Гетьман Богдан Хмельницький поклав початок нової держави, яка творилася під час війни, під гуркіт гармат, в полум’ї пожеж. Будували її військові, переможці, серед яких майже не було цивільних людей зі своїми традиціями, як то було в Західній Європі. Сама держава мала назву Військо Запорозьке, і ця назва зберігалася навіть тоді, коли фактично Запоріжжя жило своїм окремим життям. Лише у XVIII ст. цю назву замінила офіційна Мала Русь або Малоросія стосовно до Лівобережної України. Вперше термін «Мала Русь» згадувався в документах XIV ст. для позначення Галицько-Волинської землі, а згодом й Придніпров’я. Широко він почав уживатися після Договору гетьмана Богдана Хмельницького з Московським царством про возз’єднання у 1654 році.
Наприкінці 1780 року царським наказом запроваджено на Лівобережній Україні, колишній Гетьманщині, загальноросійський устрій, її поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Пізніше указом російського імператора Павла I 1796 року було ліквідовано намісництва і створено губернії, зокрема Малоросійську губернію з адміністративним центром у Чернігові; на Правобережжі організовано три губернії: Волинську, Подільську та Київську; Новоросійську губернію з центром у Новоросійську (так перейменовано Катеринослав); Харківську губернію (Слобідську), до якої відійшли східні повіти колишнього Катеринославського намісництва (частини Олексопільського, Слов’янського, Донецького та Павлоградського повітів).
Зростало значення Києва як адміністративного, військового, торговельного і культурного центру, його населення зросло з 11 тис. 1722 року до близько 42 тис. у 1780-х роках, але все ж таки місто не мало такої політичної і суспільної ваги, як наприклад, Глухів, Чернігів, Батурин. Незважаючи на війну, на татарські напади, на величезні втрати людей, країна розвивалася, але за російським імперським сценарієм.
Імператриця Катерина II 1785 року своєю «Хартией дворянских вольностей» зрівняла українську знать із російським дворянством, водночас поширюючи в Україні права саме цього дворянства. Нарешті перед синами козацької старшини з’явилася можливість просуватися по службі. Але це вимагало обізнаності з імперською культурою, тому чимало українських дворян відмовилися від барвистого козацького одягу, віддаючи перевагу європейському стилю, а також почали розмовляти російською чи французькою мовами. Численні переваги, які давала служба в імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. Лише окремі старшини тужили за знищеною Гетьманщиною та давньою козацькою славою.
Розгляньмо, як відбилася ця трагедія на долі однієї славетної козацької родини — Сулимів.
По-різному в ті роки склалося життя синів Семена Івановича Сулими, переяславського полковника.
Христофор Семенович 1789 року став архімандритом Гамаліївського монастиря, 1791 року він — єпископ Феодосійський, з 1799 року — єпископ Феодосійський і Маріупольський, а потім до 1813 року — єпископ Харківський.
Дивне рішення прийняв 20-річний син Григорій після смерті батька 1766 року, коли постригся в ченці в Мотренинському монастирі (доля його брата-близнюка Федора невідома). Саме з цього монастиря у травні 1768 року вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага з 70-ти гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя, одного з організаторів Коліївського народно-визвольного і антифеодального повстання.
Семен, Яким та Євстахій стали військовими. Євстахій Семенович служив секунд-майором в Псковському карабінерському полку (помер молодим). Після скасування російським урядом 1784 року козацького устрою України замість десяти козацьких полків було організовано десять карабінерських, по шість ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус — «Малоросійська кіннота». Карабінерські полки в Україні зберігали багато рис старої української козацької організації. Рядовий склад становили переважно козаки старого полку, командний склад — колишня полкова та сотенна старшини. Перетворення козацьких полків на регулярні війська викликало велике невдоволення старшинської верхівки та рядового козацтва, особливо, коли 1788 року полки було поділено таким чином: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський та Глухівський залишено як «важкокінні», а Переяславський, Лубенський та інші стали «легкокінними».
Семен та Яким отримали військову освіту в Сухопутному шляхетному кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі. За відмінні знання Семену Семеновичу Сулимі було присвоєно звання поручика і залишено на службі при цьому ж навчальному закладі. Протягом п’яти років він виявив неабиякий хист і природні здібності й 1769 року зайняв цивільну посаду надвірного радника, що згідно з табелем про ранги прирівнювалася до чина підполковника, а 1770 року в тому ж Кадетському корпусі став його головним казначеєм. Семен Семенович багато перекладав з французької та німецької мов, чимало його праць, присвячених вихованню молоді, було надруковано. Незважаючи на те, що він належав до петербурзької знаті (його дружиною була княгиня Марія Василівна Несвіцька), палка любов до свого українського родового коріння покликала доживати віку разом з дружиною в Україні, в Баришівці (тепер Яготинський район).
Яким Семенович Сулима — видатна постать роду Сулимів, генерал-майор, таємний радник та останній генеральний суддя Малоросії, був високоосвіченою людиною того часу. Народився 1737 року. Навчався спочатку в Києво-Могилянській академії, потім закінчив Сухопутний шляхетний кадетський корпус із золотою медаллю 1759 року. По закінченні залишився при корпусі в чині сержанта. 1761 року отримав звання поручика і продовжив підготовку до випуску в діючу армію. Як і його брат Семен, він володів кількома іноземними мовами і багато перекладав. На завдання керівництва переклав з французької мови двотомне видання «Истории о виконте Тюренне» (маршал Франції).
На цей період часу припадає проведення судової реформи в Україні (1760—1763 рр.), коли відбулася реорганізація судових установ, проведена гетьманом К.П. Розумовським. Гетьманщину було поділено на 20 судових повітів. В кожному повіті створено земський суд для справ цивільних і підкоморський — для справ земельних. Для карних справ встановлено десять судів гродських в кожному полковому місті. Суддів обирала місцева старшина. Найвищою інстанцією був генеральний суд, на зразок польського судового трибуналу. За універсалом гетьмана від 17(28)II.1763 року генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій. Це привело до перетворення генерального суду на найвищий апеляційний орган, а також на суд у справах генеральних старшин, полковників, бунчукових і військових товаришів та осіб, взятих під особисту опіку гетьмана.
Ця реформа мала позитивне значення, бо відділила судову владу від адміністративної і зменшила кількість апеляційних інстанцій. Але, з другого боку, вона була зразком системи, передбаченої Литовським статутом 1588 року, таким чином поновлюючи статутові суди, скасовані за часів Хмельниччини.
1763 року Яким Семенович отримав звання капітана, а вже через рік у чині прем’єр-майора його призначено в Азовський піхотний полк. Проте через три роки Якима Сулиму було відкликано з військової служби до Кадетського корпусу. Маючи виняткові виховні здібності, він став займатися спостереженням за підготовкою та навчанням майбутніх офіцерів. В той час Сулима розробив статут Кадетського корпусу та план Московського виховного будинку і повну документацію до закладу: «собранной казны, ссудной казны и вдовьей казны». Всі його розробки відтворювали дух просвітницької філософії XVIII століття і мали велике виховне значення, тож беззаперечно були затверджені імператрицею. Слід зауважити, що існуючий військовий характер служби відбивався на йменуванні всіх урядовців Гетьманської держави, які до кінця її існування носили військові звання і поєднували військові функції з державними.
1770 року Яким Семенович отримав звання полковника армії, а 1773 року взяв шлюб з Марією Павлівною Скорупою, дочкою стародубського полковника.
Після першого поділу Польщі 1772 року російські війська зайняли Білорусію. Через рік граф З.Г. Чернишов, генерал-губернатор Білоруської губернії, обрав Якима Семеновича Сулиму керуючим канцелярії для складання та створення різних законодавчих актів для новоприєднаної губернії. Граф З.Г. Чернишов високо цінував знання і старанність Сулими при виконанні покладених на нього обов’язків і за високі заслуги на службі 1775 року Якиму Сулимі присвоїли звання бригадира, а 1778 року (за клопотанням графа Чернишова) чин генерал-майора.
Здавалося б, життя прекрасне, але Якима Семеновича 1783 року спіткало величезне особисте горе. Під час пологів при народженні доньки Марії померла дружина. Батько старанно виховав п’ятьох дітей.
1793 року відбувся другий поділ Польщі і Правобережну Україну було приєднано до Росії, що посилило економічні та культурні зв’язки між українськими землями та відіграло певну позитивну роль у формуванні української нації. А ще через три роки в Україні було поновлено генеральний суд замість колишніх судових палат. Яким Сулима був добре обізнаний з тогочасною та старою правничою літературою, тому з чотирьох кандидатів саме його було обрано генеральним суддею. У віці 40 років він перейшов з військової на цивільну службу на посаду таємного радника. 1799 року за зразкову службу отримав орден св. Анни 1-го ступеню. Сулима обіймав посаду генерального судді Малоросії в Чернігові — головному адміністративному центрі Малоросійської губернії, і був на цій посаді до 1802 року, аж поки знову не ліквідували генеральний суд. Того ж року Якима Семеновича нагородили орденом св. Володимира великого хреста і довічною пенсією. 1805 року він знову на службі у почеті імператора Олександра I колоновожатим Квартирмейстерського корпусу під командуванням генерал-квартирмейстра П.К. фон Сухтєлєва. Разом з ним та своїм рідним небожем Миколою Семеновичем Яким Семенович Сулима брав участь у вирішальній битві між російсько-австрійськими і французькими військами Наполеона I під Аустерліцем 1805 року. У цій битві його племінника Миколу було тяжко поранено в голову і взято французами в полон, але через два тижні полоненого вдалося обміняти.
Разом з Якимом Семеновичем служив ад’ютантом П.К. фон Сухтєлєва його син — Павло Якимович у чині капітана. Яким Семенович справедливо пишався своїми синами, яких виховав сам після смерті дружини. Павло навчався в Геттінгенському університеті і 1804 року отримав диплом доктора філософії, а молодший Яким — в Московському університеті.
Радів він і щастю обох дочок: старша Параска стала дружиною Івана Андрійовича Войцеховича, дійсного статського радника, який 1817 року став пензенським віце-губернатором і першим упорядником у 1823 році українського словника, що мав суттєве значення для української мови; а молодша Марія вийшла заміж за Михайла Яковича Марковича, штабс-капітана, у 1839 році він — проводир дворянства Переяславського повіту.
Яким Семенович Сулима мав великі полтавські маєтності, але останні роки життя провів у своєму маєтку в Сулимівці, завершуючи багаторічну працю «Дневник Акима Семеновича Сулимы» (польською мовою), яка охоплює період з 1772 по 1817 рр. і містить цікаві відомості про діяльність як попередніх, так і тогочасних судів України-Малоросії. У своєму щоденнику генеральний суддя дав визначення і пояснення існуючим законам і рекомендації щодо вдосконалення імперської судової системи. Інколи навідувалися Войцеховичі, щоб провідати батька, доглянути маєток і родинну Покровську церкву (доля обрала саме нащадків Войцеховичів стати останніми власниками Сулимівки).
Тривала війна з Наполеоном, і Павло Якимович Сулима у 1812 році за наказом князя Волконського їхав з Петербурга до Очакова, але в дорозі несподівано помер в Бронницях у віці 33 років, молодий, неодружений, перспективний офіцер. Яким Семенович Сулима пішов з життя у 1818 році і похований в родинному склепі с. Сулимівки. Його син — Яким Якимович Сулима, відомий київський меценат, теж завершив цю родову гілку бездітним.
Та рід продовжував створювати гілки величезного, прадавнього дерева. Серед Сулимів була велика кількість військових, державних, громадських діячів, яких відзначено нагородами за вірну службу і ратні подвиги.
Представники роду Сулимів, стаючи учасниками нових суспільних відносин, внесли вагомий внесок у становлення та розвиток Російської імперії.
