До редакції газети «День» надійшов грунтовний лист-стаття під назвою «Благо в гріху не твориться, або Ще раз про об’єднання неправославних церков в «православну». Автор статті Микола Песоцький намагається пояснити редакції та її читачам, якими шкідливими є для України всілякі спроби об’єднати розділене православ’я, влаштувати Помісну церкву в Україні. Нижче пропонується кілька тез пана Песоцького, що можуть стати стимулом для тих наших читачів, яким дійсно є що сказати на тему сучасного українського Православ’я.
Почнемо з того, що автор статті пан Песоцький закидає УПЦ КП і УАПЦ те, що вони намагаються отримати бажаний канонічний статус за підтримки керівництва країни. Але історичні джерела однозначно свідчать (пан Песоцький не може не знати про це), що православні церкви за всіх часів і в усіх, практично, країнах перебувають і перебували під офіційним або неофіційним протекторатом православних держав. Держава завжди мала широкі, ну дуже широкі, повноваження в церковних православних справах. Аж до того, що цар Петро I взяв і скасував головну давню канонічну структуру церковного управління — патріархат — і замінив її світським синодом. Може, пан Песоцький не знає, але протягом 200 років Російська православна церква не була самоправною — нею керувала світська влада. І називати її патріархією тоді не доводилося — це був якийсь дивний і аж ніяк не канонічний симбіоз чиновників і духовенства.
Не тільки в iсторiї, але й сьогодні немає у світі країни, політичне керівництво якої не було б зацікавлене в підтримці віруючих громадян. Так, пан Путін дуже уважно і артистично культивує свої відносини з Московською патріархією, а Московська патріархія скромно приймає його «залицяння». А що стосується України, то тільки абсолютно непрофесійні політики, прийшовши до влади, не звертали б особливої уваги на ту церкву, якi вставила їм стільки палиць у колеса під час виборів. Тут іншому треба дивуватися, а саме, — прекраснодушності нашої влади, яка може призвести до того, що на виборах 2006 року в Україні знов буде розіграно карту «московської церкви».
Хотілося б порадити пану Песоцькому почитати історію автокефальних церков Вселенського православ’я (їх всього 14) і підрахувати скільки разів і як довго більшість із них перебувала в невизнаному, тобто «неканонічному» стані (Сербська, Болгарська, Грузинська та інші). Навіщо далеко ходити? Чи не була Московська церква канонічною частиною Київської митрополії і чи не відділилася від неї? Це діалектика церковного життя, яка відображає світську історію того або іншого народу. Ситуацію ускладнює те, що, починаючи з Першого Вселенського собору (325 рік) і до цього часу, православні церкви так і не виробили загальноприйнятих правил, умови і процедури відділення церков від своїх Церков-матерів.
У своєму матеріалі пан Песоцький часто посилається на «канонічне право», проте не наводить, що дуже шкода, жодного прикладу, жодного оригінального тексту. Виникає враження, найімовірніше, помилкове, що автор цих правил не знає. Тим більше, що коли мова йде про горезвісну «канонічну територію», то недосвідченій людині дійсно краще помовчати, враховуючи скільки тут напущено туману сучасними російськими богословами (читай — «церковними політиками»).
Потрібно торкнутися і цілковито забракованого Песоцьким «гасла»: «Незалежній державі — незалежну церкву». Сьогодні, у зв’язку з розпадом соціалістичної системи, ця формула знайшла свою колишню актуальність у кількох слов’янських державах. А московські богослови навіть винайшли «антиформулу», яка лунає приблизно так: «Роздроблення (розпад) держави зовсім не обов’язково має супроводжуватися роздробленням її церкви» (!). Не важко здогадатися, проти кого ця формула спрямована і заради чиєї вигоди.
У іншому місці пан Песоцький пише: «Природно, що створення сурогату православ’я у вигляді автокефалістських розкольницьких псевдопатріархатів (які «новоязы»!), а особливо з урахуванням такого суб’єктивного чинника, як особиста аморальність і корумпованість багатьох лідерів розколу, призвело до справді страшних наслідків». І відразу ж сам, як чесна людина, додає: «Принаймні, саме так сприймали і сприймають це дійсно віруючі люди». А хто навіяв їм це тлумачення? Хто постійно торочить своїй пастві про «безблагодатність», «неканонічність»? Чи може така пропаганда привести до об’єднання Православ’я одного народу?
Пан Песоцький тонко лестить нашим президентам, коли пише: «Нікого в нашому суспільстві не має залишати байдужим той факт, що вже третій за рахунком український Президент (за всієї їхньої уявної несхожості) підтримує ідею створення єдиної Помісної церкви. Чи не підтвердження продовження традиції політичної кон’юнктури?» Як кажуть в Одесі: «С ваших бы уст, г-н Песоцкий, да в Господни уши!». Якби хоч один із наших перших двох президентів був дійсно послідовним, Україна вже мала б автокефальну Православну церкву! Треба було робити просто — так, як зробили грузини в 1917 роцi: відразу вийшли із складу РПЦ, відновили свою церковну незалежність, обрали патріарха, а вже потім стали чекати визнання, яке — хоча через десятиріччя — і отримали.
Московський патріарх Алексій II нещодавно оцінив стан справ в Україні так: «Зрозуміле бажання національних урядів домагатися релігійного миру і стабільності в своїх країнах. На жаль, часто трапляється так, що, навіть діючи з добрими намірами, вони провокують ще більше загострення існуючих конфліктів». Але з якої причини виникають ці конфлікти, спитаєте ви? Відповідь проста — Московський патріархат мобілізував всі сили і кошти для утримання Української православної церкви в своїй юрисдикції. Мобілізовано також багато з тих, хто пише статті в газету «День». При цьому вони геть забувають про подвійну природу церкви, про те, що однією ногою вона стоїть на землі — є релігійною організацією людей, частиною суспільства, і що віруючі — це громадяни держави, в якій живуть, і тому мають рахуватися з її, держави, інтересами.
