1 липня 1569 року в місті Любліні Актом Об’єднавчого Сейму усіх станів Польської Корони і Великого князівства Литовського було проголошено утворення Речі Посполитої — федеративної держави «двох народів», які зливалися в «єдине нерозривне тіло». Люблінська унія свідчила про необхідність утворення на теренах Східної Європи поліетнічної універсальної держави, своєрідного Балто-Слов’янського Світу: Рах Ваltiса. @AU сторінці «Україна Inсоgnitа»
Традиційно чомусь вважається, що українсько-руська сторона опинилася осторонь Люблінської унії, що, мовляв, знову з нами ніхто не рахувався. Справді, князі Костянтин Острозький та Костянтин Вишневецький, представники Заславських, Сангушків, Збаразьких, Корецьких та інших родів не висунули вимоги утворення третьої складової Речі Посполитої — Руського князівства. Але, мабуть, для подібної політичної ідеї ще не визрів час. Адже перелічені князі — не нащадки Рюриковичів: родовід вони вели від Гедиміна. А отже спочатку мусило відбутися самоусвідомлення цих зрусифікованих князів як князів руських — не тотожних князям тогочасної Литви.
На Об’єднавчому Сеймі в Любліні зіткнулися два бачення унії, фактично — два проекти майбутньої держави: литовський — про федеративний устрій, і польський — про унітарну державу з інкорпорацією до її складу Великого князівства. Зрештою, учасники Сейму таки прийшли до компромісу.
Нове політичне «нерозривне тіло» Річ Посполита повинно було мати єдиного виборного короля (іноземця!), спільний Сейм, єдину грошову і податкову систему, і проводити на міжнародній арені єдину політику. При цьому і Велике князівство Литовське, і Польська Корона зберігали самостійність власних державних організмів з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом і навіть власною судово-правовою системою.
Після підписання Люблінської унії один з альтернативних шляхів еволюції Речі Посполитої полягав у трансформації її з дуалістичного утворення в триалістичне: Польща — Литва — Русь. Якщо зважити, що в тодішньому менталітеті держава ототожнювалася з її володарем, то, зрештою, необхідний був лише рівноправний представник третього члена об’єднаної держави, який зміг би виступити з такою ініціативою і підтримати її вагомими аргументами. Тобто в комусь мусив втілитися архетип єдиного володаря Русі-України.
Першим ініціатором такої ідеї деякі історики називають знаменитого князя Свидригайла Ольгердовича. Іншим реальним претендентом на роль княжого володаря православних руських земель можна розглядати князя Костянтина Острозького.
В плані можливої реалізації ідеї Руського князівства надзвичайно цікавим є феномен князя Вишневецького — одного з головних діячів часів Хмельниччини. Ярема Михайлович Корибут- Вишневецький був нащадком руської гілки княжої династії Гедиміновичів: рід походив від Корибута — сина великого князя литовського Ольгерда Гедиміновича і його другої дружини — тверської княжни Уляни Олександрівни. Батько Яреми, Михайло Михайлович, був одружений з дочкою молдавського володаря Яреми Могили — Раїною, двоюрідною сестрою Петра Могили: тобто в крові Яреми, названого на честь діда, змішалася кров двох династичних родів.
Залишившись сиротою в молодому віці, князь Ярема, одначе, блискуче завершив навчання в Львівському єзуїтському колегіумі і відправився за кордон, до Італії та Іспанії — оволодівати військовою справою. Після повернення в Україну 1632 р., він продовжив традицію свого роду: розширення меж власних володінь. На середину 40-х років XVII ст. землі його князівства були найбільшими не лише в Речі Посполитій, а, можливо, й у всій тогочасній Європі: в них проживало майже чверть мільйона населення.
Князь Ярема був дбайливим господарем. Маючи значне, до 6-8 тисяч, власне надвірне військо (з реєстрових українських козаків), він надійно обороняв своїх підлеглих від татар, які боялись одного лише його імені й прозвали Ярему кучук-шайтаном. До того ж молодий князь вів простий і тверезий спосіб життя, що було вельми рідкісним явищем не тільки серед польської чи литовської еліти, а й серед руської та козацької верхівки. Він завів суворий порядок у своєму війську, і надвірні козаки шанували його як хороброго і справедливого воєначальника.
Все це засвідчує, що ця людина мала далекосяжні і, мабуть, досить таки амбітні плани. Напевно, про щось підозрювали й представники найвищої польської еліти, бо магнати недолюблювали його за незалежницький характер; вельми стримано ставились до нього польськi королі: Владислав, а згодом і Ян-Казимир.
Без сумніву, як досвідчений політик, князь Ярема Вишневецький краще за інших розумів ситуацію в тогочасній Речі Посполитій і, звичайно, моделював можливі варіанти її еволюції. Якщо все зважити, а також врахувати родинні зв’язки з досвідченим і не менш амбітним Петром Могилою — з його ідеєю незалежного Київського Патріархату, мимоволі напрошується думка, а чи не готувався Ярема Вишневецький, за підтримки свого двоюрідного дядька, до ролі великого князя Руського князівства — третьої рівноправної складової Речі Посполитої; або ж, тверезо оцінюючи нестабільність федеративного утворення, — до ролі володаря самостійної Руської держави? Вчинив же колись подібне в Давній Русі сепаратист суздальський князь Андрій Боголюбський. Здається, досі такій гіпотезі не надавалося належної уваги тільки тому, що Ярема Вишневецький був католиком. Але хіба в католика-князя не могло бути сепаратистських ідей?
І хто знає, яким був би розвиток подій, якби боротьбу за незалежність українського етносу очолила княжа верхівка. Тоді Україна, з досвідченою і високородною політичною елітою, навряд чи так просто випала б із Західного Світу й опинилася в складі Православного Третього Риму...
А необхідність перемін в устрої Речі Посполитої була саме на часі — це було зрозуміло кожному, хто хоч трохи умів аналізувати політичну ситуацію. До того ж на політичній арені з’являється нова творча група суспільства — козацтво. Спочатку воно виступало тільки за станові права, але згодом стало претендувати на роль політичного лідера в українському регіоні Речі Посполитої, а отже прагло по-своєму змінити суспільну ієрархію.
Для вагомого впливу на перебіг політичних дискусій козацтво потребувало тільки одного — щоб архетип його вождя реалізувався в гідній для цієї ролі постаті. Історія вибрала Богдана Хмельницького. Під його орудою напровесні 1648 р. запорiзьке козацтво знову покидає своє гніздо й вирушає на «волость» — після десяти років «золотого спокою».
Вельми цікавим і, як здається, мало ким чітко сформульованим є делікатне питання: а проти кого ж конкретно виступив Хмельницький на чолі козацької сили? Традиційна відповідь: «Проти поляків!» (а проти кого ще?) при пильному аналізі подальших подій і поведінки козацького гетьмана викликає поважні сумніви. Не треба забувати, що провідною ідеєю тодішніх подій був пошук оптимального устрою Речі Посполитої. До дискусії з цього приводу тепер приєднався і Богдан Хмельницький — на чолі тотально збуреного українського суспільства.
Першим на силову спробу козаків переглянути ієрархічну структуру українського суспільства відреагував князь Ярема Вишневецький. Як досвідчений політик і, без сумніву, після єзуїтської школи тонкий психолог, він одразу збагнув, що почався не просто черговий бунт черні, а що це може зруйнувати всі його повстання і далекосяжні плани. Тому й, звичайно, його гніву не було меж.
Продовження читайте на наступній стрінці "Україна Incognita"
