У радянські часи цю сторінку в історії двох народів замовчували. А між тим була операція «Дністер-Буг», відтак «Вісла», у ході яких майже мільйон українців насильно виселили з етнічних українських земель Польщі. Здебільшого з собою у невідомість устигли взяти нещасні люди лише кілька буханців хліба. Як покидали рідну землю, з якими настроями ішли вони у цю насильницьку мандрівку, як потім їм жилося на новому місці, як оберігали вони свої пісні і звичаї, лемківську говірку і психологію — коли переселенці з Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя сприймали один одного як рідного, де б не були. Ось так коротко можна охарактеризувати лейтмотив театралізовано- художнього дійства «Земля, розп’ята на хресті історії», поставленого викладачами та студентами Теребовлянського вищого училища культури, що на Тернопільщині.
Важливість цієї теми ще рік тому зрозумів директор училища Микола Виннічик. Порадившись з викладачами, вирішили винести на державний іспит тему депортації українців: почалася копітка праця з написання сценарію. Усе це зворушливе театралізовано-художнє дійство уміло зорганізував викладач-методист училища, керівник народного аматорського театру-студії «Рампа» Анатолій Нечай. Саме він виступив автором сценарію та головним режисером-постановником. Розвиток сюжету насильного переселення із зворушливими діалогами героїв відбувається на тлі прекрасно дібраних декорацій, вдалого музичного супроводу, умілого світло-технічного вирішення. І чи не найголовнішим доповненням є хореографічні композиції, поставлені балетмейстером, викладачем училища, заслуженим працівником культури України Ігорем Николишиним.
— Я втомився не від творчої, а від організаційної роботи, — щиро зізнався після успішної постановки дійства на сцені обласного академічного драматичного театру імені Т.Г.Шевченка режисер Анатолій Нечай.
Дуже ретельно режисер вивчав документальні матеріали, присвячені тим трагічним сторінкам. Багато допомогли йому у пошуку літератури бібліотекарі як училища, так і міської книгозбірні.
— Справді, все на світі починається з любові, — каже Анатолій Нечай. — Коли я зачитався літературою про переселення українців із своїх етнічних земель, відчув усю трагедію цих людей-вигнанців. Подумки уже бачив постановку, довго шукав назву театралізовано-художнього дійства, поки зупинився на «Землі, розп’ятій на хресті історії». Через п’ять міні-дій, які я назвав сторінками історії, намагався розкрити тему і втілити ідею: у незалежній Україні вигнанців буде визнано депортованими, вони отримають моральну і матеріальну компенсацію за свої поневіряння, а вся нація знатиме трагічні сторінки своєї історії.
…Втомлені, голодні йдуть переселенці у невідомі землі. Воїни УПА, зустрівши вигнанців, запитують: чому ви ідете у невідомість? Позаду у вас — могили ваших батьків, хрести церквиць, де хрестили вас. Один із натовпу вигукує: «Зупиніться!» І ці слова переходять у пісню. Депортовані встають з колін і співають, відтак танцюють «Чардаш».
По наростаючій силі, в етнічних костюмах, які змогли взяти з собою, переселенці кружляють у танці… Це і розпач, і протест… Далі — облава, депортація, крики, люди цілують землю, прощаються, переходять кордон і воїни радянської армії відразу за ними тягнуть колючий дріт. Переселенців, як рибу у сітку, затягують за нього, у бік радянської України, встановлюють прикордонний стовп з написом «СРСР». На повну потужність звучить пісня «Широка страна моя родная». А люди попадали від утоми, від знесилення…
Це у короткому викладі лише одна емоційно насичена сторінка «Землі, розп’ятої на хресті історії». Цікава кожна з них.
Учасники хору співали і за кулісами, і на сцені, і в залі, переповненому глядачами. Зал, а дійство тривало понад годину, хвилювався, плакав, тужив разом з героями. Завершальним акордом у цьому дійстві була сцена, коли переселенці, ця етнічна група українців, несуть сценою дубовий хрест, як символ усього пережитого і вистражданого. Його встановлюють як символічний хрест пам’яті, і всі учасники дійства несуть до нього свічки, крихітно-світлу данину пошани до всіх депортованих.
Звучить реквієм у дзвінкій тиші. Відтак на сцену вийшли голови обласних товариств «Лемківщина» і «Надсяння». Вони скинули колючий дріт, який розділяє лемків, розкиданих по світу, а досі відділяв і переселенців від корінних жителів України. Зал зрозумів, що депортованих визнано в Україні, і разом з артистами глядачі заспівали Гімн держави, слова якого, до речі, написав виходець з Надсяння Павло Чубинський.
Приємно відзначити, що члени районного товариства «Лемківщина» (а сюди входять і люди з «Надсяння», «Холмщини», «Підляшшя») дуже активно допомагали акторам у постановці: ділилися спогадами, приносили документальні матеріали, а Володимир Брехун змайстрував дерев’яний віз, який став елементом сценічних декорацій і символізував переселення нещасних людей зі своїми скромними пожитками і маленькими дітьми. Великий дерев’яний хрест, який пронесли на завершення дійства, виготовив Дмитро Бенев’ят.
Днями у Теребовлі постане пам’ятний знак як символ трагічної сторінки переселення. До речі, у Теребовлянському районі проживає близько двох тисяч українців, виселених з етнічних українських земель Польщі... Подібно до того, як донині у селах стоять пам’ятники, які символізують повалення кріпацтва, так мають бути і знаки, у яких закладено пам’ять про депортацію.
ДО РЕЧІ. Днями на адресу колективу надійшло запрошення від Українсько-польського центру співпраці, що у воєводстві Опольське. Польська сторона запрошує театр-студію «Рампа» на гастролі північною і південною Польщею. Поїздка очікується у січні, у канікулярний період.
