Здавалося б, сьогодні важко розповісти щось нове, пов’язане з ім’ям Тараса Шевченка. Але протягом життєвого шляху Кобзар зустрічався з величезною кількістю людей. Серед них були не тільки представники інтелектуальної еліти нації, але й прості кріпаки.
Свого часу мою увагу привернула цитата із журналу «Літературно-науковий вісник» (Львів, 1901, кн. 12, с. 23, хроніка). Дозволю собі навести її цілком: «У п. Лаврентія Петровича Бойка, який живе у с. Белоцерківці Лохвицького повіту Полт. губ., зберігаються ось які малюнки, зроблені, як каже Бойко, самим Шевченком: 1) Портрет Л. П. Бойко, 2) Ікона Спаса Нерукотворного. Цей Бойко служив у Тарновського, де й познайомився з ним Тар. Гр. і на згадку намалював його портрет та ікону. Власне, ікона вже не у Бойка, а продана ним п. Володимиру Піщанському, який мешкає в Лубнах. Чи справді малюнки зроблені безсмертним поетом, не можемо сказати, а тільки чули про них». Підписано криптонімом: Щ.Д.
Посилання на цю ж замітку в дещо зміненому вигляді міститься в книзі «Тарас Шевченко. Мистецька спадщина. Т. 4. 1857 — 1861» (К., 1963, с. 94, поз. 312). Що стосується даних про самого Л. Бойка, то у 10-му томі академічного видання творів Шевченка (К., 1963, с. 139) знаходимо коментар: «Бойко Лаврентій Петрович — кріпосний музикант Тарновських». Інформацію про портрет знайшли також під час наукової експедиції шевченковими місцями, яка проводилася 1960 року силами студентів Київського державного університету. Незабаром з’явилися перші газетні повідомлення про портрет, а у згаданому академічному виданні, яке тоді саме готувалося до друку, цей портрет коментувався як втрачений. Вкотре питання про долю портрета постало під час підготовки нового розширеного 12-томного видання творів Тараса Шевченко, що готувало видавництво «Наукова думка».
Слід пояснити читачам, чому саме цей матеріал привернув мою увагу. Фігура Лаврентія Бойка зацікавила мене і у зв’язку з вивченням нашого родоводу, оскільки він був прапрадідом мого батька. А на початку 1990-х років нарешті пощастило знайти цей самий портрет, який у нашій сім’ї з кінця 20 хроків вважався зниклим. Що ж він таке? Написаний олією на полотні, його розмір — 270х220 мм; фарба, якою написано одяг і фон, виглядала як чорна. Подекуди вона обсипалася. На оберті є напис, який можна розшифрувати як «Лавр. Петро». Мабуть, його зробив хтось із родичів багато років тому. На лицьовій стороні проглядається надписане внизу прізвище художника, що закінчується на «-ко» або навіть на «-нко», із характерним завитком знизу у вигляді «рибки». По краях проходять складки, які свідчать про те, що колись давно портрет був обрамований або натягнутий на дерев’яну основу.
Цікаво було визначити, коли ж міг Тарас Шевченко познайомитися з Лаврентієм (Лавріном) Бойком і, можливо, написати його портрет. Найімовірнішою є версія, за якою це могло статися під час перебування поета у Качанівці (нині — село Ічнянського району Чернігівської області) у 1843 і 1845 роках. Як відомо, у цей період Т. Шевченко за дорученням Київської археографічної комісії їздив Україною і робив замальовки для альбому «Мальовнича Україна». Навряд чи в селі можна було знайти якісні фарби, і, можливо, рука генія все ж торкалася до цього полотна півторастолітньої давності, явно написаного «на єдиному подиху». Проте у маєтку Василя Тарновського- старшого (1810 — 1866) у Качанівці бувало багато художників, про що свідчить неопублікований донині альбом «Качанівка», що зберігається у Чернігівському історичному музеї імені В. В. Тарновського. Він містить безліч автографів гостей, серед яких імена І. Рєпіна, М. Ге, Жемчужникова, Прянишникова, братів Маковських і багатьох інших. Серед них, звичайно, Т. Шевченко і ще одне досить відоме ім’я — В. І. Штернберг (1818 — 1845). Саме на Штернберга спочатку впала «підозра» в авторстві загадкового портрета. У самій Качанівці існує музей-заповідник, куди наша сім’я і передала портрет.
Ще під час згаданої експедиції 1960 року виникло припущення, що Л. Бойко був прототипом скрипаля і віолончеліста Тараса Федоровича — героя російськомовної повісті Шевченка «Музикант» (1854 — 1855). У багатьох місцях цієї повісті йдеться про села Качанівка (назване Кочановка) і Дігтярі; В. Тарновський названий Арновським, а дія відбувається під час поїздки Т. Шевченка Україною. Згаданий там і В. Штернберг, який зустрічався з Кобзарем у травні 1843 року. Цікаво, що ім’я та прізвище Лаврентія Бойка цілком збігаються з ім’ям і прізвищем двоюрідного брата Шевченка по матері (Бойко — дівоче прізвище матері поета). Цей факт міг звернути на себе увагу при їхнiй зустрічі. Але у шевченкознавстві існувала й версія про те, що прототипом Музиканта був інший кріпак — Артем Наруга.
Наш далекий предок помер у глибокій старості напередодні Першої світової війни в Білоцерківцях (нині — Пирятинський район Полтавської області), місце його поховання було в садибі, нині там проходить шосейна дорога. Мати його служила покоївкою у маєтку Василя Тарновського. Про батька Лавріна ніколи нічого не було відомо, що наштовхує на певні думки, особливо якщо врахувати норов цього поміщика. До речі, справжні нащадки Тарновських аж ніяк не загубилися. Одна із його спадкоємиць — жителька Києва.
Нащадків Лаврентія Бойка у Білоцерківцях і сусідніх селах називали не інакше як «Лавріненці», на ім’я предка. Чимало найцікавіших переказів можна дізнатися у тамтешніх старожилів. Відомо, що Бойко був членом земської управи Лохвицького повіту Полтавської губернії. У нього було багато землі; свого часу він сам викупився із кріпаків. Пам’ятають старожили і про те, що колись односельчани прокляли його, на що були свої причини. За дорученням Тарновського Лавріну як управляючому було велено зібрати у вільних козаків документи, що підтверджували право на володіння сусідніми землями. Коли доручення було виконане, підступний поміщик спалив ці документи. А провина, як водиться, впала на «стрілочника». Пан Тарновський ніби на спокутування своїх гріхів 1861 року збудував церкву на березі річки Многа. А на долю портрета ця історія вплинула негативно — нащадки Лавріна недолюблювали і з портретом поводилися вкрай недбало, його врятував захисний шар рівномірно нанесеного смоляного лаку.
А 2003 року стало відомо одразу про три новини, які стосуються історії загадкового портрета. По- перше, фахівці вже остаточно визнали авторство Тараса Шевченка. По-друге, у Качанівському музеї нарешті зробили реставрацію портрета. Вона, проте, стала не кращою сторінкою в історії портрета. Лиск та відчуття новизни, яке привнесли реставратори, виявилися небезперечними з погляду історичної достовірності та точного збереження почерку митця. І по-третє, несподівано встановлено приголомшуючий факт, що стосується походження самого Лаврентія Бойка — він був… побічним сином графа Василя Тарновського! Так завершилася (хоча — чи завершилася?) тривала епопея пошуків, атрибуції та досліджень, біля джерел якої стояла заступник директора з наукової частини Державного музею Тараса Шевченка Людмила Зінчук, яка вже багато років працює на цій посаді і здобула славу визнаного шевченкознавця. Саме вона зателефонувала мені нещодавно і захоплено розповіла про новини, пов’язані з портретом.
Багато траплялося на цьому шляху. За консультацією мені доводилося звертатися і до професора Національного університету Миколи Дубини, і до Канівського музею Кобзаря. Але спочатку вчені- шевченкознавці були невблаганними. І їхня позиція цілком зрозуміла: основними доводами проти безапеляційної атрибуції портрета як шевченкової роботи і встановлення особистості портретованого були дві обставини. По-перше, була відсутня будь-яка інша іконографія Лаврентія Бойка. А сімейні свідчення, перекази старовини, невеликі замітки у пресі (нехай і сторічної давнини), і навіть фізіономічна схожість із нащадками Бойка все ж таки не могли для серйозного вченого бути підставою при ідентифікації особистості портретованого. По-друге, манера, в якій виконано портрет, виглядала не так академічно і суворо, як мало б бути у Тараса Шевченка (судячи з його кращих живописних робіт і з огляду на той факт, що він здобув у Санкт-Петербурзькій академії мистецтв добротну художню освіту). Але нині хмари сумнівів і неведення, схоже, розсіялися остаточно.
