Після погрому Запорозької Січі й всього українства в Російській імперії з’являється, як писав Михайло Грушевський, «надзвичайно талановитий» твір російською мовою — «Історія русов». І, як відзначають сучасні львівські історики, «Істория русов» мала величезний вплив на подальше формування ідеології українського національного руху. Автор цього гострого політичного трактату доклав чимало зусиль, щоб залишитися й до сьогодні невідомим. Досі невідомий точно час появи цього небуденного твору. Верхню межу можна прийняти, виходячи з повідомлень О. Кониського про те, що він бачив рукопис «Історії русів» на папері з водяними знаками 1809 року.
У вступі й на початку твору таємничий автор досить завзято веде полеміку з невідомими польськими авторами (чи автором) щодо походження України й козацтва. Цим польським автором, цілком вірогідно, міг бути Тадеуш Чацький (1765 — 1813 рр.), уродженець Волині, польський вчений, діяч в галузі освіти. 1813 року він пише твір, який називається: «Про назву «Україна» і зародження козацтва». Значна частина польських і українських земель майже одночасно опинилася під владою Російської імперії. Але, як пише у своїй історії Н. Полонська-Василенко, 1807 року Олександр I відновив польську адміністрацію у Польщі, а шкільні справи були віддані під керівництво самих поляків і, зокрема, Т. Чацького. Звичайно, що нічого подібного українство в Російській імперії не мало.
Але для української шляхти в ці часи трапилася ще одна неприємність. Російська імперська геральдична канцелярія десь близько 1800 року піддала сумніву, що «тут (в Україні) могли бути «справжні дворяни». Прокотилася хвиля обурення й протестів серед української знаті, а активна її частина взялася збирати історичні документи, писати статті, дослідження про славні діяння своїх предків. Як пише сучасний історик О. Субтельний, це відбувалося в 1801 — 1808 роках. Очевидно, що тоді зацікавлення власною історією було масовим, якщо не поголовним явищем української знаті. Ймовірно, що завдяки цим двом тодішнім суспільним явищам і з’явився такий твір, як «Історія русів». Також очевидно, що антипольські настрої в українському середовищі найбільшого загострення набули після 1807 року. З цього випливає: є підстави гадати що цей знаменитий твір був написаний у 1807 — 1809 роках. 1809 рік цікавий тим, що тоді минало 100 років від дня Полтавської битви, коли відбулася катастрофічна поразка всього тодішнього українства в Росії. Тому автора «Історії русів» цей столітній ювілей перемоги Росії своєрідно «надихав» закінчити книгу до цієї дати.
У XX столітті кілька десятків років свого життя український історик Олександр Оглоблин присвятив вивченню «Історії русів», досліджуючи життя чільних представників тодішньої української еліти, шукаючи серед них автора цього твору. Це, зокрема, відображено в його книгах «Люди старої України» і «Опанас Лобисевич», що вийшли у Мюнхені відповідно 1959 і 1966 років. О. Оглоблин, зокрема, дійшов висновку, що «Історія русів» могла бути написана в середовищі новгород-сіверського гуртка так званих автономістів. Хоча цілком можливо, що автор «Історії русів» спеціально надав своєму творові новгород-сіверських «прикмет». Адже при викритті авторства імперська адміністрація зробила б все можливе, щоб різними способами піддати репресіям не тільки автора і його твір, але й весь його рід і близьких родичів і знайомих.
Тому автор «Історії русів» мав не тільки яскравий літературно-драматичний талант, але й досить велику сміливість, щоб випустити твір у світ. Найбільше цим двом причинам відповідає постать Василя Капніста (1757 — 1823 рр.). За сучасними дослідженнями, В. Капніст написав понад 1200 поетичних та драматичних творів, повідомляє письменник Євген Руднєв (журнал «Слово і час» 2000, 4 с. 21). 1809 рік у житті В. Капніста цікавий тим, що він починає працювати над перекладом на тодішню російську мову й писати коментарі, тлумачення до відомого твору «Слово о полку Ігоревім». Капніст працює над цим перекладом до 1813 року. Цікаво, що цей твір В. Капніста був опублікований лише 1950 року! Ще одна цікавинка з життя В. Капніста: із «Словом о полку Ігоревім» (чи його першим варіантом) він зустрічається ще 1787 року. Тоді імператриця Катерина II подорожувала Україною, у Києві відвідала дім Василя Васильовича і за обідом запитала його, що він нині пише. В. Капніст сказав, що збирається перекладати «Слово о полку Ігоревім».
Як пише очевидець цього обіду: «Государиня схвально кивнула, а потім спохмурніла й промовила: «Пиши, братику, думай, але токмо без усіляких там малоросійських штучок. Росія мусить говорити російською, зображати історію теж слід уміючи, по-державному... понєже ти піїт російський». Матінка-імператриця наша нічого більше не сказала й одразу ж пішла з обіду, через це Василь так засмутився, що занедужав назавтра й прохворів майже тиждень». — Журнал. «Слово і час» (2000, 4, с. 23).
Чому тільки через самі слова імператриці, нібито звичайне побажання, наш герой прохворів майже тиждень, чому саме на цих словах своїх Катерина й закінчила обід у В. Капніста?
Вже тоді, за Катерини II, ініційований, очевидно, нею, готувався проект «Слово о полку Ігоревім», який мав винести на люди цей твір як давньоруську пам’ятку, епос. А оскільки Катерина II побачила за цим обідом у В. Капніста, що стався «витік інформації», до того ж досить секретної, про цю державницьку фальшивку, а далі наближалася чергова російсько-турецька війна та інші події. Тож щоби не бути скомпрометованою, вона зупинила реалізацію цього проекту. А саме «Слово о полку Ігоревім», як відомо, з’явилося на світ лише в листопаді 1800 року.
Тому Василь Капніст, закінчивши 1809 року чи трохи раніше працю над «Історією русів», того ж року взявся «вірнопіддано» опрацьовувати «Слово о полку Ігоревім», аби таким чином відвести від себе підозри тодішньої російської влади. В «Історії русів» відсутній зовсім вигаданий творцями «Слова» псевдобог Троян, який широко згадується у них, як відомий дохристиянський бог давніх слов’ян.
Майбутні правдиві літературознавчі дослідження творів В. Капніста і «Історії русів», цілком можливо, підтвердять усі наші здогадки й висновки з цієї проблеми.
ДОВIДКА «Дня»
«Історія русів» — видатний історико-публіцистичний твір української національно-визвольної думки початку XIX століття, визначний «пам’ятник самооборони нації» (Валерій Шевчук). Саме в «Історії Русів» вперше пролунали історично необхідні слова про окрему, cамостійну «націю малоросійську», про її славетну історію, рішуче відмінну від московської. Не випадково «Історією» зачитувався молодий Шевченко, її шанували Михайло Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Олександр Пушкін...
Вперше «Історія Русів» була надрукована лише 1846 року, спочатку в «Чтениях общества Истории и Древностей Российских» (за ініціативою відомого історика Осипа Бодянського), а згодом й окремою книгою. Проте відомо, що існують численні рукописні списки цього твору, що датовані 1817, 1814, 1809 роками.
Найбільш інтригуючою є, безперечно, загадка авторства «Історії Русів». Дослідники (О. Лазаревський, М. Возняк, Д. Дорошенко, С. Єфремов, О. Оглоблін) називали різноманітні прізвища: Григорія Полетики, його сина Василя, Олександра Безбородька (освічений вельможа часів Катерини II)... Крім цього, згадувались прізвища князя Миколи Рєпніна (версія Драгоманова), козацького сотника Архіпа Худорби. Пушкін свого часу вважав автором «Історії» архієпископа Георгія Кониського.
Версія Тараса Дишканта — автором «Історії Русів» був поет Василь Капніст — є дійсно цікавою і, безперечно, теж має право на існування.
