Славнозвісний грецький філософ Сократ, який жив у V столітті до Різдва Христова в Афінах, як відомо, присвятив себе філософії, яку викладав усно, розмовляючи з охочими на вулицях, на площах, у публічних і приватних місцях. Етичні підвалини, закладені у вченні Сократа, мають ряд спільних моментів із основами християнської етики.
Григорій Савович Сковорода (1722—1794) — геніальний український вчений і мислитель — у своїй філософсько- просвітницькій та викладацькій діяльності в Україні, як вважають багато істориків, був послідовником Сократа.
Син реєстрового козака Полтавського полку, він народився в селі Чорнухи Лохвицького повіту Полтавської області. У 12-річному віці вступив у Києво-Могилянську Академію, а потім навчався в університетах Мюнхена, Відня і Бреслау. Повернувшись до України, Сковорода певний час викладав етику в Переяславському та Харківському колегіумах. Звільнений за «вільнодумство», Григорій обрав життя мандрівного філософа. Як твердить легенда, він відвідав багато країн Центральної Європи, аби ближче пізнати людей, їхні характери, звичаї, культуру, мови... Сковорода вивчив латинську, був знайомий із філософськими творами давніх і сучасних авторів.
Велика частина його життя була пов’язана з постійними мандрівками містами і селами рідного Лівобережжя та Слобожанщини. Часто він вступав у гострі філософські спори з різними людьми, на ярмарку, в дорозі або в сільській садибі. Основою його філософських бесід був невпинний пошук відповіді на запитання: що необхідно робити, щоб людина справді стала щасливою? На думку Сковороди, ключем до розв’язання цього питання є потреба пізнати самого себе, а засадничими поняттями в його філософії були природа і людина.
Сковорода, як і Ломоносов, стверджував, що природа «безначальна», вічна у часі та нескінченна в просторі. Вона є «сама по собі початком» і живе за своїми непорушними законами, що виключають будь-яке чудесне втручання. Відповідно до поглядів Сковороди, весь світ складається з «макрокосму» (природа), «мікрокосму» (людина) і «світу символів» (Біблія). Кожен із цих світів має «дві натури»: «зовнішню» — матеріальну і «внутрішню» — духовну. Сковорода вважав, що світ пізнаваний, але, щоб пізнати макрокосмос, необхідно спочатку «пізнати самого себе», оскільки закономірності мікро- і макрокосмосу єдині.
Важливою частиною вчення Сковороди є етика; тут можна виокремити такі головні аспекти: істина повноцінна у поєднанні з «доброчесністю», поза нею вона безглузда і перетворюється на «пустий інтерес»; знання й наука повинні служити народу; самопізнання розкриває «спорідненість» (природу); доброчесність є вибором діяльності відповідно до своєї «природи». Праця, що грунтується на «спорідненості», дає радість, тому вона служить народу.
Релігійно-біблійна тематика і відповідний стиль викладу є для Сковороди формою, в якій живе й «дише» цілком земний зміст. Біблія тлумачиться їм алегорично, як «поетичний твір». У своїй філософії Сковорода пропагує релігійну свободу й терпимість. Він — запеклий ворог фанатизму й зовнішньої обрядовості. Філософ піддавав критиці церкву, ненавидів біле й чорне духовенство, як «користолюбців», «сластолюбців», «лицемірів», «лютих звірів» тощо. Він піддавав гострій критиці офіційну релігію за її ортодоксальність, догматизм і схоластику. Водночас Сковорода розглядав Біблію як «третій», «символічний світ», виокремлюючи в ній «зовнішній» — матеріальний бік і «внутрішній» — що має «божественний смисл». Біблія для Сковороди — «і бог, і змій». Надаючи своїй проповіді просвітництва, своїй етиці релігійної форми, філософ мріяв про створення релігії «любові», «доброчесності», «правди» та «істини». Мета людського життя, — стверджував Сковорода, — щастя, блаженство; шлях до нього — «розумне і свідоме дотримання блаженній натурі». У суспільстві, вважав філософ- демократ, має бути суворо додержувана «спорідненість» до тієї або іншої «статі» (стану, заняття). Кожен має трудитися згідно зі своїми схильностями і здібностями. Сковорода вірив у настання щасливого «царства любові, без ворожнечі і розбрату». Будучи палким патріотом України, він закликав «пізнати свій народ і в народі себе».
Цікавими є й погляди Сковороди на взаємовідносини між «чорним» народом і панством, яке вважає себе «білим» суспільством. «Панська думка про те, наче простий народ є чорним, видається мені смішною, — писав Сковорода, — так само, як думка деяких філософів, наче земля є мертвою. Як же ця мертва мати може народити живих дітей? І як же це з черева «чорного» народу вилупилися «білі» пани? Кажуть: простий народ спить — нехай спить, сном сильним, богатирським. Але будь-який сон має пробудження, а хто спить, той ще не мрець, не труп. Коли виспиться, то прокинеться, коли намріється, то прокинеться і розхоробриться!»
Григорій Сковорода палко любив свою батьківщину і народ. Він вважав «ідолопоклонством» віддавати дітей для навчання іноземцям. Він зневажав людей, які шукали «мудрості» не в розумі свого народу, а серед «чужих» вчителів-авантюристів: «вогонь треба запалити у себе вдома, — вчив він, — а не просити його в сусідів». Свою філософію, свої думки й побажання Сковорода ілюстрував багатьма живими образами, порівняннями, алегоріями. Мова його була сумішшю книжкової слов’яно-російської та народної української мови.
Видатним явищем в українській літературі є поезія Сковороди. Більшість його віршів і пісень зібрані у збірці «Сад божественних пісень», який є поетичним літописом внутрішніх переживань Сковороди. Широку популярність отримали дві ліричні пісні: «Ах поля, поля зелені» та «Ой ти, пташка жовтобока», вони увійшли до популярних пісенників XVIII-XIX століть. Пісня «Всякому городу нрав и права» містить сатиру на представників сучасного Сковороді суспільства: поміщиків, купців. чиновників... Вона увійшла до репертуару народних співаків- кобзарів. З поетичних творів Сковороди, що не увійшли до «Саду», відомий вірш «De libertate» («Про свободу»), де автор оспівує Богдана Хмельницького як «батька вільності».
1774 року Сковорода видав збірку «Байки Харківські» (30 байок). Ідею про найбільш «приємну і притаманну людині працю» автор розвиває в байці «Бджола і шершень»,а в байці «Олениця і кабан» філософ різко критикує паразитичне існування феодалів. Більш розгорненими і поширеними, ніж байки, були притчі Сковороди. Такі, наприклад, дві притчі: «Вдячний Бродій» (лелека) і «Убогий жайворонок», написані 1787 року.
З філософських і літературних прозаїчних праць Сковороди найвідомішими є такі: «Начальная дверь ко христианскому добронравию» (1766), «Диалог о древнем мире» (1772), «Разговор дружеский о душевном мире» (1773), «Алфавит, или букварь мира» (1775), «Брань архангела Михаила со сотаною» (1783). Навіть iз цих нечисленних прикладів видно, що вся творчість Григорія Сковороди відбивала настрої середнього й особливо нижчого українського козацтва та простого міського люду, тобто соціальних груп, економічно закріпачених у XVIII столітті. І ці праці вільнолюбного мислителя створювалися в період, коли діяв указ Петра I 1720 року про заборону друкування українських книжок, «дабы нікакой розни і особого наречія в ніх не было». Тому лише в 1860 році в Петербурзі вийшла перша збірка: «Твори у віршах і прозі Г.С. Сковороди».
Глибока освіченість і оригінальність мислення здобули Г. Сковороді заслужену славу. Затвердження демократичних, народолюбних принципів в українській літературі завдячує Сковороді. Загальновідомо, що І. Котляревський, Гр. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко і багато інших класиків української літератури тією або іншою мірою відчули найглибший вплив творчості та філософії Г. Сковороди. Глибина думок Сковороди, аскетичний спосіб життя, прагнення свободи невипадково викликали в істориків порівняння Сковороди з Сократом.
Дуже ємно та глибоко професійно про духовну роль Сковороди в історії України сказала відомий український історик Н. Полонська-Василенко: «Сковорода був одним із найвидатніших філософів XVIII століття в Європі і вплив його філософії поширювався не лише на Україні. Особистість і філософія Сковороди викликали до життя величезну літературу». «Світ ловив мене, але не спіймав», — такі слова заповідав Григорій Савович Сковорода написати на своєму надгробку. І справді, нескінченно далекими від життєвої суєти були думки й життя цього великого філософа, вченого-гуманіста, поета і просвітника українського народу.
