Минулого тижня я мала унікальну нагоду побувати в одному з київських католицьких жіночих монастирів — монастирі Кармеліток, фактично закритому для доступу мирян.
Чернече життя, як відомо, є невід’ємною складовою буття таких церков, як Православна, Греко-католицька, Католицька, Вірменська та деякі іншi. Коріння монастирського укладу сягає раннього християнства, а в Київській Русі перші пустельники з’явилися ще до 988 року. Сучасна статистика фіксує спад інтересу до чернецтва як в католицизмі, так і в православ’ї. Монастирі, однак, продовжують утримувати свої історичні позиції і в раціонально-техногенно-скептичному ХХI столітті, що пояснюється, очевидно, не тільки церковною традицією або церковними потребами, але й схильністю певного типу людей до усамітнення, бажанням відгородитися від галасливого і гріховного світу, щоденної суєти.
Орден Кармелітів був заснований ще 1156 року на святій землі Палестини під час Хрестових походів; назва його походить від назви пагорба в Палестині, де перші кармеліти побудували собі каплицю. Пізніше монастирі ордену розповсюдилися по світу, а 1452 року було зорганізовано жіноче згромадження «босоногих кармеліток». (Сучасні кармелітки у будь- яку пору року чи погоду носять сандалії на босу ногу.) Сьогодні нараховується десь 5 тисяч членів ордена. В Україні є два жіночi монастирі — у Харкові (15 черниць) і в Києві, найближчим часом буде відкрито у Закарпатті. Головна і єдина місія українських кармеліток — безперервні молитви за спасіння всіх людей, людей своєї країни, а також — за єдність християнства в Україні. (Ця чисто молитовна місія вельми нагадує православний ідеал монастирського життя.)
До реформування Католицької церкви устав кармеліток був дуже суворим — вони нікого не приймали, дуже обмежували себе в їжі, виснажували молитвами. Зараз устав трохи пом’якшав, однак, як ми довідалися, київські кармелітки живуть переважно тим, що самі вирощують в городі, не вживають м’яса, ніколи не виходять за ворота обителі, а з нечастими відвідувачами розмовляють через подвійні грати.
Обитель Кармеліток знаходиться на далекій околиці Києва і поза церковними колами та мешканцями того району мало кому відома. Отже, одного веселого весняного дня ми, троє жінок, попередньо отримавши по телефону згоду, під’їхали до невеликого і скромного, але гарного будиночка з хрестом на даху. Через мікрофон нам дали дозвіл увійти до приймальної кімнати, дуже просто умебльованої — стіл, стільці, шафа, раковина. Ще було там незрозумілого призначення облаштування — подвійні грати над низькою стінкою, яка відділяла нас від сусідньої кімнати, та пристрій в тій самій стіні, який можна було повертати навколо вертикальної осі. Невдовзі за ґратами розсунулася непрозора фіранка і нас привітала — через грати — сестра Марія, попросивши зачекати, поки настоятелька мати Юліана не закінчить роботу в городі.
Ми, звичайно, скористалися нагодою поговорити із с. Марією, молодою, гарною, усміхненою жінкою, мова якої видавала її інтелігентність. І дійсно — кілька років тому вона закінчила Фінансово-економічний інститут. Сестра розповіла, що в обителі живе 13 черниць — 5 полячок і 8 українок; майже всі мають вищу освіту. На запитання, чи не трапляється якихось етнічних непорозумінь, сестра здвигнула плечима: «Чому б мали бути? Ми всі присвятили себе одній справі».
Ігуменя все не приходила, і нам дозволили зайти до невеликого домового, світлого і вбраного квітами храму; храм мав ту особливість, що замість однієї з його бокових стінок стояли грати із щільною завісою. З-за неї лунав ніжний гармонійний, наче ангельський спів — там молилися і співали невидимі черниці, відділені, як завжди, від мирян, що приходять до церкви на службу.
Мати Юліана — немолода і дуже привітна жінка — поділилася з нами проблемою. До них часто приходять за допомогою голодні, хворі, серед них чимало нелегалів-іммігрантів. А монастир — через адміністративний бюрократизм — не може мати у своєму розпорядженні хоч невеликі запаси ліків або одягу. Та цього не передбачає і устав згромадження — благодійництвом займаються інші київські католицькі згромадження. А люди йдуть. І кармелітки часто віддають голодним власний обід; їжа подається черницею через згаданий мною пристрій — круглу полицю, що обертається навколо осі; посуд гості звичайно миють самі у раковині.
Я поцікавилася, чи є в монастирі бібліотека, чи дозволяється черницям читати світську літературу (чомусь згадався св. Ієронім із IV століття, усамітнений у Сірійській пустелі. Він страждав там не від втрати розкошів, смачної їжі, товариства друзів і красивих жінок, а від того, що не мав можливості насолоджуватися творами античних письменників, читання яких вважав великим гріхом). Мати Юлія пояснила, що в уставі немає такої заборони, але: «Всі наші сестри мають гарну освіту, знайомі із світською культурною спадщиною. Зараз їм потрібні зовсім інші книги — молитовники, церковні твори». А невдовзі з’ясувалося, що мати Юліана, полячка, непогано знайома — мабуть, ще з молодих світських років — із польською класичною літературою і що ми однаково полюбляємо історичні романи Сенкевича, особливо «Quo vadis». Загалом, зустріч вийшла цікава, хоча мене весь час бентежило і навіть нервувало спілкування через ті подвійні грати. Інший, однак, спосіб не можливий навіть для близьких родичів, які приїздять провідати сестер.
Їдучи додому пишним весняним язичницько-буйним Києвом, я все думала про те, яка то дивна істота — людина, які незвичні життєві шляхи вона іноді собі обирає! Нам, світським людям, важко те збагнути. Втім, чи кожен із нас не споруджує навколо себе якісь грати, аби відгородитися від реалій світу? Прощаючись, я спитала у сестри Марії, чи подібний триб життя не є насиллям над тою натурою, яку всі ми отримали від Творця? Вона спокійно впевнено відповіла: «Насилля? То Дар Божий!»
