ЗАКАРПАТСЬКІ ДЕРЕВ'ЯНІ ХРАМИ...
Вони, мов птахи, що присіли на згірку, аби зірватися від
найменшого шуму в новий політ. Їхня гармонійність виплекана руками давніх
зодчих, вивірена до міліметра, адже робилося все без гвіздків і клеїв —
з одного дерева.
Це архітектурне явище досліджується майже сторіччя, коли
брати за дослідницький витік працю закарпатського автора Уриїла Метеора
(псевдонім просвітителя Івана Сільвая) «Наші скарби», видруковану в Ужгороді
1901 року. А найбільш прикметною працею того часу є фотоальбом чеського
фотографа і дослідника народного мистецтва Богуміла Вавроушка, виданий
у Празі 1929 року. 272 фотоілюстрації відкривають нам зматеріалізоване,
узгоджене з природою життя. А перші світлини церков зробив у 1919— 1925
роках інший чеський дослідник Флоріан Заплетал, але побачили вони світ
аж у 1982 році.
ГРАНІ ЖИВОГО ДИВА
Храмова архітектура Закарпаття створювалася віками, своїм
корінням сягала давньоруської і давньоукраїнської культурної основи. До
нашого часу збереглося лише кілька десятків дерев'яних церков, хоча в середині
XVIII століття їх на Закарпатті було близько 800: в Ужанському комітаті
(тодішня адміністративна одиниця. — Авт. ) — 84 дерев'яні церкви,
Березькому — 100, Марамороському — 118 і т.д. В XIX столітті було прийнято
рішення споруджувати церкви з більш тривких матеріалів, і кількість дерев'яних
храмів різко зменшилася. Чимало з них розібрали, щоб замінити на кам'яні.
Так у Березькому комітаті, як і раніше, на 1843 рік лишалося 100 дерев'яних
церков, а на початку ХIХ століття їх залишилося тільки 40, а кам'яних було
збудовано 90. За радянських часiв розібрали церкви в селах Руське Поле,
Підплеша та Ганичі Тячівського, Плав'я Слав'янського та Розтоки Рахівського
районів, згоріли — в Соймах та Майдані Міжгірського, Руській Мокрій Тячівського
районів, а ще розібрали десятки невеликих храмів, менш прикметних в архітектурному
плані.
До першої групи належить бойківська будівельна школа з
її тризубними, тридільними, триверхими храмами. Давньоруські традиції проглядають
у їх побудові. Церкви складаються з трьох квадратних зрубів, витягнутих
за віссю «схід — захід». Центральний зруб більший за розмірами від бокових
— вівтаря зі сходу і бабинця із заходу. В центральному зрубі, як тоді велося,
молилися чоловіки (люди), а у бабинці — жінки (баби), котрі не мали права
бути нарівні з «людьми», а тільки товпилися коло входу. Через те й назва
«бабинець».
Найяскравішою рисою бойківських церков є велика кількість
горизонтальних членувань їхніх верхів, яка залежала від кількості заломів
на всіх трьох верхах. Верх над центральним зрубом завжди вищий від бокових,
а у пізніших зразках буває однакової висоти з боковими, а ще в пізніших,
під впливом західного будівництва, найвище підноситься дзвіниця над бабинцем.
Пам'ятки бойківської будівельної школи збереглись у Верхньому Студеному
Міжгірського (1804 р.), Гусному (1655 р.), Сухому (1769 р.), Вишці (кінець
XVII століття) та Ужку (1745 р.) Великоберезнянського району. Частина бойківських
церков перебудована, не завжди, втім, доладно.
Другу групу складають храми лемківської будівельної школи,
що дістали поширення з середини XVIII століття. Вони теж тридільні, але
перекриття зрубів у них втратило свою рівновагу, з'явилася більш динамічна
композиція, що створюється наростанням висоти зі сходу на захід. Однією
з причин такої трансформації цих церков — спроба католицьких духівників
максимально латинізувати зовнішній вигляд храмів східного обряду. Тому
основною зовнішньою рисою лемківських церков є втрата центричності споруди
внаслідок переміщення вертикальної домінанти з центрального зрубу на високу
вежу — дзвіницю над бабинцем або коло нього.
На жаль, жодна із збережених лемківських церков не знаходяться
на своєму первісному місці: три церкви у 20-30-х роках ХХ століття перенесено
в тодішню Чехословаччину, шелестівську церкву (1777 р.) — в обласний музей
архітектури і побуту, а церкву із села Канори (1792 р.) — у Київський музей
народної архітектури і побуту України. Хоча, з другого боку, якраз може
це врятувало їх від цілком можливих, типових для нашого часу, катаклізмів.
До третьої групи належать храми, відомі під назвою — «церкви
хатнього типу». В їх основі — прямокутний зруб, який об'єднує назву (центральну
частину) і бабинець, та квадратний (вужчий або ж гранчастий) зруб вівтаря.
Зруби покриті високими дахами, які своїми формами нагадують сільські житла.
За побудовою і розмірами вони повторюють давньоруські храми цього типу
кінця XII сторіччя в Чернігівському та Галицькому князівствах. Найдавніші
з церков цього типу можна ще побачити в селах Колодне та Діброва Тячівського,
Середнє Водяне — Рахівського, Олександрівка, Сокирниця, Крайникове — Хустського
та Івашковця — Іршавського районів.
Останню групу храмів представляють гуцульські хрещаті,
одноверхі, а деколи три- і п'ятиверхі церкви. В основі їх плану лежить
рівнораменний хрест, де поздовжній ряд приміщень за всією «схід-захід»
доповнений з півночі та півдня двома боковими притворами. Найліпші зразки
— Струківська церква (1824) та Плинтоватівська церква (1780 р.) з селища
Ясіня Рахівського району.
ЗЕМНІ ВОГНІ НАД ХРАМАМИ
Далебі не вогонь небесний падає на Божі обителі — земний.
За останні роки згоріли церква в селі Лубня Великоберезнянського району,
знаменитий готичний храм у Стеблівці Хустського району, хтось спалив цінну
архітектурну пам'ятку в Кобилецькій Поляні Рахівського району. Крім того,
з різних суб'єктивних причин розібрали дерев'яні церкви у Водиці, Костилівці
та Вільховатому Рахівського району.
24 травня о 14.21 у Воловецьку пожежну частину прийшло
повідомлення про пожежу в греко- католицькій церкві села Нижня Розтока
(1880). Стара висохла деревина відразу зайнялася. Під'їзних шляхів не було
— молитися вірники підіймалися на церковний пагорб пішки. Пожежній техніці
довелося подавати воду із нижнього струмка шлангом. Але й так порятувати
головну споруду не вдалося — лише вівтар із дзвіницею. Спричинила цю пожежу
несправна, давно застаріла електропроводка, як і 2 травня ц.р. в селі Руська
Долина Виноградівського району в церкві, де молилася православна громада.
Виготовили останню споруду на Буковині аж у XIV столітті, а в 1922 році
перевезли в Закарпаття на плотах (бокорах) і освятили на Стрітення, через
що вона й звалася Стрітенською. Через подібну недбалість у березні 1994
року згоріла дерев'яна церква в Пушкінові того ж району.
ЦЕ ВСЕ — ЖЕРТВИ НАШОЇ ЗАБУР'ЯНЕНОЇ, ЗАНЕДБАНОЇ ПАМ'ЯТІ!..
Не ліпша вогню відсутність смаку в новітніх реставраторів.
Дерев'яні храми часто покривають бляхою — і вони починають нагадувати складські
ангари. Особливо «постаралися» новоявлені «зодчі» в с. Сухий Великоберезнянського
району, де на церкві Св. Івана поставили жерстяний дах, а стіни, як у вагонній
теплушці, оббили горизонтальними дошками і по-новому розтесали стародавній
одвірок із орнаментом та вставили в нього сучасні кухонні двері...
Якщо відразу не взятися з повною відповідальністю за збереження
дерев'яних храмових пам'яток Закарпаття — вони згинуть під колесами вульгарного
ринкового поїзда сучасності, і невідомо в храми яких цивілізацій прийдуть
наші діти.
