Щойно я мала честь приймати закордонних гостей — подружжя з Аргентини, які приїхали в Україну не тільки для побачення з родичами, але й заради того, аби на власні очі подивитися на ті зміни, які відбуваються (або не відбуваються) на їхній «дорогій землі». Вони покинули країну понад шість десятиліть тому, в дитячому віці, вивезені за кордон батьками наприкінці Другої світової війни. Пан Василь — юрист на пенсії, пані Галя (Рожанська) виховувала дітей, очікує внуків, а також вже чи не половину свого життя сумлінно, не шкодуючи ні часу, ні сил, ні грошей, опікується долею арештанток різних національностей і віросповідань, які відбувають строк у аргентинській жіночій тюрмі. Це її обітниця як віруючої людини.
Востаннє Галя і Василь були «вдома» років п’ять тому, ще за часів президента Кучми. На їхній погляд, за ці роки в Україні сталося багато змін на краще, і подружжя невтомно відшукувало це навіть найменше «краще», любувалося ним, пишалося і перебільшувало, закриваючи очі на все те, що аж ніяк не змінилося. Загалом їхнє ставлення до всього навколишнього було діаметрально протилежним тому, що притаманне нашому суспільству, — бачити і передбачати тільки найгірше. Тому дуже повчально було спілкуватися з гостями, показувати їм Київ і дивитися на все їхніми очима.
Гості з Аргентини — віруючі люди, греко-католики, але, як це часто трапляється в діаспорі, ніколи не робили великої різниці між православ’ям і греко-католицизмом — ті й ті українські церкви для них однаково близькі, а їхні парафіяни заслуговують на всіляку повагу. Тому в Києві гості відвідали чимало церков різних конфесій і юрисдикцій. Так, з великим пієтетом пішли до Києво-Печерської лаври, приложилися до мощів св. Володимира, залишили на храм, поставили свічечки. Це була велика подія. Та найбільше вразив аргентинців відбудований Успенський собор — вразив до щасливих сліз. Для них він є зримим символом поступу України. «Ну подумайте, — знову і знову говорила пані Галя, — п’ять років тому це була купа уламків на пустому місці, а зараз — красень-собор, який сяє, як сонце». Відстояли службу, належно оцінили хор. Одне тільки жаль — мова незрозуміла. Побували також на службах у Володимирському та Свято-Михайлівському соборах, там і там залишили на храм і навіть поштиво розмовляли з архієпископом — намісником собору («Який вчений, з якими вишуканими манерами!» — йшлося про владику Димитрія).
Доброзичливість і зацікавленість гостей усім і всіма навколо приваблювали людей. Якось вони познайомилися у поїзді з подружжям із Переяслава-Хмельницького. А через деякий час ті люди подзвонили і запросили аргентинців до себе на обід. І що ви думаєте? Василь і Галя взяли і поїхали до Переяслава- Хмельницького — «щоб поспілкуватися і подивитися, як живуть люди у провінції». Приїхали назад пізно ввечері (ми вже збиралися дзвонити до міліції) переповнені враженнями: «Такі люди! Такі інтелігентні, так вболівають за Україну! За бізнесом не гоняться — займаються наукою!»
Та не можна сказати, щоб аргентинців всюди приймали гостинно. У кількох православних монастирських храмах, запідозривши — вочевидь, за мовою — «дух уніатства», черниці відмовлялися й слово сказати у відповідь на запитання. Або такий ось випадок. Ми з нашими гостями були в Опері на заключній виставі сезону «Запорожець за Дунаєм», неподалік від нас сидів православний священик (як потім з’ясувалося, — із Греції!). В антракті пані Галя підійшла, хотіла познайомитися, попросити благословення. Однак супроводжуючий священика молодик прямо спитав: «Уніатка?», а потім чи не силою потягнув кудись в бік нічого не розуміючого пана-отця з Греції. У таких випадках гості не могли приховати подив і фрустрацію.
А щодо опери, музики, то її не тільки люблять, а й добре знають наші гості з Південної Америки. На щастя, ми мали можливість потрапити на заключні спектаклі Опери і на кілька музичних концертів дуже високого класу — на «Київські літні музичні вечори» у казковому Царському парку. Гості сприймали виконання захоплено, емоційно. Так, на фантастичному фіналі опери «Запорожець за Дунаєм» пан Василь плакав, а Галя охрипла від «Бра-а-а-вісімо!» Як не дивно, але вони схвально сприйняли також «Фауста» у екстравагантній постановці Маріо Корраді. І всюди Галя знайомилася із сусідами, обмінювалася з ними думками, так що на останньому концерті «Музичних вечорів» люди вже підходили привітатися. Дехто із російськомовних киян навіть намагався вставити у свою мову хоча б одне дваукраїнські слова — аби бути більш зрозумілим землякам з Аргентини.
Приїжджі побували також на дніпровському пляжі. Це був ритуальний захід — зануритися «у святу воду Великої Ріки», в якій 1000 років тому відбулося хрещення Київської Русі, із якої вийшли перші християни. («Це вже потім українці розділилися на конфесії!») Зрозуміло тому, що заходити у воду Дніпра можна, тільки перехрестившись.
Загалом, цікавила і захоплювала аргентинців кожна дрібниця. Ось вони побачили на Подолі дошку, встановлену на честь виступу в Києві (ХIХ ст.) визначного музиканта і композитора Ференца Ліста. Виявилося, що це улюблений композитор Галі: «Як гарно, що в Києві йому встановили таку вишукану дошку!» На виставці давніх українських ікон в Державному музеї українського мистецтва гості були вражені деякими старовинними іконами, сюжети яких притаманні тільки українцям, наприклад, — «Ісус-виноградар».
Від’їжджали гості з наміром обов’язково повернутися. Упаковка речей виявилася складною справою — сувеніри, гостинці, книжки, корінці особливих українських квітів, музичні записи. Особливе значення надавалося сувенірам, пов’язаним з останніми президентськими виборами. Коли все було утрамбовано, виявилося, що забули великий помаранчевий календар. Почали його складати, щоб покласти на дно валізи. Треба було бачити, як обережно згортала Галя той календар, як старалася зробити так, аби не заломити його на зображенні Президента. Щасливої дороги, земляки!
