Наприкінці минулого тижня у Київському музеї російського мистецтва відкрилася виставка під назвою «Світ православної ікони». Тут експонувалися ікони із приватних зібрань шанувальників цього виду мистецтва, яке поєднує в собі сакральні виміри й чисто земну красу. Красу, без якої ми, грішні, мабуть, менше відчували б те, під чим розуміють духовність. І хоч що б там писали і доводили богослови, ікона має дві іпостасі — культову і мистецьку, є частиною церковної обрядовості й, одночасно, — живописною картиною, яка зворушує душі не тільки своїм змістом та призначенням, але й естетикою. Недарма все світське мистецтво має сакральне коріння.
Упорядники виставки — Київський музей російського мистецтва й Антикварний салон «Дукат» — видали гарний, щедро оформлений Каталог «Світ православної ікони» з дуже високою якістю ілюстрацій. У своїх виступах спеціалісти підкреслювали, що реставрація, визначення часу створення, авторства та цінності експонатів, — дуже складна справа, яка потребує багато знань та інтуїції. І вона ще далеко не закінчена. Говорилося також про те, що ікони як витвори православного мистецтва можуть бути предметом споглядання та замилування тільки і виключно на подібних виставках, а не в храмах. (До речі, в католицьких храмах західних країн, які оздоблені картинами і скульптурами великих митців, відвідувачам надаються всі умови, у тому числі належне освітлення, для того, аби помилуватися шедеврами, — у часи між богослужіннями.) На превеликий жаль, надана в Каталозі інформація мало стосується стилю тієї чи іншої епохи, особливостей манери іконописця, історично-мистецького фону. Не подаються також «історії», «мандри в часі», тобто копіювання ікон. Замість цього превалює переказ Біблійних сюжетів.
На виставці було представлено понад 70 російських, болгарських, грецьких та українських ікон ХVI—XX ст., які разом уклалися в яскраву мозаїку періодів, стилів, національних і регіональних особливостей, композицій та сюжетів на теми Святого Письма. Більша частина ікон — російські, серед яких можна було побачити зразки різних шкіл. Особливу цікавість викликали роботи іконописців-старообрядців, які завжди суворо дотримувалися давніх, ще до реформ патріарха Нікона (1656), іконописних традицій руської ікони. Представлено, зокрема, «Розп’яття зі святими» — модернова робота, в якій мистецьки поєднано жорстку традиційність і сучасну авторові (ХIХ) естетику.
Вдивляючись у російські ікони, мимоволі порівнюєш їх з живописними полотнами західного мистецтва на ті самі сюжети і того самого часу, скажімо, ХVI ст. Чому така різниця? Чому тоді, коли в Західній Європі буяло Відродження, яке поєднувало земне і небесне, Схід задовольнявся нескінченним повторюванням (згідно з обов’язковими канонічними типами ікон) тих самих сюжетів, форм, фарб і дуже мало цікавився як анатомією створеною Богом людини, так і нескінченно різноманітною природою навколо нас — також творінням Божим. Хіба можна порівняти картину, скажімо, «Вознесіння» Ель Греко з «Вогняним сходженням Пророка Іллі» того самого XVI ст., представленим на виставці? Рiч навіть не в талантах: це різні світи, представники яких бачать все навколо різними очима. Втім, подібні запитання можуть ставити тільки дилетанти — мистецтвознавці та історики мають на них гарні наукові відповіді. Адже і наскальні малюнки, зроблені первісною людиною, вражають художнім смаком і експресією.
Мистецький рівень представлених на виставці нечисленних грецьких ікон ти мимоволі — хочеш чи не хочеш — порівнюєш з античним (язичницьким) грецьким мистецтвом (так само, як, буваючи в Греції, порівнюєш православну архітектуру греків з античною). Це речі, які неможливо навіть порівнювати. Не знаю, як кому, а мені завжди сумно думати про ту прірву, яку християнство викопало між античним і православним мистецтвом Греції, — християнство повністю відмовилося від своєї великої спадщини, пішло «своїм шляхом».
Трохи незручно говорити, але на виставці «Світ православної ікони» мені найбільше сподобалися українські ікони ХVIII ст. Попри те, що, на думку упорядників Каталогу, в цих іконах «помітна втрата художньої мови» (мається на увазі, мабуть, відсутність шаблонів і регламентацій, введених VII Вселенським собором у VIII ст.). Для мене головним є те, що це талановиті групові портрети наших земляків ХVIII століття на фоні гарно виписаних сакральних сюжетів. Радісно було бачити цих людей (православних і, підозрюю, — греко-католиків), наприклад, «Під омофором Богородиці» — різні характери, виразні обличчя і фігури, очі, що дивляться на глядача, — через століття. Сподобалась також ікона (швидше портрет) святого Миколи (ХVIII ст., Чернігівщина) — стара людина з добрим світлим обличчям, убрана в пишні сакральні шати (одна єпитрахиль чого варта!). Дуже художньо зроблено (в стилі молодого романтизму) акцент на одній із місій св. Миколи — спасінні на водах. Це два драматичні сюжети, пов’язані з аварією на морі.
Згадаю ще «Успіння та коронування Богородиці» (ХVIII ст., Буковина) — двоярусну ікону; в небесному ярусі ми бачимо коронацію Марії, а внизу зображено шанобливі фігури апостолів (безумовно, писаних з натури земляків іконописця), які оплакують Матір Божу.
Отже, приватні колекції, а також досвід їх представлення публіці у нас уже є. З часом такі виставки мають стати постійною рисою суспільного життя — у цьому зацікавлені не тільки шанувальники мистецтв, але й власники колекцій (навіщо інакше вкладати стільки грошей у картини, ікони, скульптуру та ін.?). Будемо надіятися, що — не зараз, звичайно, а через три-чотири покоління — спадкоємці та продовжувачі теперішніх колекціонерів-початківців підуть шляхом тих видатних людей минулого, що дарували свої неоціненні зібрання музеям, рідному місту, своїй країні. Дарували колекції, які тепер названо їхнім ім’ям.
Один із виступаючих на презентації виставки «Світ православних ікон» сказав: «Той, хто збирає марки, — збирає марки; той, хто збирає монети, — збирає монети. А той, хто збирає ікони, — пізнає душу народу».
