«У царських обіймах»

Сьогодні не викликає сумніву те, що українсько-московська угода 1654 р., відома ще як Переяславсько -московська, суттєво вплинула на військово-політичну ситуацію в Центрально-Східній Європі та різко змінила співвідношення сил у цьому регіоні.

Звичайно, питання дипломатичних стосунків цього періоду не могли не знайти відображення в історіографії. Зокрема, багато уваги проблемам міждержавних відносин 50 х рр. XVII ст. було приділено в роботах М.Грушевського, В.Липинського, А.Яковліва, а також сучасних українських істориків В.Горобця, В.Смолія та В.Степанкова, Я.Федорука, Т.Чухліба та ін. Серед російських дослідників, які займалися проблемами міждержавних відносин у період після Переяслава, слід виділити О.Новосельського, Л.Заборовського, Г.Саніна, С.Фаіхова, Т.Яковлеву. З польських учених найбільший доробок з даної тематики у відомого дослідника З.Вуйціка.

Щодо напрямів вивчення даної проблеми, висловлю декілька міркувань. По-перше, що є характерним для радянської, а також сучасної російської історіографії, це свідоме ігнорування українських державних інтересів та акцентування уваги лише на інтересах Московської держави. При цьому висловлюються навіть тези на зразок того, що боротьба Москви за володіння Білорусією та за вихід до Балтійського моря велася задля інтересів України. По-друге, сьогодні слід відмовитися від дослідження лише двосторонніх стосунків. Варто більше уваги приділяти всьому комплексу тогочасних політичних суперечок та колізій, в яких важливу роль відігравали як козацька Україна, Московія, Річ Посполита й Туреччина, так і західно- та північноєвропейські держави, такі як Швеція, Франція, Австрія, Бранденбург.

Насамперед слід зазначити, що, починаючи вже з кінця 1653 р., коли велася інтенсивна підготовка до укладення угоди з козацькою Україною, московський уряд активізує свою зовнішньополітичну діяльність. Це пояснювалося тим, що запланована угода, яка відразу набувала антипольського забарвлення, неодмінно призвела б до військового конфлікту Московської держави з Річчю Посполитою. Це могло викликати неоднозначну реакцію з боку богатьох європейських держав. Негативне сприйняття цього акту було реальним особливо з огляду на прагнення частини європейських монархів зберегти хитку рівновагу, що утвердилася в результаті становлення системи, закріпленої умовами Вестфальського миру 1648 р., яким завершилася страшна Тридцятирічна війна.

Тому в останній декаді 1653 р. були споряджені посольства до Швеції, Нідерландів, Франції та Данії. Головним завданням, яке ставилося перед послами, було зондування ставлення європейських монархів до майбутньої російсько-польської війни, а також аргументація справедливості дій з боку Москви. Фактично, ставилося завдання створити сприятливий зовнішньополітичний клімат для початку воєнних дій. При цьому слід було добитися якщо й не допомоги Москві з боку країн Європи, то хоча б, заручившись їх нейтралітетом, перетворити польсько-російський конфлікт на ізольований.

Результати переговорів були більш ніж сприятливі для Москви. Царські посланці загалом справилися з поставленими завданнями. Було гарантовано невтручання в хід московсько-польської війни, а з боку Швеції та Нідерландів здійснені поставки найновішої на той час зброї.

Відразу після укладення українсько-московської угоди 1654 р., яка була зафіксована у відомих Березневих статтях, активна дипломатична діяльність московського уряду продовжилася. Її об’єктами стали Бранденбург, Курляндія та Габсбургська імперія.

Чи не найскладнішими для московського уряду виявилися в цей період стосунки з Кримським ханством. Саме з цього боку намітилася реальна підтримка Польщі. На це вказувало укладення польсько-кримського Кам’янецького договору в грудні 1653 р., а також те, що саме Бахчисарай був однією з найбільш зацікавлених сторін у вирішенні українського питання.

Час після укладення Переяславсько-московської угоди минув у активних дипломатичних контактах між Московською державою, козацькою Україною та Кримом. Кожна з держав ставила чіткі завдання, які випливали з її військових та політичних устремлінь.

Зокрема, московський уряд ставив собі за мету, по- перше, добитися визнання Бахчисараєм нової геополітичної реальності, яка склалася в результаті укладення українсько-московської угоди, а по-друге, зруйнувати антимосковський кримсько-польський союз, який на початок 1654 р. набув реальних обрисів. При цьому царський уряд, незважаючи на реальний зміст, трактував (і намагався змусити трактувати всі сусідні держави, в тому числі і Крим) українсько-московський союз як цілковите й безповоротне включення козацької України до володінь царя. У цьому плані великого значення надавалося визнанню кримським керівництвом, як і рештою монархів, нових царських титулів, які стали активно популяризуватися після Переяслава.

Ханський уряд, звичайно, надзвичайно гостро сприйняв звістку про українсько-московське зближення. Фактично воно загрожувало не лише здійсненню зовнішньополітичних планів Бахчисараю (ідея політичного протекторату над козацькою Україною), а й створювало небезпеку для самого існування Кримського ханства. Тому головним завданням ханату стає розрив українсько-московського союзу й, по можливості, утворення антимосковської коаліції Польщі, України й Криму із залученням до неї дунайських князівств.

Своя стратегічна лінія вимальовувалася і в політиці українського гетьманського уряду. При цьому слід звернути увагу на її послідовність. Зокрема, це стосується того, що уряд Богдана Хмельницького всіма силами, незважаючи на нову реальність, що виявилася в укладенні угоди з Москвою, продовжував сповідувати головну ідею, яка полягала в розвитку полівасалітетних стосунків. Тому головним завданням української дипломатії було збереження союзних відносин з Кримом, за умови непорушення угоди з Москвою.

Відтак, московським керівництвом були покладені основні надії на посольство, очолюване Сидором Лодиженським та Олексієм Огарковим (перебувало в Криму з 13 листопада 1653 до 21 листопада 1654 р.), а також посольства на чолі з Тимофієм Хотунським та Іваном Фоміним, яке прибуло до Криму в квітні 1654 р. та Дмитром Жеребцовим і Семеном Титовим (квітень 1655 р.). Уже перше з них спрямувало свої зусилля на з’ясування суті укладених під Жванцем домовленостей між Польщею та Кримом. При цьому царських посланців надзвичайно цікавив зміст угоди, який стосувався саме України, зокрема її пріоритетів у взаємовідносинах з Кримом та Польщею. Щодо останнього, то ханський представник князь Маметша Сулешев недвозначно заявив, що гетьман «...дав клятвену обіцянку більше слухатися кримського царя й на допомогу ходити насамперед до кримського царя, а не до литовського короля». Цим самим наголошувалося на збереженні союзницьких відносин між Бахчисараєм та Чигирином, які не мають зазнавати змін за будь-яких нових політичних комбінацій. Чому на цьому робимо наголос? Тому що ця ідея була наріжною і щодо оцінки Кримом суті Переяславсько-московської угоди 1654 р.

Хотунський та Фомін, які прибули в Крим уже після укладення українсько-московського договору, в розмові з Сефер Гази агою від імені царя закликали хана приєднатися до антипольської коаліції й виступити проти польського короля. Проте останній відповів, що це неможливо, бо між ханом та королем укладено договір і в Криму чекають «надіслання казни» з Польщі. Та, як заявив ханський представник, це питання можна буде обговорити в разі, коли поляки не заплатять обіцяних 40 тис. золотих. Цікавим є той факт, що з уст Север Гази аги на адресу московського керівництва прозвучало звинувачення, що, коли хан раніше просив військової допомоги в боротьбі з Польщею, цар відмовив.