24 січня 1894 року в місті Лебедині (нині Сумська обл.)
у сім’ї купця Никифора Стешенка народився син Іван, доля якому уготувала
і світову славу співця, і довге забуття, породжене радянською епохою 30—40-х
років.
У Никифора Андрійовича був гарний голос, мати також співала,
але найбільше вона любила слухати українські народні пісні. Іванко співав
у церковному хорі лебединської Соборно-Успенської церкви (зруйнованої 1940
р.). Його чистий, кришталевий дискант помітив місцевий вельможа граф В.Капніст,
нащадок гетьмана Павла Полуботка.
Пізніше граф запросив хлопчика до власного хору, що виступав
у селі Михайлівка. Після смерті мецената талановитим хлопчиком став опікуватися
його син Олексій Капніст. Він вирішив зробити з Іванка професійного співака.
— Хочеш навчатися співу? — запитав він у хлопчика.
— Дуже хочу, — відповів він, — і дуже мрію побувати в Італії.
— Добре! — засміявся граф. — А поки що збирайся в столицю,
до Петербурга, будеш учитися в Тартекова та Бухтоярова.
Граф дотримав свого слова. Разом із меценатом-цукрозаводчиком
А.Харитоненком він згодом відправив хлопця до Італії, де Стешенко навчався
три роки, вдосконалюючи свою майстерність у кращих італійських педагогів.
В Італії Іван Стешенко познайомився з дочкою генерала Орлова
— Емілією, яка потім стала його дружиною. Вона приїхала до Італії теж учитися
співу, була високоосвіченою людиною, володіла кількома іноземними мовами.
Емілія зовсім не сприйняла більшовицький переворот 1917 року, жодного дня
не була на державній чи господарській роботі, сподівалась і чекала все
життя, що їй повернуть як незаконно забрані житлові будинки в центрі Києва,
котрими володіла її мати. Померла Емілія Діомидівна в 1973 році.
1914 року на Міжнародному конкурсі молодих співаків у Пармі
І.Стешенко здобув першу премію, що відкрило йому широкий шлях на оперну
сцену. Наш земляк з успіхом дебютує в оперних театрах Італії і завойовує
прихильність музичної критики. Виступи співака були перервані імперіалістичною
війною, і він разом із сім’єю змушений повернутися до Києва, а пізніше
— в Лебедин.
Там 1916 року в Івана та Емілії народилася друга донька
— Валентина. Старша Тамара народилася 1914 року в Італії (за радянських
часів це стало для неї великою бідою). Навіть у паспорті в графі «місце
народження» було записано — село Мілано. Вона закінчила Київський музичний
технікум, працювала керівником художньої самодіяльності заводу «Красный
резинщик» у Києві. Померла в 1986 році.
Валентина закінчила Львівську консерваторію, дуже гарно
співала, але кар’єру не зробила. Після війни жила в Ризі, потім в Одесі,
де працювала викладачем музики. Після одруження взяла прізвище чоловіка
— Бугайова — і ніколи не згадувала своє дівоче. Воно було затавроване радянською
владою і завдавало багато прикрощів. Померла 1973 року, похована в Одесі.
Наймолодший син Стешенків — Георгій — народився 1917 року.
До війни закінчив Ленінградський геологічний інститут, мав бронь, але добровольцем
пішов на фронт. Служив артилеристом, мав військове звання майора. Двічі
командування його представляло до нагороди Золотою Зіркою Героя і двічі
(!) вищі ешелони радянської влади йому відмовляли. «Це син того І.Стешенка».
Після війни з дружиною виїхав до Ташкента, працював геологом. Помер 1965
року.
Однак повернімося в буремні роки громадянської війни. Київський
оперний театр працював і в цей неспокійний час. І.Стешенко впродовж чотирьох
сезонів виступає на сцені, створюючи яскраві образи оперної класики: Данила
Галицького в «Князі Ігорі» О.Бородіна, Мефістофеля у «Фаусті» Ш.Гуно та
інші. 1921 року Іван Никифорович захворів і виїхав за кордон лікуватися.
Потім він починає свої виступи у Варшаві, Лодзі та інших містах.
«Що за чарівний голос, — пише варшавський критик. — Справжній
південний голос, що пройшов гарну італійську школу, зберіг лагідне тепло
південного сонця, набувши чудового дихання, рівності й однакової краси
звуку у всіх регістрах. І при цьому — чарівне виконання». Український артист
мав великий успіх, слава про його майстерність розходиться по всій Європі
і докочується до Америки. 1922 року він виїхав до Сполучених Штатів. Перші
виступи були дуже вдалі, місцеві критики дали високу оцінку співакові.
Його порівнювали із Шаляпіним.
Наш земляк виступає на оперних сценах Чикаго, Філадельфії,
Вашингтона, Нью-Йорка, Бостона і завжди з незмінним тріумфом. Крім оперного
репертуару він виконує багато камерних творів, виступає з концертами українських
пісень, серед яких пісні Лисенка «Ой три шляхи широкії», Заремби «Минають
дні, минають ночі», Степового «У долині село лежить», українські народні
пісні, серед яких «Ой кум до куми залицявся» та інші. Проте найкраще публіка
приймала оперу «Борис Годунов» М.Мусоргського, це була вершина його творчості.
І.Стешенко виконував твори мовою оригіналів, арії він співав вісьмома мовами,
а концертний репертуар — одинадцятьма.
І все ж Іван Никифорович мріяв про повернення на рідну
Україну. 1931 року його мрія здійснилася. Він виступає в Харківському оперному
театрі. Але в тридцятих роках такій людині, як Іван Стешенко, котрий повернувся
з-за кордону, було важко працювати. Почалися переслідування, цькування,
заздрість.
Він переходить до Харківської філармонії і розпочинає гастрольні
поїздки містами Союзу, аж до Далекого Сходу. Люди праці, перед якими він
виступав, були безмежно вдячні співаку. Ось що писала газета після виступу
артиста на шахті «Ілліч»: «Мистецтво І.Стешенка поза всякими порівняннями.
Він хвилює і захоплює слухача не лише голосом, він вникає в пісню, бере
її душу, глибину змісту і передає слухачеві всіма драматичними засобами.
Концерти І.Стешенка — величезна культурна подія».
Іван Стешенко відвідав і рідний Лебедин, гостював у своєї
матері, в родичів, але місцева влада заборонила виступати в міському будинку
культури, і він змушений був співати для своїх земляків у садочку. Так
«зустріла» славетного співака місцева влада: директива таємних органів
спрацювала чітко.
Хвороба нирок, страхітливі умови життя останніх років,
цькування й переслідування привели І.Стешенка на 43-му році життя до раптової
смерті. 2 травня 1937 року його не стало. Жодна газета України і Союзу
не згадала співака теплим словом. Лише в «Известиях» було надруковано некролог
на кілька рядків.
Минули роки, ніхто не згадав геніального співака навіть
у день сторічного ювілею. Лише тепер про нього заговорили як про «українського
Шаляпіна» з Лебедина. На будинку, де народився співак, установлено меморіальну
дошку. На жаль, досі не вдалося знайти хоча б один запис голосу співака.
Ми будемо щиро вдячні співвітчизникам, українцям із діаспори різних країн,
котрі відгукнуться і надішлють до нашого музею матеріали про І.Стешенка.
