У 1053 році, тобто 951 рік тому, народився мужній і «славний перемогами» князь Київський Володимир Всеволодович Мономах, який усе своє життя не випускав меча з рук, борючись із ворогами рідної землі. Добре відомі його перемоги над тюрками, які мешкали поблизу Переславля, двічі ходив він утихомирювати неспокійних в’ятичів і скрізь та багато разів гнав невтомних і підступних ворогів Русі-України — половців: брав у полон їхніх вождів, відбивав здобич. Будучи князем спочатку Чернігівським, а потім Київським Володимир Мономах прагнув збереження миру між питомими князями, які часто сприяли своїми міжусобицями посиленню зовнішніх ворогів.
Багато корисного зробив Володимир Мономах і для встановлення правильного суду та порядку серед свого народу, встановив віри, тобто штрафи в кримінальних справах на користь скривджених, а також визначив розмір відсотків при позиках і доповнив «Руську Правду» новими постановами. Очевидно, не даремно багато істориків вважають Володимира Мономаха одним із кращих князів стародавнього періоду нашої історії, а літописець називає його «братолюбцем, жебраколюбцем і добрим страждальником за Руську землю».
Про просвітлений розум Володимира Мономаха й істинно християнську його душу свідчить і написане ним у 1117 році «Повчання дітям», адресоване його синам — Мстиславу, Ярополку, В’ячеславу та Юрію. На щастя, цей древній матеріал зберігся в Лаврентіївському літописі і гідний зайняти місце в історії Київської Русі-України.
На початку «Повчання...» Володимир Мономах каже про те, що його дід, Київський князь Ярослав Мудрий, дав йому російське ім’я Володимир і християнське Василь, а батько та мати прозвали його Мономахом або Єдиноборцем, оскільки він справді був за лінією матері внуком грецького царя Костянтина Мономаха і вже в юнацькі роки проявляв військову доблесть.
«Послухайте мене, якщо не все прийміте, то [хоч] половину», — починає Мономах повчальну частину свого заповіту. І ніби для пояснення своїх законодавчих трудів, каже: «Не давайте сильним погубити людину, за вдовицю вступітесь самі. Ні правого, ні винного не вбивайте» — життя і душа християнина священні. Далі Володимир зазначає, що «страх майте божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру», і тому рекомендує не забувати бідних, годувати їх, мислити, що всяке надбання є божим і доручене вам лише на час. Не слід приховувати багатства в надрах землі, оскільки це чуже християнству. Глибоким милосердям і християнською мораллю пронизані наступні рядки «Повчання...»: «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. Гордості не майте в серці і в умі. А скажімо: «Смертні ми єсмо, нині — живі, а завтра — у гробі.. Лжі бережися і п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. Старих шануй, як отця, а молодих — як братів». Не менш цінні поради Володимира і в господарських справах: він рекомендує самим старанно за всім дивитися і не покладатися на отроків і слуг, а під час подорожі своїми областями, пише далі Володимир, «не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм [людям], ні чужим, а куди підете і де станете, — напоїте, нагодуйте краще стороннього». Ще Володимир звертає увагу на особливе ставлення до гостя, якого необхідно шанувати, незалежно від того, знатного він чи простого походження, купець чи посол. «Якщо не можете [вшанувати] дарунком, [то] їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим».
Великим людинолюбством і прагненням пізнати невідоме сповнені такі слова «Повчання...»: «Чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте. Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті. А коли добре щось умієте — того не забувайте, а чого не вмієте — то того учітесь». Як приклад, Мономах посилається на свого батька, князя Всеволода, який, «удома сидячи, зумів знати п’ять мов, — а за се почесть єсть од інших країв». «Лінощі ж, — нагадує Мономах, — усьому [лихому] мати. Бережіться їх».
Не менш цінні поради та побажання дає Володимир Мономах своїм синам в області військового мистецтва та ратної праці, зазначаючи, що на війні потрібно бути діяльним і слугувати прикладом для воєвод, що не час тоді думати про бенкети і млість. Розставивши нічну варту, треба відпочити, а оскільки людина гине раптово, для уникнення цього не треба знімати з себе зброю там, де може зустрітися небезпека. Вставайте рано: «хай не застане вас сонце на постелі!»
Докладно наводячи деякі деталі зі свого життя, Володимир Мономах зауважує: «Що належало робити отроку моєму — те сам я робив: ділі на війні і на ловах, уночі і вдень, на спеці і на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм — се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав, і в конюхів, і про соколів, і про яструбів [я сам дбав]. Також і бідного смерда, і вбогу вдовицю не давав я сильним обидити, і за церковним порядком, і службою сам наглядав».
Перерахувавши далі свої військові походи та перемоги, добре відомі з історії, Володимир ніби на закінчення пише: «Усіх походів моїх було 83, а інших маловажних не згадаю. Я уклав з половцями 19 мирних договорів, узяв у полон понад сто кращих із князів і випустив із неволі, а понад 200 стратив і потопив у ріках».
З особливою гордістю оповідає Володимир про свої успіхи та пригоди, які супроводжували його під час його полювання спільно з дідом. Тут він розповідає і про взяття ним у густих лісах двох диких коней, і про те, як двічі буйвіл метав його на рогах, буцав олень і топтав ногами лось, як ведмідь прокусив сідло його коня, як лютий звір одного разу кинувся і скинув коня під ним. «Та бог мене уцілілим зберіг, — пише Володимир у своєму заповіті, — Смерті бо, діти, не боячись ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіте, як вам бог дасть». І як істинний християнин, глибоко віруючий у Бога, Володимир нагадує: «А якщо од бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї] одняти, бо хоча добре [се] — берегтися, [та] боже оберігання ліпше єсть од людського».
Висловивши стільки глибоких за формою і корисних повчань, Володимир Мономах показав себе і неабияким письменником, який любить афоризми та глибоко знає і шанує Біблію. Але крім цього, як і в «Повчаннях дітям», так і в житті Мономах проявив себе і відмінним дипломатом, використовуючи в тому числі й родинні зв’язки своїх дітей. Так, наприклад, після втихомирення половців військовою силою, Володимир намагався втримати з ними сприятливі сусідські зв’язки, оженивши свого сина Андрія з внучкою половецького князя Туторхана. Зв’язки з Візантією Мономах постарався зміцнити, видавши заміж свою доньку за претендента на візантійський престол Льва Діогена. А коли останній у 1116 році пішов військовим походом на Болгарію та загинув, то Мономах, будучи його тестем, вислав своїх управителів, а потім і війська. Таким чином, він мав намір піти по слідах свого прадіда князя Святослава Хороброго та «стати твердою ногою» в Болгарії. Але отримати болгарські землі йому не вдалося і довелося налагоджувати зіпсовані відносини з Візантією дипломатичним шляхом. Після цього Володимир встановив тісні зв’язки з Угорщиною і видав свою доньку Евфімію заміж за старого угорського короля Коломана. Але міцного сімейного щастя в цьому шлюбі не було, і король відправив Евфімію до її батька. На Україні в неї народився син Борис, який пізніше став претендентом на угорський престол. Очевидно, не дарма називає літопис Володимира Мономаха «благовірним, христолюбивим, великим, чудним, святим і добрим». У свою чергу сини за його життя не виходили за межі волі свого батька, що й дозволило йому управляти великою державою з допомогою своїх синів.
Вельми красномовно та переконливо висловився про розумові, душевні й етичні якості Володимира Мономаха та його добрі справи як правителя великої держави митрополит Константинопольський Никифор у своєму листі до Мономаха. Зокрема він пише: «Розум — є світське око душі, що міститься в голові. Як ти, государ мудрий, сидячи на престолі, через воєвод своїх, управляєш народом, так душа з допомогою п’яти почуттів править тілом. Не маю потреби у багатослів’ї, бо розум твій летить швидко, осягаючи значення кожного слова». Потім митрополит, звертаючи увагу на ставлення Мономаха до праці та походів, до прийому гостей, пише: «... ти, син князівської і царської (грецької) крові, володар землі сильної, не знаєш дому, завжди в трудах і подорожах, спиш на голій землі... і знімаючи з себе улюблений одяг простий, одягаєш володарський, коли, пригощаючи інших обідами князівськими, сам лише дивишся на наїдки розкішні». Далі, кажучи про щедрість Володимира, автор листа зауважує: «Чи вихвалю щедрість, коли правиця твоя до всіх простерта, коли ти ні срібла, ні злата не таїш, не рахуєш у скарбниці своїй, а обома руками роздаєш їх, хоча зубожіти не можеш, бо благодать божа з тобою?».
На закінчення слід навести слова, з яких починається «Повчання..», звернене до дітей: «О діти мої! Хваліть Бога! Любіть також людство».
Очевидно, без цього заповіту ми не знали б прекрасної душі Володимира Мономаха, «який, — як влучно та лаконічно сказав про нього російський історик М.М. Карамзін, — не руйнував чужих держав, але був захистом, славою, втіхою власної, і ніхто з древніх князів руських не має більшого права на любов потомства, бо він із надзвичайною старанністю служив вітчизні та доброчесності».
