Багатовікова історія взаємин запорозьких козаків з їхнiми південними сусідами — кримськими татарами — зберігає у собі як приклади непримиренного протистояння, ворожнечі, так і мирного співіснування та навіть тісної співпраці. А ще історія пам’ятає, як землі Кримського ханства в лихі години вигнання запорожців московськими військами з їхнiх рідних насиджених місць ставали для українських козаків на певний час місцем їх політичного притулку. І якщо, завдячуючи генію визначного українського композитора Семена Гулака-Артемовського, автора опери «Запорожець за Дунаєм» про життя січового товариства наприкінці ХVIII — початку ХIХ ст. на підвладних турецькому султану землях відомо людям, котрі й не вельми цікавляться історією козацтва, то факт перебування запорожців під владою кримського хана викликає подив навіть у любителів українських старожитностей.
«ИЗМЕННИЧЕСКОЕ ГНЕЗДО РАЗОРЕНО И ИСКОРЕНО!..»
12 березня 1709 року козацька рада на Запорозькій Січі ухвалила рішення підтримати дії гетьмана Івана Мазепи та виступити разом із ним і шведським королем Карлом ХII проти московського царя Петра I. Наприкінці місяця запорожці на чолі зі славетним кошовим Костем Гордієнком вирушили на з’єднання зі своїми союзниками, а на Січі за звичаєм залишилася лише незначна частина товариства, на яку й було покладено завдання охорони січових скарбів, запасів зброї та церкви Святої Покрови. Але, коли на початку травня 1709 року російський полковник П.Яковлєв на чолі трьох солдатських полків та компанійського козацького полку Гната Галагана оточив січові укріплення, стало очевидним, що сил, аби боронити матінку-Січ у її захисників явно недостатньо. Суттєво послаблювало позиції запорожців й те, що в стані противника знаходився їхній колишній побратим — полковник Галаган, котрий замолоду не один рік козакував на Запорожжі, достеменно знав усі сильні й слабкі сторони січових укріплень, а також потаємні ходи, якими можна було б їх оминути.
«Изменническое гнездо разорено и искорено!» — з пафосом доносили цареві його генерали в середині травня 1709 року. Лише незначній частині січовиків на чолі з Якимом Богушем поталанило вирватися з охопленої полум’ям Січі. Поквапом склавши вцілілі пожитки, зброю, церковні та військові реліквії, потаємними заточинами, єриками та струмками спустилися козаки вниз по Дніпру, подалі від страшної царської помсти. А помста справді була страшною — царський маніфест від 26 травня 1709 року зобов’язував усіх запорозьких козаків, які не склали добровільно зброю і не зреклися своїх козацьких прав, — затримувати, ув’язнювати та страчувати! Землі, які раніше належали січовому товариству, приєднувалися до Миргородського полку.
Вигнані з Січі та піддані царем остракізму на рідній землі запорожці змушені були шукати кращої долі в чужих краях. Щоправда, спочатку вони поселилися й заклали нову Січ у пониззі Дніпра, на кордоні запорозьких земель і володінь кримського хана, на невеличкому мисі, утвореному річкою- протокою Козацьке Річище та гирлом річки Кам’янка. Однак восени 1710 року в той час, як запорожці воювали на боці турецького султана проти Петра I, царські війська атакували Кам’янську Січ і товариство було змушене переселитися ще далі на південь — у володіння кримського хана.
«ЗАСТУПИЛА ЧОРНА ХМАРА ТУ БІЛУЮ ХМАРУ...»
Цього разу нова Січ постала в урочищі Олешки, неподалік Кардашинського лиману на південь від впадіння річки Інгул у Дніпро (на території сучасного міста Цюрупинська Херсонської області).
Кримський хан, так само як і його покровитель турецький султан, був вельми зацікавлений у тому, аби Військо Запорозьке Низове не воювало з ним, а було його союзником. Тому татари і турки з великим ентузіазмом сприйняли звістку про переселення запорожців на підвладні ханові землі. Тодішній хан Каплан-Гірей звернувся зі спеціальним ярликом до січового товариства, запевняючи його у своїй приязні та повазі. Й дійсно, Каплан-Гірей надав запорожцям, як людям рицарського стану, різноманітні пільги, дозволив володіти землею, звільнив їх від сплати податків до ханської скарбниці, навпаки, навіть призначив їм спеціальну грошову плату — так званий «айлик».
Щоправда, прихильність хана поволі танула: «айлик» спочатку замінили правом пільгового видобутку солі з кримських лиманів та озер, а згодом i взагалі ліквідували; постійно козакам доводилося відстоювати перед ханською адміністрацією й право на отримання прибутків з перевозів через Дніпро. Водночас, запорожці були змушені за першим же покликом хана виставляти в похід на допомогу Орді дві тисячі козаків на чолі з кошовим, а також постійно й безоплатно брати участь у спорудженні перекопської захисної лінії. Крім того, товариству заборонялося мати на Січі будь-яку артилерію, будувати укріплення, вести торгівлю в кримських та турецьких містах тощо.
Ще більше ускладнилося становище січовиків після смерті в 1719 році прихильного до них Каплан-Гірея. Новий хан Саадет-Гірей зайняв по відношенню до запорожців значно жорсткішу позицію. Ногайські татари у пошуках нових пасовиськ невпинно витискували козаків із наданих їм земель. Місцеві судові органи, в яких засідали лише мусульмани, як правило, ухвалювали рішення виключно на користь татар. Саме тоді й з’явилася відома історична дума:
Заступила чорна хмара
Ту білую хмару:
Опанував запорожців
Поганий татарин...
ГІРКЕ ПОВЕРНЕННЯ
Зважаючи на важкі умови перебування під ханською протекцією, на Січі постійно точиться гостра політична боротьба між прибічниками та противниками ідеї повернення під зверхність Москви. Наприкінці 1728 року промосковськи налаштована партія отримує перемогу. Кошового Костя Гордієнка, суддю Карпа Сидоренка та інших лідерів антимосковської партії переможці закували у кайдани, спакували на вози культові та військові реліквії, деякі січові споруди розібрали, а решту підпалили — і вирушили в Стару Січ, на Чортомлик. Вже з Чортомлика товариство на чолі з новим кошовим Іваном Гусаком відправило до Петербурга чолобитну, в якій просило вибачити їхнi провини та дозволити проживати на місцях старих запорозьких вольностей.
Однак офіційний Петербург неприязно зустрів своїх «блудних синів». Українському гетьману Данилу Апостолу та фельдмаршалу М.Голіцину було віддано наказ: запорожців «в границі российскіе не впускать ні под каким видом... і от границь отбивать оружіем». На відміну від російських можновладців, кримські вельможі не на жарт занепокоїлися перспективою виходу запорожців з-під їхньої влади. До кошового було направлено ханські запевнення в готовності виявляти до козаків повагу і приязнь та пропозиції повернутися на Січ, до Олешок.
Зважаючи на позицію російського уряду, запорожці й справді змушені були знову повернутися під владу хана, щоправда, поселилися вони цього разу не в Олешках, а на Кам’янці — ближче до своїх споконвічних земель. Оскільки з російського табору доносилися чутки про близьку війну з Туреччиною, в якій Петербург сподівався використати військові сили запорозьких козаків, товариство не втрачало надій на повернення до матінки-Січі на Чортомлику та батька — Великого Лугу.
Невдовзі так воно й сталося. В повітрі виразно запахло порохом і уряд імператриці Анни Іоанівни 31 серпня 1733 року «всемилостивейше отпущал» запорожцям усі їхні попередні провини та дозволяв повернутися в межі Російської імперії. Дивно, але запорожці, отримавши царську грамоту, чомусь не поспішали повертатися до Чортомлика. Лише наприкінці березня наступного року наказ кримського хана про вихід у похід супроти росіян та їхнiх побратимів городових козаків змусив запорожців прийняти остаточне рішення про повернення на рідні землі. Роки вигнання закінчилися, залишивши в народній пам’яті гіркі спомини:
Ой, Олешки, будем довго ми вас знати, —
І той лихий день, і ту лиху годину
Будем довго, як тяжку личину, споминати.
