Нещодавно українська громада у Польщі відзначала сумні роковини — 60-річчя початку акції «Вісла», здійсненої комуністичним режимом воєнної операції, яка, за словами самих її організаторів, мала «розв’язати остаточно українське питання у Польщі». Протягом трьох місяців акції на північних та західних возз’єднаних територіях, які до війни належали Німеччині, було поселено близько 150 тис. українців, силоміць вигнаних із своїх рідних осель на Південному Підляшші, Холмщині, Надсянні та розкиненої на схилах Бескиду Лемківщини. Саме із західної частини Лемківщини, яка належала вже до Краківського воєводства (отже, до колишньої столиці Польщі було звідти як рукою подати), з курортного містечка Криниця в одному із транспортів повезено на балтійське узбережжя немолодого вже лемка — Епіфанія Дровняка, сьогодні загальновідомого під іменем Никифора — найвидатнішого «наївного» маляра у Польщі та одного із п’ятірки найвидатніших у світі. Але сила його любові до рідної землі була сильнішою, і він повернув назад. Зараз він повертається в історію української культури...
Творчість цього митця, первісний творчий геній якого виріс із кам’янистої бескидської землі, була настільки дивовижною, що коли б народився він на сторіччя раніше, певно б, зник з обрію, не блиснувши навіть миттєвим світлом «падаючої зірки». У більш демократичному і відкритому на «примітивні» таланти ХХ сторіччі твори, народжені первісним генієм лемка-самоука, стали з часом об’єктом захоплення і подиву, хоча на життєвій долі митця сильно відбилися як «низьке» суспільне походження, так і політичні завірюхи, які перекотилися через його бескидську вітчизну. Сталося навіть так, що довелося йому померти під зовсім іншим ім’ям та прізвищем ніж те, яке було йому дане на хрещенні та записане у церковній метриці — у 1962 році польськими урядовцями виписана була нова метрика із фіктивними даними — Никифор Криницький, син Яна і Ксені Криницьких.
«Винуватцем» того, що так сталося, у великій мірі був сам Епіфаній-Никифор, адже його великий талант супроводжувала не лише типова для митців глибока байдужість до формального боку людського існування, а й суспільне та фізичне скривдження. Народився він- бо 21 травня 1895 року як позашлюбна дитина («копиля») Євдокії Дровняк, убогої лемківської дівчини із села Поворозник, яка на прожиток заробляла найчорнішою працею у курортних криницьких пансіонах. У тодішньому понятті була це ганьба як для матері, так і для дитини, отже, на хресті парох криницької церкви св. Ап. Петра і Павла дав йому нетипове ім’я Епіфаній. Крім цього, мати була глухоніма й дещо зі свого каліцтва передала синові — часткову глухоту і утруднюючий мову прирослий язик. Сьогодні хватило б невеликого хірургічного втручання, й хлопець міг би говорити повністю розбірливо, але хто тоді переймався здоров’ям байстрюка каліки-поденниці.
Мати померла під час Першої світової війни, залишивши як єдину спадщину синові це скривдження, провокуюче дітлахів до безпощадних насмішок, а дорослих — до підшитого зневагою співчуття. У поєднанні із тілом надто кволим, щоб запрягти його до важкої фізичної праці, штовхнуло це Епіфанія, якого ще в дитинстві стали називати більше поширеним ім’ям Никифор (воно тут по-народному вимовлялося, як Нетифор), зайнятися чи не найбільш розпачливою професією — жебракуванням, але, з іншого боку, зосередило всю його життєву енергію на єдиному кращому світі, до якого мав доступ, — мистецтві, першою школою якого стала криницька церква. Ось що в статті, надрукованій у 30-річчя смерті митця (помер у 1968 році) писав про нього поет-лемко із Криниці Володислав Грабан:
«І росло хлоп’я недалечко церкви в Криниці-селі. Як «копиля» — то лем до роботи, по службі, бо задарма їсти не дадуть. І не давали, бо Никифор не дуже радий був рубати дрова, краще олівцем малювати то на маленьких картониках з-під цигарок, то на обкладинках старих зошитів. Розшукував шматки паперу, але без малювання не міг жити. Попиханий, невдалий до «нормальної роботи», Никифор зачинає жебрати. А надивився на жебраків, коли приходили на відпусти до церкви на свято Петра і Павла. То були страшні каліки, котрим гноїлися рани, кров текла по лахмітті. Яке ж було здивування молодого Никифора, коли після відпусту, вечором у корчмі побачив цих дідів. Пили «паліночку», стрункі і чисто одягнені — без сліду каліцтва. То ж і він потребує грошей, а професія — професія».
Зрозуміло, наш герой не епатував таким гримерським антуражем — він за кинутий до капелюха гріш платив своїми малюнками. У 1931 році з Епіфанієм-Никифором, який просиджував з малярським приладдям і прохальним листом біля криницьких пансіонів та здравниць, познайомився український маляр зі Львова Роман Турин, який вирішив показати твори криницького самоука у салонах Парижа, тоді культурної столиці світу. У 1932 році в паризькій галереї Leon Marseille відбулася виставка, зорганізована митцями «Української групи» в Парижі та українським Національним музеєм у Львові, на якій поруч з відомими українськими і французькими витворами висіли акварелі нікому тоді не відомого Никифора. У цьому самому році 105 Никифорових картин показали на виставці малярів-самоуків, яку організувала у Львові Асоціація українських незалежних митців. Роман Турин зацікавив також свого друга, польського мистецтвознавця Єжи Вольфа, який у 1938 році надрукував у часописі Arkady першу монографічну статтю про митця із Лемківщини.
Як стверджують знавці творчості Никифора, в його творчому ужинкові, що нараховує кілька десятків тисяч картин, найдовершенішими є твори з міжвоєнного періоду, коли артист жив у своєму натуральному світі, поміж земляками-лемками, які хоч не дуже цінували його творчу працю, то все ж він мав де приклонити голову, а опіка Р. Турина, здавалася, гарантувала йому прожиток та перспективу творчого успіху. На фотографії цього часу, репродукованій у видаваному Об’єднанням лемків (асоційованим членом Об’єднання українців у Польщі) журналі «Ватра», бачимо добре одягненого (трохи за тридцять) Никифора, який усміхається до нас з-над свого робочого стола, об який сперта одна із картин. Коли б не схожість лиця, можна було б подумати, що це зовсім інша людина, аніж дряхлий, хворий на туберкульоз жебрак, відомий хоча б із перших кадрів фільму польського режисера Кшиштофа Краузе «Мій Никифор». Межею поміж цими двома іпостасями стали лихоліття 1939—1947 років, які знищили світ, у котрому жив та творив геніальний «примітивіст». Віддаємо знову голос землякові маляра Володиславові Грабану:
«Блиснув і заіскрив його талант, але на порозі кар’єри стає війна. Никифор не може як давніше малювати на бульварнім мурку, біля курортного «дептака», по якому прогулюються курортники. Мусить тікати перед німцями — вони не люблять жебраків. Криниця стає німецькою. Кружляє по навколишніх селах, від хижі до хижі добрих людей. Всі знають криницького маляра-дивака, що за булку з маслом платить малюнком. Під час війни малює сільську архітектуру, пейзажі з церквами і капличками. І себе — коли йде до церкви одягнений як пан. Бо маляр то пан, то артист — то Нетифор-Матейко!
Кінець війни, але не кінець біди. Чому-то виганяють його земляків, його знайомих і родичів? Він ніде не піде! Тут його хижі, його церкви, його небо. І мають йому забрати все. Не піде. Пішов останній, по цих, що в Україну, по цих, що на захід. Погнали над Балтійське море, десь під Щецін. Повертає пішки додому. Виганяють наново. Повертає наново. Після третього повернення остає. Але яке це оставання, коли немає його сусідів, знайомих і родичів».
Після важких злиднів, наприкінці 50-х завдяки польським шанувальникам його таланту Никифор отримав медичну опіку і матеріальне забезпечення його буття. Прийшлося, однак, розплатитися за це втратою тотожності — у 1962 році місцеві урядники до його імені-псевдоніму додали прізвище Криницький, до речі, популярне серед лемків у цих сторонах, і виписали йому нову метрику. Зробили так, бо нібито неможливим було встановити справжні персональні дані митця, хоча криницький рагс двома роками раніше не мав жодних проблем із виданням відпису метрики — на основі збережених в його архіві книг церкви св. Петра і Павла. Не дивувати — прозвище Нікіфор Криніцкі набагато краще личило найбільше у світі відомому малярові з Польщі, аніж зовсім до «польського митця» не пасуюче українське Епіфаній Дровняк.
Щойно після кількохрічного судового процесу, в якому позивачем було Об’єднання лемків, у 2003 році повернуто митцеві справжнє ім’я та прізвище, яке знайшлося на могилі на криницькому цвинтарі і на бронзовій дошці на стіні вілли «Романівка», в якій розміщується музей, присвячений Никифорові.
Отже, Никифор-Епіфаній, другий поряд із Богданом — Ігорем Антоничем із пари велетнів українського творчого духу, народжених у сяйві лемківської ватри, нарешті, повертається в український культурний простір — всупереч всім бурям та хуртовинам, які протягом ХХ сторіччя понівечили, місцями майже до невпізнання, його рідну «країну верховинну».
