80 років тому, незадовго до смерті, видатний російський філософ Василь Розанов створив свою лебедину пісню — «Апокаліпсис нового часу». У цій невеликій роботі мислитель виклав свої «єретичні та язичницькі» погляди на історичну роль християнства, а головне — на долю Росії.
Мабуть, ще ніхто в Росії не дивився таким критичним оком на християнство, на тексти Євангелій, як Василь Розанов. Він мав глибоке переконання, що християнська ідеологія виказала вельми негативний вплив на західну цивілізацію й на формування менталітету європейця. З його точки зору, християнство виявилося безсильним «облаштувати життя людське... Багато відправлено обідень, але людині не стало від цього краще». Особливо відштовхували Розанова аскетизм, байдужість до краси світу, до земних радощів. «Адже Сонце засвітилося раніше за християнство й воно не згасне, коли християнство закінчиться, — Сонце могутніше за Христа».
Головною темою «Апокаліпсису нашого часу», втім, є загадка Росії та останньої російської революції. У подіях перших двох десятиліть ХХ століття Розанов вбачав здійснення Одкровення Іоанна Богослова. Багато думок, висловлених автором, що майже вмирав від голоду та холоду, сьогодні сприймаються як пророцтва, що вельми відповідають сучасним реаліям. Нижче наведено кілька коротких текстів із праці Василя Розанова.
«З шумом, скрипом, виттям опускається над Російською історією залізна завіса. Вистава закінчилася, публіка встала. Час вдягати шуби й роз'їжджатися по домівках. Огледілись — ані шуб, ані домівок більше немає...
Росія «злиняла» протягом двох днів (1917 рік). Найбільше — за три. Навіть «Новое время» неможливо було закрити так швидко, як закрилась Росія. Найбільше вражає те, що вона враз розсипалася вся, до деталей, до дрібниць. Подібного потрясіння в історії не було ніколи, не виключаючи навіть Великого переселення народів. Там була епоха, а тут — три-два дні. Не лишилося Царства, не лишилося війська, Церкви. Що ж залишилося? Неймовірно, але — буквально нічого... Начебто нічого суттєвого не трапилося, але все — розсипалося. Бог плюнув і задув свічку? В чому причина?» (Наступна могутня імперія, Радянська, дезінтегрувалася 1991 року також в одну мить. Що це — випадок чи закономірність?)
Далі Розанов пише: Ми вмираємо, як фанфарони, як актори. Ні хреста, ні молитви. Якщо при чиїйсь смерті немає ні хреста ні молитви — то це в росіян. І що дивно: все життя хрестилися й молилися, а смерть прийшла — і ми скинули хрест. Перехід до соціалізму, а значить у повний атеїзм, відбувся в мужиків, у солдатів так легко, як наче до лазні сходили й облилися новою водою... (Згадаємо, що покоління російських інтелігентів співали «Алілуя» «народові-богоносцеві», який мав врятувати від атеїзму весь світ.)
Від чого ми вмираємо? Причина одна й дуже поважна — від неповаги до себе. Це зрозуміло. Адже можна поважати працю й піт, а ми не потіли й не працювали. В нашому великому сильному Царстві народ — працьовитий, покірний, тямущий — не навчився навіть цвяхи та серпи виковувати, коси робити... І тому земля, планета скинула нас із себе... (Одне з глибоких прозрінь Розанова, адже вміння працювати — то основа буття народу, коріння, яким він тримається землі.)
Зараз Росія схожа на фальшивого генерала, над яким химерний псевдопіп співає панахиду. А в дійсності це був не генерал, а втікач-актор із провінційного театру... (Подивився б автор на сучасних великих акторів — політиків!)»
У кінці «Апокаліпсису нашого часу» Василь Розанов наводить слова Федора Достоєвського: «Всі були в розпачі... Не знали, кого й як судити, не могли згодитися між собою, не знали, що вважати злом, що добром. Не знали, кого звинувачувати, кого виправдовувати...» Ці слова добре пасують не тільки до сучасної Розанову Росії, але й до Росії сьогоденної. А що найгірше — вони сказані нібито спеціально про нас, про наші безмежні здібності до взаємних звинувачень (замість компромісів), до хронічного розпачу (замість праці) та до постійного коливання між добром і злом.
№198 16.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
