Пам'ятаю, як на початку дев'яностих років я була присутня на прийомі, влаштованому на честь гостей із Західної Європи, членів якоїсь там громадської організації. Серед них був британець середнього віку, очевидно ще в дитинстві спотворений паралічем. Британського гостя разом із коляскою ввезли до приміщення його колеги. Для нашого, тоді ще радянського загалу, це стало певним шоком. Більшість була здивована, що «таку людину випустили» за кордон і до того включили до складу міжнародної делегації, а дехто навіть обурювався, вважав цей факт проявом некоректності. Втім, дуже швидко ми перестали помічати бідне покалічене тіло, а бачили тільки великі сумні очі, іронічну усмішку та насолоджувалися по-британському дотепною розмовою цього чоловіка. Соромно зізнатися, але й мені спочатку було трохи не по собі, коли прийшлося вітатися з гостем у колясці, спілкуватися з ним. Воно й не дивно, бо усунення хронічно хворих людей з нашого суспільного життя було в Союзі повним і абсолютним. Це було частиною тієї кампанії «оздоровлення нації», яку одночасно практикували в Німеччині й СРСР двоє відомих «естетів» Європи минулих десятиліть.
Пізніше я мала нагоду на власні очі пересвідчитися, що в інших країнах давно існує ціла система заходів, які надають таким людям змогу відчувати себе рівноправними членами суспільства. Мабуть, головним серед цих заходів є відповідне виховання людей здорових, формування в них гуманного ставлення до знедолених. Тільки один приклад. Минулого тижня німецьке телебачення показувало серію репортажів про студентів, членів організації Червоного хреста, які щойно повернулися з африканських країн, вражених голодом та хворобами. Там вони кілька місяців жили в бідних селищах десь у глибинах континенту й займалися доглядом за тяжко хворими, рятували дистрофічних діток, а також провадили медичну просвітницьку роботу. Вражає масовість цієї добровільної акції, а ще більше — готовність молодих хлопців та дівчат безстрашно дивитися в обличчя найстрашнішим проявам цього світу.
На вулицях європейських міст сьогодні стали звичними інформаційні знаки, у нас досі неіснуючі — «Для інвалідів». Вони вказують на зупинки міського транспорту, пристосовані для людей у колясках, на безпечні доріжки для прогулянок, на пандуси, якими хворі без сторонньої допомоги можуть дістатися до залів бібліотек, музеїв та до аудиторій навчальних закладів. (Колись я була свідком драматичної сцени. Сходами Бібліотеки ім. Леніна в Москві кілька юнаків несли — всім заважаючи, з великими зусиллями і грюкотом — важку незграбну коляску зі своїм товаришем. На його тонкому обличчі відбивалися одночасно ніяковість, відчай, а ще затятий виклик — долі й людям.)
Знаки «Для інвалідів» трапляються не тільки на транспорті, у місцях навчання чи роботи. Інвалідам забезпечено також доступ до розважальних закладів, починаючи з театрів; у парках, на пляжах працює чимало атракціонів, доступних для людей у колясках. Особливо підкреслю, що це не якісь там спеціальні ігрові майданчики «Тільки для інвалідів» — усе зроблено так, щоб хворі діти (а часто й дорослі) веселилися разом з усіма. Побачили б ви, наприклад, водні атракціони на пляжах Італії — скільки радості й захвату на всіх обличчях! Про туалети для інвалідів, позначені спеціальним знаком, можна вже й не згадувати.
Усе описане повною мірою стосується не тільки фізично хворих людей, а й розумово відсталих. На Заході добре розуміють, що нас, здорових людей, відділяє від якогось нещасного шизофреніка тільки ледь помітна межа, а від, скажімо, Шекспіра чи Енштейна — широке і глибоке провалля.
№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
