«Волинський вузол»

— Чи правда, що на Волині вже всі говорять українською?

— Так, прошу пані, українці спілкуються українською.

— І на вулиці? І в органах управління?

— Адже українців на Волині 80 відсотків.

— Це жах! Держава в державі. Зрештою, це брехня: ніяких українців там немає...

Цей діалог двох панянок, зафіксований В.Островським наприкінці 1930-х рр. на залізничному вокзалі в Любліні й оприлюднений у часописi «Biuletyn polsko-ukraiсski», відображає поширені серед поляків настрої стосовно українців. Водночас він наближає до розуміння сутності «волинського вузла», в переплетінні якого криється проблема готовності визнати (чи навпаки — спроба спростувати) етнічну самобутність українства. Це, в свою чергу, примушувало дати відповідь на питання про те, кому мають належати землі, де вони проживали: Польщі, сусідній із Волинню УРСР чи якійсь іншій політичній конфігурації, що мала б постати на українських етнічних територіях.

Відповідь на ці питання, звичайно ж, суттєво коригувалася тими, хто їх ставив. Більшість поляків (хоча не обходилося, звичайно ж, без винятків) наполегливо доводила те, що ця земля споконвіку є складовою частиною Речі Посполитої, а фрази про пролиту в боротьбі за неї кров чи зрошену потом попередніх поколінь землю стали шаблонними висловами польської публіцистики й політичних діячів.

Хочемо того чи ні, а заради справедливості мусимо визнати рацію таких тверджень. Адже після тривалого періоду бездержавності польська громадськість вирувала патріотичними почуттями, а сюжети етнічної історії чи навіть міфи щедро живили їх потрібними імпульсами. Зризикуємо порівняти їх з аргументами євреїв, які покликалися до образу землі Обітованої, хоча вона й була втрачена мало не два тисячоліття тому. Втрачена «фізично», що призвело до розпорошення світом, проте не духовно. Відтак не завадило оспівувати її в молитвах і боротися за неї сіоністам. Згадаємо й про росіян, що мешкали на Волині, які після краху імперії Романових марили відродженням «неділимої», яка, як і раніше, сподівалися вони, включатиме до свого складу й цей край.

Чи варто дивуватися, що на цьому тлі марень лунав і український голос. Ідеї прадавньої, насиченої потом землі, покликання до часів Київської Русі, козаччини тощо зливалися в єдиний голос-вимогу права господарювати на рідній землі. У своїй тональності цей голос суголосний польському, — обидва ж бо доводили своє право на першість у краю. Різнилися ж ці голоси чисельністю: поляки, яких згідно з переписом 1921 р. налічувалося у Волинському воєводстві 165 тис. чоловік, поступалися кількістю не тільки українцям, а навіть євреям (188 тис.).

Відтак українсько-польська візія «волинського вузла» — це протистояння місцевої етнічної більшості (українців) з однією з меншин (поляками), яка, втім, складала частину державної нації, отже, й користувалася неписаним правом сильнішого. Якщо ж вужче, то «волинський вузол» — сукупність двох визначальних складових: з одного боку, стратегії центральної влади й місцевої адміністрації в українському питанні, з другого — суперечливий комплекс взаємостосунків представників двох націй, що мешкали на цій землі.

КОНТРАВЕРСІЙНІСТЬ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКИХ ВЗАЄМИН 1921—1928 РОКІВ

Громадсько-політичні настрої, що домінували серед українського населення Західної Волині після її включення до складу Речі Посполитої: втома місцевого населення від довготривалого воєнного конфлікту та його прагнення налагодити мирне життя, — створили необхідні передумови для досягнення компромісу з польською владою. До того ж, частина українців Волині не виявляла високого рівня національної самосвідомості та громадянської активності. Восени 1920 р. чимало з них, виснажених війною, вітали повернення в Західну Волинь польської влади, вбачаючи в ній гаранта політичної стабільності, повернення краю з полону анархії воєнної доби до правового ладу.

Незважаючи на давній українсько-польський соціоетнічний конфлікт за землю, історична спадщина (національний гніт, якого зазнавали обидва народи в Російській імперії) давала шанс для взаємодії їхніх державницьких сил. Вона була реалізована на платформі спільної боротьби з більшовизмом (Варшавський договір 1920 року), а гасло «За нашу і вашу свободу!» стало своєрідним кредо польсько-української співпраці.

Хоча польсько-українська військова співпраця й не принесла союзникам очікуваних результатів, вона стала безпосереднім імпульсом до пошуку параметрів взаємодії в умовах миру. Речниками цих ідей стали бійці армії С.Петлюри, частина яких опинилася у Волинському воєводстві. На початку 1920-х рр. вони ставали членами Українського народного єднання (УНЄ) та Української народної партії (УНП).

Ідеологічні платформи цих інституцій визначалися двома постулатами: самостійна Україна та толерантне українсько- польське співжиття в Речі Посполитій. Його досягнення УНЄ пов’язувало з принципом, згідно з яким кожен громадянин зобов’язаний оберігати інтереси тієї держави, «до якої він належить територіально». Лідери партії вірили, що демократичні засади польської Конституції є достатньою правовою базою для реалізації національних та громадянських прав українського народу. Щодо УНП, то її члени домагалися надання Польщею автономії тим українським землям, що опинилися в її складі. Її здобуття розглядалося як перехідний етап до федеративного облаштування Другої Речі Посполитої.

Інституції, що шукали порозуміння з українцями, діяли й на польському боці. Йдеться, зокрема, про товариство «Страж Кресова», статут якого визначав однією з цілей своєї діяльності сприяння усвідомленню непольськими народами значення толерантного співжиття та їхньої взаємодії з державною нацією. Міжнаціональний діалог мав ґрунтуватися на засадах реалізації в житті гасел «рівні з рівними», «вільні з вільними».

І все ж візія польсько-українського партнерства та порозуміння — лише одна, до того ж не визначальна тенденція в діалозі двох націй. Домінуючою виявилася інша — конфліктна.

Яскравим показником складності та неоднозначності взаємин двох націй після завершення Першої світової війни стала передусім реакція волинян на Варшавський договір. Беззастережно сприйняти його не виявили готовності ані польська, ані українська сторони. За оцінкою органів державної поліції, польська громадськість краю була приголомшена цією політичною акцією. Розгубленою виявилася й місцева адміністрація. Вона зажадала пояснень від вищих ешелонів влади щодо позиції Варшави в українському питанні. Водночас неготовність до спільної боротьби виявила й значна частина українців. Вони ухилялися від мобілізації, яка була оголошена С.Петлюрою.

Незважаючи на те, що частина волинян-українців була аполітичною й національно аморфною, в краї діяли ті сили, які категорично протиставлялися польській владі. Так, у переддень підписання миру органи поліції в Луцьку кваліфікували діяльність товариства «Просвіта» як антидержавну й таку, що має сепаратистський характер. У окремих місцевостях з осередками «Просвіти» взаємодіяли опозиційні щодо Польщі організації державницького штибу. Одна з них — Комітет захисту України, який діяв у Любитові.

Своєрідним індикатором громадсько-політичних настроїв волинян стали урочистості з нагоди ухвалення першої Конституції Польщі (участь у них розглядалася владою як вияв лояльності до держави). На відміну від інших націй, українська громадськість Луцька демонстративно ухилилася від участі в цій акції. Місцева «Просвіта» стала єдиною з-поміж численних організацій міста, яка не делегувала представників на урочисту процесію й не вивісила на своєму приміщенні польського прапора.

На заваді досягненню толерантного міжнаціонального співіснування став і зростаючий селянський рух початку 1920-х рр., який набрав форми партизанської боротьби. Часто- густо енергія повстанців спрямовувалася на «класових» ворогів (поляків). Вже в 1923 р. польська преса била на сполох: вислови на кшталт «На кресах кипить!» стали типовими.

Обурення серед українців викликав і наступ влади на національному ґрунті. Його кульмінація припала на весну 1921 р.: всього через три місяці після підписання Ризького миру — 21 травня 1921 р. — у Волинському воєводстві було заборонено вживання української мови. У краї зводилися штучні бар’єри для діяльності українських просвітницьких організацій, зокрема «Просвіти», діяльність якої спрямовувалася на зміцнення національної свідомості селян. Освіта теж перетворилася на об’єкт наступу влади, про що свідчить закриття впродовж 1924—1925 навчального року понад 300 українських шкіл.