Нещодавно на Першому Національному каналі було показане чергове ток-шоу, присвячене православній проблемі в Україні. Якихось певних шляхів подолання православної кризи у країні знайдено не було — як завжди. Це телешоу, а також свої думки про шляхи розв’язання проблеми описав на сайті «Портал-2000» пан Петро ТОЛОЧКО — академік НАН України, директор Інституту археології НАНУ. Нижче пропонується нашому читачеві невеликий огляд з приводу міркувань академіка.
На його думку, «безліч учасників передачі, особливо прихильники існування в Україні єдиної помісної Православної церкви, не розрізняють або не хочуть розрізняти істотної різниці між нинішніми трьома православними церквами України». Академік має на увазі, звичайно ж, горезвісну канонічність. Але він не може не знати, що історія Всесвітнього православ’я демонструє нам переконливі історичні приклади тривалого «неканонічного» існування православних церков, після якого вони зрештою отримували незалежність і входили до сім’ї канонічних церков. Більше того — «структуроване» християнство спочатку складалося з п’яти помісних церков, а зараз їх — загальновизнаних — 14. Деякі з них починали свою незалежну історію з «неканонічного» статусу. Класичним прикладом є Московське православ’я, незалежність якого від Цареграда не визнавалася протягом 140 років (у ХV столітті). А що стосується Українського православ’я, то зараз наша головна біда полягає головним чином не у відсутності канонічності, як декларує вчений муж, а у розколі православ’я. Це азбучна істина.
У своїй статті академік намагався розтлумачити безрозсудним читачам, що головне зараз — «не механічне злиття трьох православних церков, а повернення двох із них... до лона матері-церкви (читай — до Московського патріархату). Що ж до покаяння розкольників, на чому буцімто (?!) наполягають представники УПЦ МП, то якоїсь особливої процедури тут, очевидно, і не потрібно. Їхнє повернення і буде актом покаяння». Цікаво, що подібних декларацій не було чутно ні в Москві, ні в Києво- Печерській лаврі. Але тоді від чийого імені «заманює» академік українських єпископів і священиків до «лона церкви-матері»? На цьому місці чомусь згадується відомий піп Гапон.
Далі академік Толочко зупиняється на вельми важливому питанні і говорить: «Нездоланною перешкодою на шляху консолідації українського православ’я ...є канонічний зв’язок УПЦ із Московським патріархатом». Це — свята правда. Але далі наводяться посилання на неправославні церкви в Україні, вищі інстанції яких також — за межами України (УГКЦ, Католицька церква, протестантські об’єднання та інш.). Академік дивується тому, що ця обставина ні у кого не викликає рішучої незгоди. Але неможливо уявити, що академік Толочко не помічає різниці у відносинах України, наприклад, із Ватиканом, з одного боку, та Московським патріархатом — з іншого. І чи траплялося, що емісари Ватикану або якогось іншого протестантського міжнародного союзу втручалися у політичні справи України, «вербували» її громадян? Можливо, вони розклеювали в чужій країні плакати, які порочать людей України? Або ходили українською землею із хресними ходами й антиукраїнськими лозунгами? Але Толочко патетично вигукує: «Лише Москва їм не дає спокою!». У цьому й уся справа — дійсно не дає!
Далі академік повідомляє, що «саме УПЦ є найбільш (?!) незалежною та самостійною церквою, а з Московським патріархатом вона перебуває, по суті, лише у молитовному єднанні». Одначе всім давно відомо, скільки духовних емісарів засилає Москва до України у критичні моменти її життя — аби «посилити», «направити» свою паству в Україні, керувати нею. Тому говорити про «незалежність і самостійність» — це наївність або «дипломатія», м’яко кажучи. А хіба сам автор цього висловлювання не ллє тим самим воду на млин Московського патріархату, не служить йому, не є залежним від нього?
Цікаво й те, що Москва, Московська церква вже давно не вдаються до обтяжливих евфемізмів у назві УПЦ. Щоб у цьому переконатися, досить поглянути на заголовки православних або близьких православним ЗМІ Московського патріархату — там, згадуючи про УПЦ, уже не вживають титулів, а говорять прямо та відверто — Московська церква в Україні (хоча пан Толочко гадає, що це «не коректно й не по суті», факт залишається фактом). А все це відбувається через те, що УПЦ МП має дивний і зовсім не канонічний статус — вона і не автокефальна, і не автономна, а «має незалежність в управлінні»(?!). А український академік Толочко говорить — канони! Хоча в одному місці він таки визнає, що «єдина Українська помісна православна церква — це значно краще, ніж нинішні три» (Sic! Браво!). Але як цього досягти?
Зазначимо також «неохайність» термінів пана Толочка, жонглювання міжцерковними відмінностями, порівняння того, що порівнювати неможливо. Ані церковники, ані богослови не оперували б у своїх доказах порівнянням православних структур із католицькими чи то протестантськими, як це робить пан Толочко. Дивно порівнювати, наприклад, Всесвітній патріархат із Ватиканом або з протестантськими міжнаціональними структурами. А пан Толочко міркує, приміром, так: «Якщо бути послідовними і пов’язувати суверенітет країни із суверенітетом віросповідних конфесій, тоді варто піднімати питання про незалежність від світових сакральних центрів не лише православної, але й усіх інших українських церков: римо-католицької, греко-католицької, протестантської, мусульманської, іудейської й т. д.«(!) Думка, звичайно, цікава, але до цього поки не додумалися навіть у Московському патріархаті.
Посилаючись на інші християнські конфесії, пан Толочко не згадує головну складову рушійної сили православного українсько-російського конфлікту. Хоча вона всім відома — це історичний імперський імпульс Російської православної церкви, який штовхає її до активної участі в розбудові Російської імперії (під будь-якою назвою та правлінням). Замовчуючи найбільш істотну перешкоду, академік бездоказово стверджує таке: «Якби нам вдалося якимось дивом об’єднати українське православ’я в єдину помісну Церкву, вона б не стала незалежною», а увійшла б до складу одного із Всесвітніх православних патріархатів, наприклад Константинопольського (чому не Антіохійського?). Що сказати? Фанар, звичайно, зацікавлений у тому, щоб українське православ’я виявилося на його, а не на московській орбіті. Але там також є достатньо розумні, щоб сподіватися на включення української церкви до складу Константинопольської церкви.
Підбираючи свої докази по всьому світі, пан Толочко послідовно замовчує згубну політичну роль в Україні саме УПЦ МП. І зовсім забуває про те, що йдеться про Український помісний патріархат, а це — не якась малолюдна громада, а — без перебільшення — найбільша помісна Православна церква світу.
На завершення пан Толочко патетично вигукує: «Чому ми ніяк не можемо засвоїти мудрого церковного заповіту: «Богу — Богове, а кесарю — кесареве?». Дійсно, — чому? Якби ця євангельська істина виконувалася стратегами Московського патріархату, то й нашої проблеми не існувало б.
Загалом, академік Толочко не сказав нам нічого академічного чи то нового й не надав для підтвердження своїх тез жодного доказу, який не був би вже багаторазово оповіщений дбайливцями Московського православ’я на кшталт добродіїв Каурова та Фролова. Більше того, — тези академіка явно пахнуть ладаном. З чого б це?
