Останнім часом, із якихось не зовсім зрозумілих причин (скоріше за все, через нестачу нових політичних сюжетів) українські ЗМІ зацікавилися релігійним фактором нашого громадського життя; фактором, де завжди можна знайти протистояння, конфлікти, ворожнечу. Йдеться, перш за все, про православ’я, яке дотепер так і не зуміло дати суспільству високий приклад християнського «непротивлення злу насиллям». Особливо це стосується так званих православних братств, від яких іноді відхрещується навіть їхнє власне духовенство. Тому запрошення на телепередачу хоча б одного активного «братчика» може чарівним способом перетворити будь- який сірий екран на щось подібне до іспанської арени.
Приблизно так і трапилося минулої суботи на «П’ятому каналі» під час обговорення розділення православної спільноти України на три ворогуючих табори. Йшлося про «боротьбу титанів» за парафіяльні храми; про зраду значною частиною православних владик духовних інтересів України на користь Московської патріархії (читай — Росії); про небажання служити Богу і Людям України українською мовою; про використання Божих храмів для політичної антиурядової агітації; а також про не сумісне з християнською етикою небажання прощення та примирення у суспільстві. Замість примирення маємо серед православних ненависть, ворожнечу. Це, безумовно, стало однією з причин того, що українці так довго і так болісно блукають у пошуках своєї ідентичності, все ще питають себе: «Хто ми є? З ким ми є? Куди йдемо?». (Для порівняння можна згадати хоча б грецьке духовенство тих часів, коли Греція виборювала незалежність своєї держави і церкви (ХIХ ст.). Тоді грецьке духовенство і ченці не тільки підтримали народ і молилися за перемогу — багато хто з них брав зброю в руки і приєднувався до загонів своєї пастви).
А ми? На яку сочевичну юшку спокусилися ті українські владики, що всіма дозволеними і недозволеними методами намагаються зберегти в Україні панування РПЦ? Імперської церкви, яка завжди прагне до виключності, могутності, до панування у православному світі. При цьому мало хто задумується над тим, що саме УПЦ МП зі своїми десятьма тисячами парафій на українській землі «робить» Руську церкву найбільшою у світі. Адже не так давно сам Московський патріарх Алексій II повідомив, що на території Російської федерації зареєстровано 12638 православних парафій. Тоді як на території України їх зареєстровано — 15416. Як бачимо, «у найбільшій православній країні світу» функціонує на 2778 менше парафій, ніж в Україні! То ж і приходиться ієрархії вербувати «бойових солдат» Московської церкви в тій самій Україні.
Один із таких стійких московських «солдатиків» — пан Кауров із Одеси — був нещодавно гостем «П’ятого каналу». В церковних структурах він посідає неабияке місце — керує Православним братством України (УПЦ МП), а також займається політикою під прапорами Наталі Вітренко («Споріднені душі»!). Пан Кауров — уроджений шоу-ток- мен, добре озброєний для будь-яких дискусій та диспутів із ким завгодно, маючи в своєму лексиконі десь 100 слів. Але які то слова! «Анафема», «канонічні-неканонічні», «безблагодатні» тощо. Тактика дискусії Каурова геніально проста і полягає у повному ігноруванні запитань, особливо тих, на які у пана Каурова немає (і не може бути) відповідей. Хоч про що б його питали, він авторитетно, солідно і дуже голосно говорить своє.
А що інше йому робити? Бо хоча пан Кауров може з гордістю похвалитися середньою освітою, він не має жодного уявлення про такі, наприклад, речі, як становлення, історія християнства, як богослов’я, історія формування канонів, не згадуючи вже про історичні відносини Української й Російської православних церков. А навіщо? Він все одно завжди зверху, всіх і кожного гучномовно перебиває і плете все, що тільки збреде в голову, не зважаючи ні на запитання, ні на аргументи інших.
В цілому я навіть задоволена тим, що люди саме такого типу презентують і захищають Руську церкву в Україні. Було б гірше і страшніше (за росіян), якби проти незалежної Української церкви виступали дійсні російські інтелектуали, науковці, богослови-філософи, а не навколо-церковні діячі типу Фролова чи Каурова. Більше того, «українська православна проблема» стала корисним лакмусовим папірцем для виявлення того, «хто є хто в Росії». Так, під час нашої останньої виборчої кампанії гарно «проявився» (в Криму) відомий московський диякон- «інтелектуал» Кураєв.
Із «канонічними» прихильниками Росії, загалом, все ясно і зрозуміло. А ось із П’ятим каналом — не зовсім. Вочевидь його працівники вельми переоцінили інтелектуальні можливості пана Каурова і для диспуту з ним зібрали солідну «наукову раду» із київських і львівських науковців. І це при тому, що П’ятий канал попередньо мав нагоду познайомитися з ораторською і дискусійною майстерністю цієї людини. Здавалось би, що тут такого? Існує однак небезпека, що бетонна впертість і самовпевненість цього гостя декому з глядачів могла здатися позицією людини, яка захищає правду.
Відтак наведу два зразки фантастичної «прози» пана Каурова в оригіналі — російською мовою. Прошу шановного читача звернути увагу не тільки на зміст, але й на синтаксис — він того вартий.
«Сначала президент Ющенко говорит о том, что это его мечта, создать Единую поместную церкву, она ему снится, потому что жена у него униатка, как известно, а в дальнейшем, чтобы все приняли унию и, в конце концов, были окатоличены. Это главное стремление — установление господства Ватикана над Украиной. Помогает этому проекту православный Патриарх Константинопольский Варфоломей». (Краще не придумати!)
«Вы, наверное, знаете, что единственной пуповиной духовной осталась у нас духовная связь между Украинской Православной Церковью и Русской Православной Церковью. УПЦ является неотделимой частью РПЦ. И вот эту пуповину духовную хотят перерезать. Единственный институт, который сегодня на постсоветском пространстве действует с центром в Москве, это как раз Украинская Православная Церковь на Украине. Все остальное уже разорвано и имеет свое управление». (Мені особливо сподобалася «пуповина духовная»)
