«Час міститься у людській свідомості, яка очікує, сприймає і пригадує»
(Св. Августин IV ст.)
Інколи здається, що ми, українці, складаємо народ, мало пристосований для життя у теперішньому часі. Чим завдячуємо, зокрема, Радянській владі, що привчила народ жити у злиднях і переносити хоч які труднощі заради казкового майбутнього. «Сьогодні» ж, за великим рахунком, тоді не мало особливого значення. Поколінню за поколінням радянських людей обіцялася — за істинно мученицьке «тепер» — щедра компенсація десь там, попереду, у комунізмі.
Щодо третього часу — дореволюційного минулого, то ще десять років тому всі наші зв’язки з ним були майже повністю перерізані. Історія, «вчора» мали на радянській сцені одне амплуа: «Чего изволите?»
Дещо подібну ситуацію спостерігаємо й сьогодні, тільки часи помінялися місцями — для багатьох із нас сяюче комуністичне майбутнє замінилося не менш сяючим комуністичним минулим. Ці люди досі живуть у «вчора», ідеалізувавши його, як кажуть, post mortem, до статусу втраченого раю. Логічним наслідком цього відставання від стрілок історичного годинника є неприйняття сьогодення — нехтування, як і в старі часи, теперішнім часом, небажання хоч як облаштуватися саме у «зараз». Значно простіше ламентувати над домовиною світлого минулого.
Дифірамби тому, що незворотно відійшло, звичайно супроводжуються пристрасними звинуваченнями всього теперішнього — устрою, влади, законів, партій, чиновників, суспільства тощо. Звичайно, всі згадані українські інституції дуже далекі від досконалості. Але чого кращого можна очікувати від суспільства, велика частка членів якого займається переважно тим, що «сидить і плаче на ріках Вавилонських»? Сидять і плачуть як супротивники, так і прихильники української незалежності. Послухати тільки українського пророка Ієремію — пана Яворівського.
Мені постійно доводиться обговорювати проблеми й подробиці сучасного життя- буття із співгромадянами, з тими також, які це буття не приймають зовсім. І от яка цікава закономірність виходить на поверхню. Не було випадку, щоби хтось, навіть із молодих інтелігентних людей, звинуватив у власних труднощах ... себе. Розмірковував би, наприклад, про те, чому не зумів вписатися у нові обставини — через відсутність гнучкості, енергії або потрібної у нові часи освіти, скажімо, знання іноземних мов. Що не захотілося знову сідати на лаву студента. Або скаржився б на те, що не володіє інтуїцією ділової людини, не може йти на ризик у серйозних справах, не привчений миттю схвачувати і використовувати інформацію. Люди комфортабельно впевнені, що в усіх їхніх сучасних лихах перехідного періоду винна нова держава, новий устрій, а ще ті, хто «встиг», «перевчився», «здогадався», «вписався» (іноді аж занадто, треба визнати).
Виходить так, що подібні аналітичні самозвинувачення не зовсім і не всім українцям властиві, що ми не здатні повністю визнати дуже простий факт — новий уклад життя ставить до кожної людини нові вимоги. Або ти з цими вимогами рахуєшся, або ... вправляєшся у викривальному красномовстві біблійних пророків, руйнуєш власну душу заздрістю і живеш у минулому, як тінь. Навіть без виходу на авансцену, як це могла робити тінь батька Гамлета.
Зупинимося ще на одному розхожому феномені теперішнього часу — на хронічному негативі в оцінках усього, що відбувається навколо нас. Так звана «чорнуха» властива не тільки ЗМІ, але й багатьом їхнім читачам та глядачам (інакше сучасні ЗМІ були б трохи іншими). Що б не трапилося, кого б не обрали або призначили, який би храм, станцію метро чи житловий дім не побудували, з усіх сторін дружньо лунають хори злих презирливих засуджень. На будь-яке позитивне повідомлення — таки зібрали врожай, таки збільшився процент росту виробництва, почали випускати кращі підручники тощо — завжди одна й та сама реакція: «Не вірю!!!» А далі — довгий ланцюг стандартних інвектив. Діалектика між тим твердить, що не існує явища чи особи чи об’єкта, які б не мали позитивних аспектів. Як вийшло, що ми призвичаїлись бачити тільки тіньову сторону світу?
Справа тут не тільки в необ’єктивності, — головне, у тому, що з таким зором — коли бачиш тільки погане — тяжко, страшно й дуже нецікаво жити. Серед моїх знайомих є люди, які не здатні радіти навіть весні, не пам’ятають, що живуть на березі великої ріки. Хіба можна їм догодити хоча б чим-небудь? Рожеві окуляри — не вельми корисна річ. Але дивитися на навколишній світ через окуляри чорні означає тільки одне — повну сліпоту.
Це про «тепер». А щодо третьої форми нашого часу — «завтра», то йому вельми не пощастило. Сьогодні майбутньому приділяють так само мало уваги, як за радянських часів — минулому. А жаль — відсутність майбутнього вкорочує час теперішній.
