У 1913 р. вся прогресивна українська громадськість відзначала 40-річчя літературної діяльності Івана Яковича Франка, визнаного лідера українського літературного руху. На той час письменник був уже дуже хворим, що обмежувало його участь у активному суспільно-культурному житті. Тому вшанування імені й творчого подвигу Великого Каменяра, Мойсея українського духу, було передусім моральною підтримкою, визнанням його заслуг перед українством.
Для С.Єфремова Іван Франко — передусім великий громадський діяч, зачинатель ще в 70 хрр. XIХ століття нового руху в Галичині — «щиро демократичного й національного». Визначення критиком політичної програми І. Франка має мало спільного з радянським стереотипом борця й революціонера. Іван Франко, за С. Єфремовим, передусім чесний і самовідданий трудівник на ниві утвердження загальнолюдських ідеалів («розуму та любови»), один із провідних діячів нового покоління, що «вийшли за кращу долю рідного народу з ЄВРОПЕЙСЬКОЮ (виділення моє. — Є.С. ) вже зброєю в руках», І. Франко, твердить С. Єфремов, належить до когорти діячів національного відродження.
Про це і йдеться у першій статті С. Єфремова в «Раді» — «Іван Франко. Співець боротьби і контрастів». Російською мовою вона була надрукована ще 1903 року в журналі «Киевская старина» (Кн. XI — XII) під назвою «Певец борьбы и контрастов». З нагоди близького 40-літнього ювілею (1913) Івана Франка стаття була значно перероблена й доповнена. У названій статті аналізу творчого доробку письменника передує стислий огляд історії українського руху в Галичині, «історії духового розвитку Галичини» за останні десятиліття. У цьому огляді проявилися такі визначальні риси стилю критика, як глибока обізнаність з досліджуваним матеріалом, повнота охоплення фактів та вміння робити перегук із сучасним чи особистим. І чи не найголовніша — живий стиль викладу, дохідливий і легкий. У цьому плані він відверто відмежовується від так званої «академічності» викладу «Історії літератури руської» О. Огоновського. Його вибір вражаюче переконливий: «...такий «академічний» виклад, сухий і досить нудний, взагалі не годиться тоді, коли треба зацікавити читача: що ж до такого живого й надзвичайно ворушкого письменника, як Франко, що мало не в кожному ступні сам ламав усякі приписи літературні «доброго тону», то академічність була б і зовсім таки непрощенним гріхом».
Не можуть не хвилювати роздуми С. Єфремова про гірку долю таланту в нерозвинутому громадянському суспільстві. Викинутий із «Зорі» (1886 р.), І.Франко не мав до чого прикласти свої сили та бажання працювати, скрізь був зайвим, бо він «тільки каламутив спокій не завжди «добродушних» патріотів своїм НАХИЛОМ до БОРОТЬБИ (виділення моє. — Є.С. ), не давав їм своєю неспокійною, допитливою вдачею втішатися вигаданою ідилією всенародного щастя...[...] Стара це і вічно свіжа історія серед кожного невиробленого громадянства, що живе ще гуртковим, а не справжнім громадським життям».
Воістину актуальним було твердження С. Єфремова про пріоритет національних інтересів в діяльності заснованої І. Франком радикальної партії (1890 р.). Партія, за С. Єфремовим, європеїзувала все галицьке життя: спиралася на широкі народні маси, виховувала їх як свідому політичну силу, впливала на молодь. І результати не забарилися: вже у 1898 році, році святкування 25-літньої літературної й громадської діяльності, Франко був не самотнім вперше за чверть віку самовідданого служіння народу, навколо нього згуртувалася передова громадськість («поступові елементи з усіх країв України») і передусім молодь, «у якої в руках спочиває майбутня доля рідного краю».
Для С. Єфремова Іван Франко передусім «непохитний й сміливий борець за вселюдські ідеали», які він хоче прищепити на рідному грунті. Його життя і твори зливаються в один моноліт, в грандіозний цілістю своєю образ, в величню картину — НЕВТОМНОЇ БОРОТЬБИ І НЕВСИПУЩОЇ ПРАЦІ» (виділення моє. — Є.С. ) задля добра рідного народу і всієї людськості».
Наступною статею в «Раді» в 1913 році була стаття «Герой наших днів. Основи творчості Івана Франка», присвячена визначенню основних героїв прози І. Франка. Вона, за приміткою редакції, виконувала роль вступної характеристики. У властивій С. Єфремову образній манері визначається одна з основних прикмет прозового доробку письменника — його реалістична зорієнтованість. У світлі дискусій С. Єфремова з українськими новочасними модерністами зрозумілим стає його зауваження щодо художньої манери І. Франка, де немає місця «зверхнім оздобам та ефектам». Водночас назва збірки «В поті чола», влучно зазначає С. Єфремов, засвідчила Франкове чуття справжнього художника, його образне мислення у визначенні суті, значення й напряму його літературної творчості. С. Єфремов констатує: «В поті чола» — афоризм цей можна поставити за епіграф до всіх Франкових творів [...]. Життя «робочого люду»... притягує увагу Франка, і таке життя письменник малює ПРАВДИВО, тямущою рукою СПРАВЖНЬОГО ХУДОЖНИКА» (виділення моє. — Є.С. ) Як бачимо, критик уміло поєднував в аналізі як соціологічні, так і естетичні критерії. Квінтесенцією статті є, по-перше, акцент на Франковому твердженні зі збірки «З вершин і низин», що героєм його творів є «продуцент, робітник». А по-друге, визначальним для Франкових творів є оптимістична настроєність, віра в ясне майбуття народу:
Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох,
Я твердо вірю в труд його могучий,
В ті мілійони невсипущих рук,
І твердо вірю в людський ум робучий
І в ЯСНИЙ ДЕНЬ по ночі горя й мук.
Відомо, що така ж настроєність була властива С. Єфремову, саме вона живила його невсипущу діяльність, зумовлювала появу гострих публіцистичних статей на сторінках «Ради».
Завершується стаття постановкою важливого питання — питання вибору правильних критеріїв аналізу Франкової прози («яких способів уживає письменник, малюючи своїх героїв»). І цей вибір — за естетичними критеріями.
Стаття «В поті чола. Соціальні мотиви в творчості Івана Франка» (Рада. — 1913. — №63,65, 69, 73) присвячена аналізу бориславських оповідань та оповідань із збірки «В поті чола» (1890 р.), а також повісті «Борислав сміється». Панорамність мислення С. Єфремова, його вміння узагальнювати і акцентувати найголовніше, визначальне у творчості того чи іншого письменника проявилися тут повною мірою. Чи не вперше в українському літературознавстві твори І.Франка з життя галицького робочого люду співставляються з панорамним зображенням життя французького люду в популярній серії романів «Ругони — Маккар» Еміля Золя. Новаторським було потрактування образу Бенедя Синиці як типу поміркованого робітника — «постепеновца», «прихильника тихомирної еволюції» й «чистих способів» боротьби, а ще — акцент на автобіографізмі цього образу.
Літературознавчий аналіз повісті переплітається у С. Єфремова з випадами проти політичних опонентів — соціалістів та анархістів, які роздмухували пожежу соціальних антагонізмів. Українським соціалістам («родства не помнящим» людям) дістається за те, що вони погано знають історію українського громадянства та справи попередників. Не від Франка, а від себе починають вони історію соціалістичного руху. Повість «Борислав сміється», констатує Єфремов, незакінчена, хоча не важко передбачити, яким буде кінець. У дусі часу робиться натяк на обов’язковість помсти за кривди й утиски, заподіяні робітникам. Отож поступовцеві С. Єфремову не чужі були опозиційні настрої і апокаліптичні передбачення. Останнього уникнув сам І. Франко. До повісті «Борислав сміється» І. Франко, як відомо, не хотів ні повертатися, не хотів її ні дописати, ні видати окремою книгою. Переконливим є твердження сучасного дослідника, що причиною цьому було охолодження письменника до соціалістичного вчення й цілковите звільнення від нього зі смертю М. Драгоманова в 1895 р.
Наступні статті С. Єфремова — «Серед хижаків» (1913. — №№85, 86), «Два табори» (1913. — №106) та «Співець контрастів» (1913. — №161) — розвивають ідеї попередніх. І. Франко постає як творець живописних типів хижаків (Герман Гольдкремер, Анеля Ангарович, Гурман, Вагман), які «належать до того другого табору, що стоїть навпроти трудящих в поті чола». У цьому плані письменник, на думку С. Єфремова, є предтечею І. Карпенка-Карого, який також створив колоритні типи представників процесу нагромадження капіталу (стаття «Серед хижаків». — №86).
Стаття «Співець боротьби» присвячена аналізу поетичної творчості І. Франка під кутом зору втілення в ній мотиву протидії діяльного, цілеспрямованого життя сіренькому животінню та байдужості. Вдало змонтований поетичний матеріал дає виразну характеристику самого І. Франка як непохитного борця за великі ідеали людськості, як одного з керманичів українського письменства. Така висока оцінка С. Єфремова була як доброю підтримкою хворому на той час І. Франкові, так і важливим засобом пропагандистської роботи критика.
Підсумовуючою є стаття «Невиспівані співи. До характеристики творчості Івана Франка» («Рада». — 1913. — №181). Цікаво, що з’явилася вона у серпневих номерах «Ради», якраз напередодні поетового дня народження. Визначивши його місію в історії української духовності як гуманіста й проповідника вселюдських ідеалів, співця боротьби і праці, С. Єфремов наголошує на домінуючій особливості його діяльності — служіння рідній Україні («поставивши на своєму прапорі «Нам пора для України жить»). Значне місце в статті посідає актуальна на ті часи для С. Єфремова проблема концепції творчого методу І. Франка. Визначивши його як прихильника й теоретика художнього реалізму, критик явно полемізує з модерністами «Української хати» з їх вип’ячуванням лише естетичної ідеї, абстрактним розумінням краси і запереченням ідеї як такої.
Проте за С. Єфремовим, І. Франко — природжений реаліст «і вибором тем для своїх творів, і способом обробки тих тем» (роль деталі, виразність і пластичність малюнка, увага до внутрішнього змісту людської істоти тощо).
Вся Франкіана С. Єфремова стверджувала думку, що титанічна праця І. Франка забезпечить йому вдячну пам’ять не лише сучасників, але й наступних поколінь.
