25 березня грузинський народ відзначає День відновлення автокефалії — повної незалежності — своєї православної церкви. У грузинських храмах проходять святкові служби, в тбіліському кафедральному соборі Сіоні Католикос-Патріарх всієї Грузії Ілля II звершує подячні молебні.
Грузія — одна із найдавніших християнських країн світу: у III — IV століттях там уже існували грузинські християнські громади на чолі з ієреями та єпископами. Особливий внесок у християнізацію країни внесла свята рівноапостольна Ніно Каппадокійська (IV) — завдяки її подвижництву, християнство стало в Грузії державною релігією. 467 року грузинська церква отримала автокефалію від антиохійської церкви, а невдовзі ввійшла в число найстаріших православних країн світу. Почала активно розвиватися християнська культура — храмова архітектура, мистецтво, хоровий спів. У VI столітті грузини-іверці, одні із перших у світі, почали перекладати Святе Письмо та візантійську літургію національною мовою — грузинською.
Подальша історія як держави, так і церкви Грузії була драматичною ... 1801 року країну було включено до складу Російської імперії, а невдовзі (1811) російський уряд самовладно — попри всі вселенські канони — скасував старовинний Грузинський патріархат. Останнього католикоса Грузії Антонія II «запросили» до Санкт-Петербургу, де він помер (1827) у одному з російських монастирів. Церквою почали правити екзархи-росіяни, що призначалися російським Синодом, грузинську церковну мову витісняла церковнослов’янська. Ось таким чином незалежну грузинську церкву перетворено — попри обіцянки церковної автономії — на екзархат у складі Російської православної церкви (РПЦ).
Так тривало понад 100 років. А 12 березня 1917 року, всього через кілька днів після лютневої революції, в столиці Грузії Мцхеті, в присутності усього єпископату, духівництва та незчисленних мирян було урочисто проголошено відновлення автокефалії грузинської церкви (Грузини не думали тоді ні про церковні канони, ні про визнання Вселенським православ’ям, ні про «анафеми»). У офіційному документі говориться: «1917 року, березня 12, у неділю, ми, архіпастирі Грузинської Церкви, клір церковний і представники мирян, прийнявши до уваги, що 1) в Грузинській Церкві, яка мала автокефальний устрій згідно з канонами Всесвітніх Соборів, було антиканонічно припинене автокефальне управління (що могло бути здійснене тільки Всесвітнім Собором, а не однією церквою) і що 2) в Росії установилася нова форма державного устрою, з яким не гармоніює безправне існування Грузинської церкви(!), ми визнали необхідним і одноголосно й одностайно ухвалили: з цього моменту вважати відновленим автокефальне церковне управління в Грузії» . На енергійні протести російського екзарха грузинські православні уваги не звернули й у вересні того самого року обрали католикоса усієї Грузії Кириона.
Як і очікувалося, РПЦ не визнала автокефалію грузинської церкви. Наприкінці 1917 року московський патріарх Тихон видав спеціальне послання «бунтівній» церкві: «... Усі ви були архіпастирями Російської церкви і дали клятвену обіцянку коритися її владі. А тепер ви проголосили церковну автокефалію неправильним чином, який ухиляється від канонічного порядку Всесвітньої Церкви. За канонічним порядком на автокефалію потрібна згода і дозвіл Матері-Церкви, юрисдикції якої раніше підкорялася молодша церква. Тільки Собор Матері-Церкви може дарувати незалежність тій чи іншій Помісній Церкві; без Собору ж всякі акти проголошення церковної незалежності не мають канонічної сили. Було б помилково думати, що Грузинська Церква, яка мала до приєднання Грузії до Росії незалежність, має якісь особливі права на відновлення своєї автокефалії (!)». (Нагадаємо, що «Церкву-Матір» було засновано в ХV сторіччі, а «Церкву-Дочку» — у IV.).
Грузинський народ — миряни й духовенство, багаті й бідні — і не думав підкорятися. Попри те, що російська ієрархія здійснила свої погрози та вдалася до найсуворішого церковного покарання — розірвала молитовне і євхаристичне спілкування з грузинською церквою. Протягом довгих 25 років церква вважалася неканонічною, не визнавалася іншими православними церквами, знаходилася в ізоляції.
Встановлення канонічних відносин між двома церквами відбулося під час Великої Вітчизняної війни з неофіційної ініціативи Йосипа Сталіна (з воєнно-політичних мотивів), а з офіційної — московського патріарха Сергія. 31 жовтня 1943 року в Сіонському соборі в Тбілісі урочисту літургію правив католикос Калістрат і грузинське духівництво разом із російським архієпископом Антонієм — між руською і грузинською церквами встановилися нормальні відносини. Вселенський патріархат, однак, (а за ним і всі інші православні церкви світу) офіційно — особливим документом — визнав грузинську церкву тільки 1990 року. Але грузини вміли очікувати.
При всій схожості ситуації, історія грузинської автокефалії вельми відрізняється, від того, що діється в православній Україні в наші часи. Більше того — грузини дали українським православним яскравий історичний урок, ба! — навіть приклад для наслідування. Адже вони не злякалися загального остракізму православного світу й не очікували швидкого визнання своєї церкви Вселенським православ’ям. Багато хто з тих, хто голосував за грузинську автокефалію у 1917 році, не дожив до року 1943; а в 1990 році нікого з тих людей вже не було серед живих (неможливо й подумати, що ТАМ цих «безблагодатних» грузинів було суворо покарано!). Та найголовнішим докором для нас є те, що православні грузини не розкололися на «канонічних» та «неблагодатних»; на «грузинських» і «московських». Грузинський єпископат аж ніяк не пов’язало з Москвою те, що сьогодні позв’язує більшість єпископів УПЦ МП — московські духовні академії, у яких вони навчалися; отримані хіротонії, посади-синекури, подачки на храми та резиденції, поїздки закордон, московські ордена, «ласка царська» та подібне.
Православні грузини виграли довготривалу «битву» за незалежність своєї церкви завдяки ЄДНОСТІ — не було таких єпископів, чи священиків, чи мирян, які б виступили проти автокефалії свої церкви (їх прийняли б за божевільних!) під час її проголошення чи протягом довгих років перебування у складі російсько-радянської імперії. Кого ж і чого нам, тепер вільним козакам, боятися ? Мабуть, тільки одного ворога — самих себе!
