Рід Достоєвських згадується в різних джерелах вже в XVI столітті. Його родоначальник — боярин Данило Іванович Іртіщ/Ртіщиц, котрий, мабуть, веде своє походження з російського роду Ртіщевих. За документами, 6 жовтня 1506 року Данило Іванович дістав у спадкові володіння село Достоєво на Пінщині в білоруському Поліссі. Звідси, як неважко здогадатись, і прізвище Достоєвських. А ця дата і набуття нового прізвища, котре гідно прославило слов’янський світ, стали імпульсом відліку початку становлення роду Достоєвських, 500-річчя якого ми відмічаємо нині. Отже, початок роду Достоєвських — Росія, Бiлорусь... А потім представники роду вже проживають на Західній Волині (Володимир-Волинський і Ковельський повіти), а згодом — на Поділлі. Батько письменника, Михайло Андрійович, опинившись у Москві (закінчив Медико-хірургічну академію), замикав трьохсотлітнє коло руху Достоєвських. Родовід Федора Михайловича Достоєвського притягує до себе не тільки як ще не розкрита таємниця, але і як можливість доторкнутись до глибинних джерел його таланту, своєрідності творчої особистості генія. Але ця таємниця занурена в минуле, котре для нас часто залишається грубою і спрощеною історичною схемою, позбавленою індивідуального людського буття. І щоб відтворити живу плоть життя минулих часів, крім вирішальних фактів і подій неабияке значення мають супутні їм так звані історичні подробиці. Будемо дотримуватись цього принципу, бо без таких істотних деталей ми не передамо конкретики життя і духу тої епохи, де починало розгалужуватись родословне дерево роду Достоєвських.
Дослідники роду Достоєвських підкреслюють, що в даний час протягнути єдину родинну лінію від самого письменника до засновника роду — Данила Ртіщица не видається можливим. Причина цих труднощів — вельми обмежена кількість і якість документів, за якими можна було б встановити невідомі до цього часу проміжні ланки родоводу Достоєвських. Систематизований звід всіх поки що доступних документів про походження роду письменника здійснив Ігор Волгін у книзі «Родиться в России» (М., 1991). Дослідник з гіркотою зауважує: «Іронія долі така, що, знаючи імена предків Достоєвського, котрі жили в XVI і XVII століттях, ми не маємо ні найменшого поняття про його найближчих (за часом) родичах: століття XVIII... являє собою у цьому відношенні суцільний провал».
Але не все так безнадійно, як може видатись на перший погляд. Відомо, наприклад, що у Данила Івановича було чотири сини і наймолодший з них — Федір Іванович. Ми називаємо саме його, бо в 1570-х роках біля Володимира-Волинського проживав відомий тут Федір Іванович Достоєвський (що це саме він, свідчать документи, де вказано його походження: «землянин Пінського повіту»). Не менш важливо і те, що за документами, Федір Іванович — «уповноважений приятель» Андрія Михайловича Курбського (1528—1583), боярина і князя, який у 1564 році втікав у Литву, боячись гніву тирана Івана Грозного за свою близькість до страчених царем бояр.
За Люблінською унією 1569 року Литовське князівство об’єдналось з Польщею у Річ Посполиту, тобто республіку. Чому ж Федір Іванович опинився на Волині? Це сталось швидше за все через те, що його дружина Зоф’я Янiвна — багата спадкоємниця не змогла відстояти права спадщини в судовій тяганині з її родичем Мацеєм Войтеховичем. Претендент виграв справу (можливо, підкупивши суддів) і дружина виявилась «безприданницею».
Федору Івановичу у спадок також нічого не дісталось: батьківське майно перейшло до його старшого брата Сасіна. Для збіднілого шляхтича залишився єдиний законний і благородний спосіб добути засоби до життя — поступити на військову службу. Ось чому вже в 1565 році Ф. І. Достоєвський значиться в списках польської армії. Але потрібно було думати і про майбутнє, якого військова служба не може гарантувати. Тому, мабуть, найважливіша причина переїзду на Волинь — пошуки неімущим шляхтичем могутнього покровителя, до якого можна було б поступити на службу. І, таким чином, мати захист і відповідну винагороду — матеріальну основу життя. Такого сюзерена (верховного володаря округи) і знайшов Ф. І. Достоєвський в особі Курбського. Відносини «сюзерен — васал» — звичайна практика того часу. Головні маєтки Курбського були на Волині, недалеко від Ковеля. В цей жорстокий час переїзд Федора Івановича з Пінщини на Волинь був цілком обгрунтованим. Бути ближче до свого захисника, а ще краще — стати його «приятелем» (що й сталось), — зрозуміла поведінка таких, як Ф. І. Достоєвський. Про такі відносини свідчать подальші події.
В 1572 році Федір Іванович вже не тільки «приятель», але і «адвокат» Курбського. Як повідомляє Микола Іванович Теодорович (1856—1914?) — дослідник історії Волині, адвокат Достоєвський у Володимирі- Волинському виграв судовий процес проти князя Дмитра Курцевича-Пулиги. Останній у стані п’яної нестримності «із звірячим шаленством» вбив відданого соратника Курбського — управителя його маєтків Івана Івановича Келемета. Як встановив Микола Теодорович, «Курбський з’явився особисто в уряді Володимирського з адвокатом своїм Федором Достоєвським» (Теодорович Н. И. Волынь в описании городов. Местечек и сел. — Т. V. Ковельский уезд. — Почаев, 1903. — С. 155). Ймовірно, приводом до розправи і був незалежний характер Келемета, його непоштиве ставлення до деяких представників сильних (але не завжди розумних) світу цього. Келемет, вірний васал Курбського, не визнавав над собою королівської влади. Її представникам він гордовито заявляв: «Я королю не служу, а служу я князю, своєму пану». І це він заявляв у ті жорстокі часи? До самого короля таке зневажливе ставлення? Що вже казати про якогось там місцевого князька, задерикуватого і гонорового володаря людських душ. Для таких тубільних можновладців людина, а тим більше непокірлива — не більше як набридлива муха, яку і пришльопнути нічого не варто. Гонор свій — перш за все і понад усе. Неповага до гонорової особи — потрясіння земних устоїв. Цього, мабуть, і не зміг витримати буйний Курцевич-Булига. Згадаймо, що до своєї втечі з Росії разом з Курбським Келемет не покорився навіть самому Івану Грозному. Можна думати, що Келемет, окрім усього іншого, був людиною прямою і безстрашною. Після його смерті село Секунь Ковельського повіту, згідно з бажанням Курбського, перейшло до Михайла — двоюрідного брата вбитого Івана Келемета. Як повідомляє Микола Теодорович, Михайло Якович Келемет — «казначей Курбського» був одружений на Катерині — «дочці Матиса Трошковського, війта Ковельського». В 1589 році Михайло Келемет заповів маєток Секунь своїй єдиній дочці Ганні.
Ігор Волгін вважає, що з 1664 року село Секунь — це вже маєток Достоєвських. Але факти, які називає Микола Теодорович, змушують уточнити це твердження. Копний суд сільської громади 13 серпня 1664 року розглядав справу, суть якої в тому, що селяни села Секунь, яке вже належало «дворянину Достоєвському», силою захопили врожай і худобу у селян сусіднього села Буцинь. Із цього факту можна зробити висновок, що село Секунь належало Достоєвському ще до 1664 року. Але хто був той Достоєвський? Російський дослідник Микола Чулков висловив припущення, що син Федора Івановича одружився на Ганні Келемет. Якщо прийняти цю версію, стає зрозумілим, чому село Секунь стало маєтком Достоєвських.
Бо важко допустити, що спадок Ганни міг перейти у володіння Достоєвських якимось іншим чином. І головний аргумент полягає в тому, що відносини Келеметів і Достоєвських були більш ніж просто дружніми. Ігор Волгін вважає, що вступити в шлюб могли і більш пізні нащадки Федора Івановича і Келеметів. І вони поріднились між собою, на думку дослідника, «в пам’ять про їх спільного благодійника — князя Курбського (а також заради власної користі...)». Видається, що і «користь» не треба скидати з рахунку. Такою життєвою необхідною користю міг стати захист спільних інтересів.
Яка ж подальша доля роду Достоєвських на Волині? Вже у 80—90-х роках минулого століття було відомо, що дід письменника, Андрій, прибув (невідомо звідки!) на околиці міста Брацлава на Поділлі. Залишались невідомими його місце народження, ім’я батька і соціальний статус сім’ї. В 1781 році граф Вікентій Потоцький звертається до київського уніатського митрополита з листом-рекомендацією: утвердити в селі Войтовка на Брацлавщині нового священика. Це була єдина згадка імені Андрія Достоєвського в документах.
Але останнім часом відбувся, можна сказати, прорив у виявленні інформації про найближчих предків письменника. І здійснив цей прорив російський дослідник Микола Богданов. Як свідчать недавно віднайдені документи, дід письменника, Андрій Достоєвський, народився близько 1756 року в сім’ї польського дрібного шляхтича Григорія Достоєвського. Отже, виявилось, що дід письменника Андрій Григорович, а не Михайлович. Місцем його народження є село Клечковичі (так у документах), а точніше, — Кличковичі Ковельського повіту (нині Турійського району). Цей сенсаційний для волинян факт встановив Микола Богданов.
І наостанок треба сказати, що з позиції генезису родоводу генія світової літератури Федір Михайлович Достоєвський належить не тільки російському, але й українському і білоруському народам — всім східним слов’янам. Так склалось історично, і цю об’єктивну реальність треба не тільки визнавати, але й пишатись нею, увічнювати її в духовному світі слов’янства.
