Історія завжди яскраво виявляється у випадках, коли перед людьми постають неочікувані виклики. Таким несподіваним та відповідальним моментом для української еліти XVIII ст. стала робота її депутатів у Законодавчій комісії щодо створення нового законодавства для всієї Російської імперії (доба «реформ» Катерини ІІ, 1767 рік). У ході написання «наказів» та роботи в Комісії українські делегати виявили своє бачення Гетьманщини як окремішньої країни в межах Російської імперії.
«НАКАЗИ» МАЛОРОСІЙСЬКОГО ШЛЯХЕТСТВА
Малоросійський генерал-губернатор граф Петро Рум’янцев призначив вибори до Законодавчої комісії на березень 1767 р. Вони проходили шляхом делегування зібранням шляхти, міщан та козаків депутатів із відповідними пропозиціями для центрального уряду — «наказами». Ці накази стали надзвичайно цінними свідченнями, які відображали суспільно-політичну думку 60-х рр. XVIII ст. Вибори продемонстрували, що «малоросійське шляхетство» вважало себе господарем у Гетьманщині. Крім голосування від власного стану, шляхетство, що проживало в містах, брало участь в муніципальних виборах, а на зібраннях козаків — фігурувало в якості козацької старшини.
Від Гетьманщини в Законодавчу комісію надійшло 34 накази. Головною ідеєю всіх наказів було міркування, що «малоросійські права та вольності» були даровані польськими та російськими монархами, за цими «вольностями» віками жив «малоросійський народ», і саме тому вони є найкращою формою суспільного устрою Гетьманщини. Важливо, що так думали не тільки представники еліти — шляхта, але й міщани, козаки, діячі церкви й навіть російські розкольники. Це яскраво засвідчило, наскільки суспільно-політичні уявлення та ідеї самоврядної автономії Гетьманщини, які пропагували козацькі інтелектуали, увійшли до свідомості нижчих верств суспільства та іноетнічних груп населення. Загальними рисами «наказів» також стали нові, притаманні «просвітницькій» політичній культурі формулювання на зразок: «общымъ советомъ положили... о первейших общества нашого нуждах и недостатках... изобразыть».
Збереження особливостей автономного життя своєї країни шляхетство в наказах аргументувало правом старовини — історичним легітимізмом. Автори наказів належали до покоління козацьких інтелектуалів, яке увійшло в творче життя саме в 50 — 60-ті рр. XVIII ст. Тому вони однаково мислили та користувалися подібними текстами для обгрунтування «вольностей» суспільства Гетьманщини. У «Наказі Глухівського шляхетства» зазначалося, що «со времены благопрысоединенія Малой Россіи к Высочайшей Ея Императорскаго Величества всероссійской державе, все благополучно царствовавшіе святоусопшіе государи... высочайшыми своими грамотами утвердили и императорским словом обещали, Малую Россію при всех из стары пожалованных и утвержденных правах, прывылегіях, волностях и обыкновеніях свято, цело и ненарушно содержать и сохранять. Потому и мы ныжеподпысавшіесь, состоя в чысле протчых в другых поветах жытелствующых нашых сотоварыщей, прыносым всеподданнейшее и всераболепнейшее наше прошеніе, дабы отечество наше, пры нынешних премудрих Ея Императорскаго Величества высокоматерным прывылегіем, отдая все то о внесеніи в новосочыняемое уложень, и в чем есть нужное в добавленіи и исключеніи...». У «Наказі Прилуцького шляхетства» права еліти Гетьманщини виводилися ще з часів Владислава Ягайла: «А как оные права, а имяно въ книге Статуте содержимые, отъ Королей Польских и Великих Князей Литовских, в 1433 году отъ Владислава Ягелла, въ 1507 году отъ Сигизмунда Первого, въ 1569 году отъ Сигизмунда Августа, здешнему краю привилегиями наданные и отъ высокославныхъ Ея Императорского Величества предков въ разных городах, яко то: въ 7162 году, а отъ Рождества Христова въ 1654 году марта 27 дня отъ Его Царского Величества, блаженныя и вечно достойныя памяти Государя, Царя и Великого князя Александра Михайловича, Гетману Богдану Хмельницкому двумя грамотами,...». «Малоросійські права» в «Наказі Глухівського шляхетства» обѓрунтовані подібно до промови Григорія Полетики на Глухівській раді 1763 р.: «Во многихъ случаях предки наши, протывъ неприятеля и въ других службах употреблены были, такъ и мы съ наследныкы нашими вечно служить всероссийскому Ея императорского величества престолу прысягою обовязанными находимся, и ныне верно на собственномъ своемъ иждивеныи служымъ». З наказу Лубенської шляхти слідувало, що козацькі інтелектуали пропонували «вольности и обычаи добрые старинные сохранять и ни в чем того не нарушать, а нового ничего не установлят, а была бы надобность что новое прибавить к добру Речи Посполитой, тогда сего не имеем чинить... кроме за согласием Общим».
Подібні формулювання присутні практично в усіх наказах не тільки від шляхетства, але й, що важливо, від козацтва та міщанства. Проникнення суспільно-політичних цінностей української еліти в широкі верстви населення вказує на те, що термінологія рукописних збірників, діловодства козацьких інтелектуалів настільки широко ввійшла в середовище різних верств суспільства Гетьманщини, що козацтво та поспільство виражало свої вимоги лише мовою шляхетства, тобто мовою «вольностей». Новиною в аргументації традиційних політичних центральноєвропейських цінностей — «вольностей» — стало часткове використання мови імперської політичної культури. Це стало наслідком впливу українських інтелектуалів Російської імперії на свою «отчизну», а також «модернізації» усієї Центрально-Східної Європи, еліти якої поволі починали перебирати суспільно-політичні категорії мислення раннього просвітництва.
Історія сприймалась козацькими інтелектуалами як система корисних прецедентів для тодішнього життя та майбутнього. У наказі глухівського шляхетства козацькі інтелектуали передбачливо прописали: «Почывающій премудрій монарх Петр Великій Император и Самодержец Всероссійскый, постоев у чиновнычьх, старшынскых и шляхетскых всех домах, чрез высочайшіе свои указы 1722 и 1725 годов, ставить воспятил». З глухівського наказу слідує, що головною цінністю української еліти було «благо» — інтерес «обивателів», а не інтерес держави — її скарбниці, що слідувало з прохання зменшення податків на ввіз—вивіз солі. Подібне уявлення суспільного інтересу слідує з наказу Прилуцького шляхетства. Із Чернігівського наказу випливало, що шляхетство розуміло «благо государства», однак вважало, що потрібно «возводить его (малоросійський народ. — В. К.) на такую степень счастія, в которой он вящую Ея Императорскаго Величества милость мог бы чувствовать». У наказі Чернігівського шляхетства, на який вплинули син та батько Безбородьки, існуючі правові відносини сприймалися як даність, яку можна змінити за критеріями «государственной пользы» та «природного права». Але все-таки Гетьманщина зображувалася як «главнейшій член россійскаго народа», їй пропонувалося залишити правові норми литовсько-польських часів та підтверджень російських монархів. У наказі зазначалося: «Просим всеподданейше, дабы для пользы государственной... козаки здешніе в лучшем и порядочнейшем виде и службе государевой... а шляхетсво, начиная в таковых полках служить от нижних чинов и восходя по степеням, учинять себя достойними охранителями имперіи и полезными гражданами общества». У наказі Прилуцького шляхетства український нобілітет просить «о подтвержденіи» Статута та юридичних норм — «привілегій» польсько-литовських часів та московських царів та імператорів. Також у наказах закликали підтвердити право на землю — головне багатство центральноєвропейських еліт.
У «Наказі Переяславського шляхетства» пропонувалось, згідно з «высочайшими Императорскими грамотами и статьями, с Гетманом Богданом Хмельницким поставленными, на вечные времена», ствердити «права и вольности Малороссійскіе... без всякого нарушенія». Переяславські інтелектуали намагалися «поєднати» права дворянства (без обов’язків цього стану) та ще більш широкі вигоди шляхетства. Вони просили прирівняти шляхетство до дворянства — «яко равные к равным», проте при «выгодах, которыми... шляхетство пользуется». Також вони пропонували закріпити реальні соціальні відносини правовими нормами: «Права и вольности Малороссійскіе, как о том и в праве Малороссійском книге Статут».
Козацькі інтелектуали високо цінували освіту, що співпадало з імперською політикою, але центральна влада навіть теоретично не йшла далі створення середніх навчальних закладів. У наказі Чернігівського шляхетства містилось прохання про створення банку, на проценти якого мали існувати «воспиталища и училища, яко благое и полезное всей имперіи дело». Переяславське шляхетство пропонувало заснувати університет в їхньому місті, оскільки воно було центром колишнього Руського князівства та в ньому відбулась «Переяславская рада». Також, на думку козацьких інтелектуалів, «полезно быть иметь здешнему шляхетству... корпус Шляхетский» та «дом воспитательный для благородних девиц».
У наказі міщан Чернігова мова «вольностей» виправдовувала вже більш банальні інтереси: просили «волности въ куреніи горелки и шинковании оною». Також чернігівські міщани, подібно до козацьких інтелектуалів, скаржилися на наслідки воєн. Подібні накази висловили городяни й інших міст. У «Прошеніи граждан и разнаго званія жителів города Лубен» перепис, запроваджений Рум’янцевим, характеризувався як «скони никогда еще в Малой Россіи не бывало». Захист своїх інтересів від великоросійських купців в наказі аргументували: «По древнему ж здесь в Малой Россіи обикновению и волностях».
Важливо, що обгрунтування інтересів багатства, статусу та влади української еліти «малоросійськими правами» переймалася іншими групами суспільства. Так, зазначалося, що «по правам Малороссійским... белое духовенство Малороссійское щитается с оседлостми своїми в числе шляхетства». А «Наказ козаков Черниговского полка» повідомляв, що за 13-м пунктом статтей Богдана Хмельницкого «узаконено смотрить — кто козак, тот бі вольностію козацкою ползовался и честію дворянскою». Чернігівські козаки аргументували свої вимоги грамотами Петра Першого 1708—1709 рр., за якими: «Народ Малороссійскій, под високодержавною нашею рукою... при правах и вольностях своїх живущій... ниже пенязя в казну свою с оного Малороссійскаго народа не брали... ибо Мы всех подданных своих при правах и вольностях содерживаем, а особливо Малороссійскому народу все обещаное... свято содерживали и впредь содерживать будем». За наказом козаків Прилуцького полку, «в Малой Россіи первуй недостаток, что не имеется гетмана». У «Прошеніи козаков Миргородскаго полка» наполягалося на «подтвержденіи вольностей и шляхетской чести всем козакам», встановленні суду «с права Малороссійского книги Статута». Це вже було певною еволюцією у свідомості козацтва, де до неписаної «вольності» долучалися «шляхетська честь» та писане «право малоросійське». Це засвідчило, що світські інтелектуали Гетьманщини розповсюджували цінності нобілітету на широку версту козацтва.
Українські депутати бачили «малоросійське шляхетство» як рівне російському та ліфляндському в статусі нобілітету, проте в реальності «права, привилегіи, преимущества и свободи малороссійского шляхетства» були значно важче зреалізувати.
Автономістські накази до Законодавчої комісії могли б містити ще більш радикальні вимоги, якби на їхнє складання не впливала центральна влада. Наприклад, Петро Рум’янцев втрутився в написання відверто автономістського наказу Чернігівської шляхти, за яким гарантувалися всі традиційні права, скасовувалися податки на утримання російського війська, встановлювалося право шляхетства на безмитну торгівлю. З цього приводу Рум’янцев у листі до імператриці від 13 квітня 1767 р. писав: «Я не отрекался имъ нигде сказать всю правду, которая имъ обыкновенно не мила». Прихильник уніфікаційних нововведень Олександр Безбородько зі своїм батьком генеральним суддею Андрієм Безбородьком домоглися затвердження необхідного П. Рум’янцеву варіанта Чернігівського наказу в Законодавчу комісію. Не зважаючи на те, що цей наказ був складений у межах імперського проекту просвітницького правління, він все-таки містив обережну вимогу автономії. У наказі зазначалося: «Оставляя намъ на веки все отличныя выгоды и вольности, которыми по прежнимъ правамъ и привилегіямъ мы до сего ненарушимо ползовалися и ползуемся, изобразывъ оныя для точного храненія и исполненія и въ новосочиняемыхъ законахъ».
У Стародубі, за донесенням Рум’янцева Катерині ІІ, дебати на виборах депутата на Законодавчу комісію відбивали автономістські погляди шляхетства: «Везде согласно закричали и зачали тем, чтобъ права волности, и обыкновения, и имения, какимъ бы образомъ по ихъ набиты, то есть приобретенны ни были, имъ утверждены были; поборы бы все оставлены; войска выведены; шляхетсво от взятва пошлин уволены, некоторыя жъ, бывшия особливо въ администраціи гетманскихъ экономій, отзывались, чтобъ настоять и неотступно просить гетмана по прежнему». Але в остаточній версії наказу Стародубського шляхетства не було розділів щодо таких аспектів традиційного суспільно-політичного устрою, як дотримання усталеної системи законодавства, прохання, щоб місцеві посади займала місцева шляхта, скасування грошового податку.
Цікаво, що в церковних наказах також відбилися автономістські тенденції українського шляхетства. Київський наказ на 127 сторінках містив програму церковної автономії із 74 питань. Наказ Київської єпархії містив визнання митрополичого титулу «Митрополит Києва, Галича и всея Малороссіи», поновлення звичаю обрання першоієрарха з українських претендентів, передачі юрисдикції над Київською митрополією від Священного синоду до Колегії іноземних справ, домагання церковної юрисдикції над українськими єпархіями. Проте жодна зі статей наказу, що стосувалася відновлення автономії Київської митрополії, не потрапила в синодальний наказ і, відповідно, не була розглянута.
Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
