І ось у цьому ряду незабутніх творців художніх світів гідне місце вже багато десятиріч по праву належить Костянтину Георгійовичу Паустовському (1892— 1968), 110 років від дня народження якого ми сьогодні вiдзначаємо. Вже давно читачі та критики (передусім читачі, що набагато важливіше!) освічуються у любові «країні Паустовського», єдиній і неповторній краї ні, де живуть благородні та сильні духом романтики, що пристрасно вірять у те, що життя — прекрасне (якщо не у цю мить, то — буде таким!), де немає нецікавих героїв, де не тільки персонажі- знаменитості (Лермонтов, Шевченко, Андерсен, Левітан, Чайковський...) наділені яскравими характерами, але запам’ятовується буквально кожний персонаж, нехай навіть йому присвячено усього кілька рядків. Правду кажучи, молоді книголюби останніми роками не дуже захоплюються Паустовським. І це — дуже прикро, бо його світ — це світ істинної, високої моральності, світ не показної, але справжньої доброти. Перед нами, до того ж, видатний митець, чиє життя і творчість нерозривно пов’язані з Україною.
Костянтин Георгійович Паустовський народився 31 травня 1892 року (за новим стилем) у Москві, у родині залізничного статистика. Незважаючи на таку прозаїчну професію, його батько, як згадує сам письменник, був невиправним мрійником, романтиком, непосидючою і мало пристосованою до життя людиною. У пошуках нових вражень і кращої долі він часто переїжджав з місця на місце: Псков, Вільно, Петербург, і, нарешті, пригадавши, можливо, про своє українське коріння, осідає у Києві, влаштувавшись працювати на Південно-Західній залізниці (1897 р.). Таким чином, майже усе дитинство та юність майбутнього майстра слова (до 22-річного віку) пройшли на Україні, і він абсолютно не перебільшував, називаючи нашу землю «своєю другою батьківщиною». Тут формувалася його свідомість, саме у київському журналі «Огни» 20-річний юнак Паустовський опублікував свій перший твір: ще не дуже зріле, романтично наївне оповідання «На воде».
Про ранні роки життя письменника не залишилося докладних спогадів сучасників або рідних. Зате сам Костянтин Георгійович у блискучій художній формі, у своєму ємному, пружному і водночас вражаючому багатобарвністю стилі (коли кожне слово підібране бездоганно точно, немає жодного «пустого», «штампованого» епітета і все, про що розповідається, ясно бачиш перед очима) розповів про своє дитинство у знаменитій автобіографічній епопеї «Повесть о жизни» (1946—1962), особливо у перших двох її частинах («Далекие годы» і «Беспокойная юность»).
Тут ми узнаємо, що рід Паустовських — це багато поколінь відважних воїнів-козаків, чий родовід уходить далеко у глибину століть. За чоловічою лінією (дивний, рідко згадуваний факт!) Паустовські — віддалені нащадки прославленого гетьмана Петра Сагайдачного. Щоправда, згадує письменник, «батько сміявся над своїм гетьманським походженням і любив говорити, що наші діди та прадіди орали землю і були звичайнісінькими терплячими хліборобами, хоча й вважалися нащадками запорізьких козаків» (ємний образ історії!).
Україна, її природа, історія і люди — для Паустовського аж ніяк не абстрактне поняття. Він описує її, як наділена даром ясновидющої любові людина. Це однаково вірно, чи то йдеться про дідівську садибу Городище поблизу Білої Церкви на берегах синьої, тихої ріки Рось, яка ранньою весною стає лютою та неприборканою, прориваючись крізь Авратинські гори (це відбувалося у перші роки ХХ століття; цікаво, де ці гори тепер?), чи то йдеться про весну в наших рідних краях («найкращим часом — часом нестримних мріянь, захоплень і безсонних ночей — була київська весна, сліпуча і ніжна весна України. Вона тонула у росяному бузку, у дещо липкій першій зелені київських садів, у запаху тополь та рожевих свічках київських старих каштанів...»), або про «ліниві та пишні, справжні українські хмари, які зупинялися у небі над яром у Городищах...»
І все ж Україна для Костянтина Георгійовича — це передусім рідні люди. Це — дід Максим Григорович, який розповів онуку, що, «коли Запорізьку Січ за часів Катерини Другої було розігнано, частину козаків оселили на берегах ріки Рось, біля Білої Церкви. Козаки неохоче сіли на землю». «Навіть я — продовжує розповідь письменник, — народжений наприкінці дев’ятнадцятого століття, чув від стариків розповіді про криваву січ з поляками, походи на «Туреччину», про уманську різанину та чигиринських гетьманів. Наслухавшись цих розповідей, я грав із братами у запорізькі битви». Образ діда Паустовський з любов’ю зберігав і в старості, написавши про нього проникливі рядки у «Далеких годах»: «Ах, дід Максим Григорович! Йому я частково зобов’язаний надмірною вразливістю й романтизмом. Вони перетворили мою молодість на ряд зіткнень із дійсністю. Я страждав від цього, але все ж знав, що дід правий і що життя, створене із тверезості та розсудливості, можливо, й гарне, але обтяжливе для мене і безплідне... На всяку людину — як бувало говорив дід — інша пропорція ».
Україна для Паустовського — це й дивовижні старики із того ж Городища, хлібороби, нащадки козаків: дід Ничипор, який свято вірив, що людина, яка п’є воду грозових дощів, неодмінно доживе до 120 років (на долю Паустовського, сучасника революцій та світових воєн, випало чимало гроз, а ось прожив він тільки 76 років!), дід Недоля («напрочуд цікавий старик, батько дванадцяти дочок; від старості він забув їхні імена і міг нарахувати на пальцях не більше п’яти: Ганна, Парася, Горпина, Олеся, Фрося... Потім старий збивався і починав рахувати спочатку»). Це й 16-річна українська красуня Ганна, сама доброта, у неї закохується 9-річний Костя Паустовський; через кілька місяців дівчина загине від швидкоплинних сухот... І ще десятки й сотні конкретних людей.
Це, звичайно ж, і Київ: без перебільшення, духовною колискою майбутнього письменника стала уславлена I гімназія столиці, де у ті ж роки вчилися такі знаменитості, як Михайло Булгаков (він був на рік старший), видатний український композитор Борис Лятошинський, всесвітньо відомий піаніст Володимир Горовиць, співак Олександр Вертинський, драматург Борис Ромашов... «Нашому випуску пощастило: у нас були хороші вчителі так званих гуманітарних наук — російської словесності, історії та психології» — згадує Костянтин Георгійович. Саме шкільні наставники укріпили в юнакові бажання присвятити себе літературі; перший невмілий досвід у київському журналі «Огни», що належав перу вже студента Київського університету Паустовського, став тільки першою ластівкою...
1914 року, перед початком I Світової війни, наш герой залишає Київ та перебирається до Москви. Попереду було ціле життя, всесвітня популярність, яку принесли йому цикли оповідань про російську природу, повість «Золотая роза», «Блистающие облака», «Созвездие гончих псов»... До кінця життя Костянтин Георгійович не зраджував своїй ніжній любові до України, його друзями у різні роки були Максим Рильський, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Юрій Смолич... Українські мотиви переважають у таких оповіданнях Паустовського, як «Песчинка», «Поводырь», «Таинственный сундук»; прекрасна його біографічна повість «Тарас Шевченко». Сотні тисяч шанувальників Паустовського в Україні та Росії могли б приєднатися до слів відомого критика Віктора Шкловського: «Він жив для того, щоб людина не соромилася доброти і не боялася за неї, а знала, що доброта й краса — правда, за яку треба жити і вмирати, не здаючись».
