Не буде там добра ніколи...
Ця карбована, воістину універсальна формула, яка є справедливою для всіх часів і народів, була не просто вистраждана Шевченком. У цих рядках — квінтесенція його неповторного духовного досвіду, світогляду людини, для якої Свобода, Воля — це поняття життєутворюючі, надфундаментальні, про які говорити можна лише з найвищою побожністю, з трепетом. Шевченко — один iз найбільших у світі співців свободи (проникливі сучасники його розуміли — значення Кобзаревого слова геть далеко виходить за межі суто літературні). Великий Тарас змалку на собі пізнав, що то є: щохвилинно терпіти приниження, як брутальні фізичні, так і витончені моральні (від покарання різками на стайні за талант і до холодного погляду «хазяїна» Енгельгарда, який дивиться крізь тебе, наче крізь повітря...) Саме через це Шевченко рано збагнув: свобода і твердість духу є нормальним, єдино можливим станом для будь-якої людини. Але ж сам він був кріпак, істота абсолютно безправна й безсловесна...
Історія визволення Кобзаря з кріпацтва — це винятково цікава й досі далеко не повністю з’ясована сторінка українсько-російських духовних взаємин. Тут ще багато міфів, стереотипів, а то й просто злісних вигадок (про що нижче). Але ясно одне: якраз ця подія яскраво свідчить, що у нашому спільному минулому була не лише імперська, силова константа; є там і те, що об’єднує українські і російські народи, що є взаємним надбанням України і Росії. Бо для незаангажованого сприйняття далеких від нас часів варто пам’ятати одне: як ставились один до одного кращі люди нашої землі й землі російської.
«АЛМАЗ У КОЖУСІ»
Отже, подумки перенесемось у роки 1836—1837. Молодий Тарас Шевченко — художник-початківець, учень (за контрактом на 3 роки) майстра Степана Ширяєва з Петербурга. Але не це головне. Головне — він, Тарас, кріпосна людина офіцера гвардії Павла Васильовича Енгельгардта. Кріпак — істота, не владна ні над долею, ані над життям своїм...
Про Енгельгардта блискуче написав колись Олександр Кониський, автор неперевершеного, може, й досі життєпису Шевченка. Він був «коли не зразок, так, в усякому разі, значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить її по Україні. З батьків — ніби німець; віри православної; з мови — або поляк, або француз; а служби — «верноподданый» офіцер російський; звичаями — космополіт — дука, — пан; яко «дідич» — володар українських «душ» на українській землі; душею і поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче за себе, пиндючна «животина в торжковських пантофлях», а з вищими — «амфібія», як мовив про нього Брюллов; взагалі ж — «пан як пан». І ось така людина вирішувала, як жити і що робити Шевченкові — чи загине талант Тараса, його сонячний хист художника й поета, а чи розвиватиметься він...
Без волі Шевченку було не вижити. І перший, найнеобхідніший крок до омріяного звільнення — це була «випадкова» зустріч (а втім, чи буває у житті геніїв щось випадкове?) Тараса із земляком, черкащанином родом з- під Вільшаної, молодим слухачем Академії мистецтв, сином злидаря-міщанина Іваном Максимовичем Сошенком. Його роль у звільненні й подальшому духовному зростанні нашого великого поета особлива: саме Сошенко дав початковий, найважчий імпульс у справі набуття Кобзарем жаданої Волі. Чим здобув право на вічну вдячну пам’ять українців.
Сталася ця зустріч приблизно 1836 року в петербурзькому Літньому саду. Тарас ретельно малював статую Аполлона. Сошенко (про це оповідає також ще один земляк-черкащанин, отець Петро Лебединцев), гуляючи однієї літньої місячної ночі по Саду, помітив, що «біля статуї малює олівцем якийсь обірванець в пейстровому халаті замизканому, босий і без шапки». Людина гуманна і співчутлива, Іван Максимович «взяв шефство» над поетом і дуже швидко побачив, які виняткові здібності ховалися в цьому «алмазі в кожусі» (за пізнішим влучним визначенням Брюллова і Жуковського).
Почала створюватися «золота естафета» (або ж «діамантовий ланцюг») кращих людей України і Росії, котрі зробили все можливе, аби врятувати майбутнє світило слов’янської і світової культури від неволі. Серед українців це (крім Сошенка) передусім Євген Гребінка, поет, письменник і громадський діяч, а також Василь Григорович, конференц-секретар Академії мистецтв у Петербурзі (Шевченко присвятив йому поему «Гайдамаки»). Всі вони розуміли одне: щоб «огонь святий» в душі юного Тараса не згаснув, йому конче потрібно вчитися в Академії мистецтв, а поки він кріпак — це немислимо.
Друзі (перш за все Сошенко) вводять поета у коло зірок тогочасної російської культури — видатного художника Карла Брюллова, уславленого поета Василя Жуковського, знаного живописця Олексія Венеціанова. Брюллов, щиро співчуваючи юнакові, береться особисто переговорити з Енгельгардтом про умови його звільнення. Саме цю розмову (відбулась вона навесні 1837 року) можна вважати точкою відліку дальших подій.
ЛОТЕРЕЯ
Зіставимо подумки, читачу, дві ці постаті. З одного боку — пихатий, самозакоханий «пан як пан», з іншого — відома без перебільшення всьому світові людина, «Карл Великий» (так без найменшої іронії називали тоді автора «Останніх днів Помпеї!»). Звісно, Карл Петрович мав усі підстави сподіватися, що його заклик до Енгельгардта: будьте ж Ви людиною, звільніть Шевченка! — буде почутий. Брюллов почав розмову здалека, йшлося про людяність, філантропію тощо. Потім бесіда стала конкретнішою, але «хазяїн», який спочатку слухав ніби доброзичливо, виявив усю свою суть «свині у торжковських пантофлях» (саме тоді Брюллов назвав його так!). Енгельгардт дав ясно зрозуміти, що відпустить свого кріпака тільки за чималу суму, тим більше, що «пан» знав про мистецький талант Тараса (отже, сума збільшується; «ринковий» підхід!).
Але ж недарма вже в останні роки життя Тарас Григорович просив видавця В.Р.Зотова, який збирався друкувати його біографію, вказати, що «именно Брюллов выкупил Шевченко из крепостного состояния». Карл Петрович, окрім шляхетності й гуманності, був наділений іще однією рисою: наполегливістю у досягненні мети. Він попросив Сошенка обов’язково переговорити від його, Брюллова, імені з Енгельгардтом про конкретну ціну звільнення Кобзаря. Дещо сором’язливий Сошенко звернувся по допомогу в цій делікатній справі до Венеціанова.
Венеціанов почав розмову з «амфібією»-кріпосником вже не здалека, а вельми конкретно: будьте ласкаві призначити ціну! Енгельгардт назвав 2500 карбованців — суму на той час вражаючу... Де ж вихід? Брюллов, Жуковський, який теж запропонував свої послуги, не будучи в змозі дивитись на таке «тиранство» (на знак вдячності Шевченко присвятив йому свою «Катерину»), а також Григорович, Венеціанов і молодий художник Аполлон Мокрицький «зібрались на нараду». Невдовзі визріло рішення. У «Щоденнику» Мокрицького за 2 квітня 1837 року читаємо: «Після обіду покликав мене Брюллов. У нього був Жуковський, він хотів знати подробиці про Шевченка. Слава Богу, справа наша (звільнення. — І.С.), здається, піде на лад. Брюллов почав сьогодні портрет Жуковського, і вельми схоже».
Ось саме цей портрет і зіграв вирішальну роль на шляху Тараса до волі. Брюллов, славний своїм благодійництвом, і Жуковський «скомбінували стежку, щоб нею вивести Тараса з розпуки до життя» (О.Кониський). Конкретно: розіграти портрет Жуковського в лотерею і на виручені кошти викупити Шевченка. Ця ідея виявилась єдино вірною, проте справа затягнулася на рік через низку причин (хоч у Шевченковій повісті «Художник» сказано «Вскоре портрет был готов...» — це не зовсім так). Річ у тім, що коли при дворі Миколи I дізналися про майбутній портрет і наступний лотерейний розиграш, то захотіли неодмінно отримати картину, і Жуковський був змушений провести лотерею в Анічковому палаці, де тоді тимчасово жила царська сім’я. Це затримало процес. Крім того, з липня по грудень 1837 р. Жуковський подорожував зі спадкоємцем трону, майбутнім царем Олександром II, вихователем якого був, по Росії. Брюллов же захворів і до того ж був перевантажений замовленнями від царя — без права відмови...
Нарешті, в середині квітня 1838 р. готовий вже портрет був розіграний в Анічковому палаці «через посредство игральных карт» (такий був звичай). Участь у заході царської родини (зауважимо: як приватних осіб) дала привід згодом стверджувати, що Шевченко відповів монарху «чорною невдячністю». Але слід зауважити: якщо члени «вінценосної сім’ї» і дали гроші (в сумі — 1000 рублів iз потрібних 2500), то саме «как люди частные»; до Шевченка їм не було ніякого діла, основну роль грало палке бажання княгині Марiї, дочки царя і великої «поціновувачки мистецтв», придбати портрет. І головне: відбулась ще одна, цілком приватна лотерея «в домашнем кружке», котра і дала основну частину потрібних коштів (про це згадував художник М.Д.Биков, сучасник Шевченка). Отже, у Тараса Григоровича були усі підстави написати у «Журналі» 19 червня 1857 року: «Бездушному сатрапу и наперснику царя (мається на увазі оренбурзький губернатор В.О.Перовський. — І.С. ) пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан за счет царя и в знак благодарности нарисовал карикатуру своего благодетеля... Откуда эта нелепая басня — не знаю. Знаю только, что она мне не дешево обошлась».
Але тоді, 22 квітня 1838 р., щасливий Тарас (він навіть кинувся на шию Сошенкові, вигукуючи: «Воля! Воля!») отримав «відпускну», де були завітні слова: «Волен он, Шевченко, избрать себе род жизни, какой пожелает». Попереду була слава; і вдячність до людей, яким був зобов’язаний волею — українців і росіян. І, як підсумок життя — ще одна карбована формула, гіркий докір:
О люди! Люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки...
