростки Відродження, тут є й цікава сюжетна фабула: відкриття пороху, приписуване легендарному ченцеві XIV ст. Бертольду Шварцу. Або ж, приміром, повість «Предок» (журнал «Дзвони», Львів. 1937—1938 рр.). Це теж твір iз життя середньовічної, здушеної інквізіторами Іспанії (до речі, письменниця яскраво відтворює трагічні сторінки з історії багатьох представників своїх предків по матері — роду Лачерда).
Винятком, є, безперечно, блискуче написані «Легенди старокиївські» (1940—1942, журнал «Пробоєм», Прага). Тут вже йдеться про прадавнє минуле східних слов’ян; дійові особи — князь Аскольд (до речі, Королева вважала, що саме він запровадив християнство на Русі, за що й був убитий), Кирило Кожум’яка; цикл цих легенд являє собою химерне, філігранно оброблене переплетіння слов’янських, скіфських, давньогрецьких, давньохристиянських і навіть скандинавських переказів, міфів, казок... І все ж таки Наталені Королевій все життя дорікали у «абстрактності» її історико-філософських повістей, відірваності сюжетів та образів письменниці від українських реалій. Проте зараз, знаючи, що найкраще з доробку цього митця витримало випробування часом, ми можемо сказати: повісті Наталени Королевої є цінними для нас передовсім тим, що в них розроблена нова концепція людини, вільної, універсально освіченої і ціннісно налаштованої особистості, котра засвоїла ідеали гуманізму. Оце й забезпечує спадщині письменниці особливе місце в українській літературі.
