Закони творчості — може, ще дивовижніша річ (незрідка абсолютно незбагненна), ніж закони Всесвіту. Справді ж бо, чому чимало найяскравіших творінь про життя та природу рідної землі було написано на чужині, за тисячі кілометрів від Батьківщини? Чому шедеври часто народжуються у, здавалося б, нестерпно важких умовах — у в’язниці самотності (буває — і в буквальному значенні цього слова!), у задусі нерозуміння, байдужості, фальшивої зверхності та тупої ситості? Звичайно, час дозволив уже «відшліфувати» загальновживані (але — чи цілком задовільні?) відповіді: відрив від рідного краю дозволяє побачити улюблені, але фізично далекі картини, подоланні лише завдяки концентрації пам’яті, уяві та фантазії, у чистому сяйві природи, добра й краси. А трагічні обставини — лише переконують сильні душі, що шляху назад уже не буде, мости вже спалені (як кажуть, «у вогні броду немає»!). Все це так, але все одно залишається вражаюче відчуття загадки творчого натхнення: звідки з’являється це диво, воістину «чудо не від світу цього»?
І коли замислюєшся над цим — мимоволі згадуються шедеври Лесі Українки. Шедеври, створені там, тоді й за таких «обставин», за яких, здається, просто фізично неможливо було їх створити. Написані всупереч болю, душевному розпачу (це ж тільки у примітивних школярських підручниках можна було прочитати, нібито Лариса Петрівна Косач, будучи завзятою «революційною демократкою», не зазнавала ніколи жодних сумнівів, вагань та рефлексій!), принизливим матеріальним нестаткам, і головне — всупереч страшній апатії й національній зневірі переважної частини суспільства... А, окрім того, не можна забувати, що вершинний твір Лесі — драма-феєрія у трьох діях «Лісова пісня» — з’явився з-під її пера рівно 100 років тому, влітку 1911 року, в далекому Кутаїсі.
Проте звертатися думкою до «Лісової пісні» — для нас є насущно необхідним не тільки у зв’язку з «ювілеєм» твору. Справа в тому, що постає доконечна потреба відкинути архаїчні, вбого-школярські тлумачення цієї драми — вона подавалась як щось нестерпно-«солодкувате», вкрай сентиментальне, або ж як дитяча (мало не інфантильна) казочка, вільний політ абстрактної фантазії (хай дуже красивий), інтелектуальна гра авторки (ось що було абсолютно осоружним для Лесі Українки: жодного рядка вона не створила задля такої «гри»!) — і не більше від цього.
Насправді ж перед нами — абсолютно досконала (і водночас філософськи заглиблена) модель Українського Всесвіту, причому без щонайменшої краплі мелодраматичної «сиропності» — натомість взірець мудрості, мужності й краси. Чому йдеться саме про модель Всесвіту, і то якраз Українського? Звернімо увагу на те, що отой безмежний лісовий простір твору — він же питомо український, конкретно волинський простір — поданий Лесею саме так, як подається Всесвіт у цілому, весь обшир усього сущого, те, що охоплює все існуюче. Можна додати, що зовнішній сюжетний «каркас» твору цілком досконало відтворює обриси життєвого кола кожної людини (зокрема, безперечно, української, але не тільки): весняне буяння розквіту («Весна ще так ніколи не співала!»); пізнє літо зрілості й неминучих гірких розчарувань; осінь самотності, катастроф та випробувань. Завершується твір вражаючою сценою у зимовому лісі: «Лукаш сидить сам, прихилившись до берези, з сопілкою в руках, очі йому заплющені, на устах застиг щасливий сміх. Він сидить без руху. Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать і падає, падає без кінця...». Але це життєве коло (що живиться колом природним) є безкінечним, за своїм визначенням: попереду майбутнє, яке знову й знову, безліч разів, відтворює природа, попереду — весна...
Обезсмертити національний духовний світ може лише той митець, який підносить реалії життя рідного народу до височини сенсу життя взагалі, долаючи обмеження у часі й просторі (у часі, тому що передає заповідане — та заповітне — нащадкам рідної національної спільноти; у просторі, бо захоплює розум та серце братів і сестер у різних кінцях Земної кулі). Такою була Лариса Косач та її творчість.
«Лісова пісня» вражає своєю афористичністю: Леся щедро дарує читачам карбовані, блискучі формули базових, засадничих категорій людського життя — Свободи, Волі:
(«Ну, як-таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде?» — це Мавка)
або ж «Минай людські стежки, дитино,
Бо там не ходить воля, — там жура
Тягар свій носить...» — це вже Лісовик до Мавки.
Кохання: «Ти сам для мене світ, миліший, кращий,
Ніж той, що досі знала я, а й той
Покращав, відколи ми поєднались» — Мавка до Лукаша.
Сенсу життєвого шляху: «Не зневажай душі своєї цвіту,
Бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший —
Він скарби творить, а не відкриває.
У мене мов зродилось друге серце,
Як я його пізнала» — Мавка.
І ще один, напрочуд точний рядок: «Своїм життям до себе дорівнятись!» (це — теж Мавка).
І, нарешті, такі чудні, загадкові слова героїні (до Лукаша):«У тебе голос чистий, як струмок,
А очі — непрозорі» (іноді мимоволі думаєш: чи не про сьогоденну Україну з її трагічно «непрозорими» очима це сказано?)
У вдумливого читача, напевне, виникне запитання: а як же, за яких конкретних обставин, Леся працювала над цією драмою-феєрією (до речі, це офіційне визначення жанру твору її не задовольняло, вона шукала адекватного перекладу німецького слова Marchendrama)? Не будемо далі переказувати сюжет «Лісової пісні» — він доволі відомий — натомість спробуємо відповісти на це запитання. Зауважимо тільки, що реалії побуту й взагалі життя Лариси Петрівни Косач — не як великої особистості, а як члена певної спільноти в контексті географії та часу — теж цікаві. Вони підтверджують, що геніальний художник теж стоїть обома ногами на Землі; але судити про нього слід — лише за вершинними досягненнями! Отже, надамо слово самій Лесі.
Лист до матері, Ольги Косач (Олени Пчілки), 3 липня 1911 р., Кутаїсі:
«Я собі маюся, як і в Києві, потроху «просвічаюся», але без виразних скутків. Кльоня (Климент Квітка, чоловік письменниці. — І. С.) затягся роботою, і я вже жду не дождуся того «одпуска» — оце вже 7-го липня мають дати. Я вагаюся, чи їхати й собі з ним у гори, — мало у нас грошей, а ще ж і про зиму треба дбати, на всякий случай, крім того, боюся далеко їхати кіньми (в гори інакше не дістатись) та й зуби можуть задержати — а це саме заходилась їх пломбувати, бо вже крайня пора... Взялась я до нової уліти — фантастичної на сей раз — voila (От — фр.)». Це перша згадка про «Лісову пісню».
Лист до Ф. Петруненка (знайомого), 10 липня 1911 р., Кутаїсі:
«Я мало до сього часу робила, бо перше все відпочивала після дороги та трохи домашніми справами треба було зайнятись, а потім, як полили чогось великі дощі, то я поганенько почувалась і була ні до чого. Однак дещо старе підкінчила, дещо нове почала, як на таку робітницю, то й то добре». Знову згадка про розпочату драму.
Лист до сестри, О. П. Косач, 29 липня 1911 р., Кутаїсі:
«До октября я надіюся переглянути як слід рукопис — якщо переїзди, здоров’я або щось інше не перешкодять. Досі мені не давала сього зробити спочатку деяка хатня робота, а оце недавно «найшов стіх» писати, то я дещо з давнішнього підкінчила, а крім того, написала драму — поему в 3-х діях днів за 10 («Лісова пісня»! — І. С.), з якимсь таким імпетом (піднесенням; натхненням; збудженням. — І. С.), що не могла вночі спати, а вдень їсти, аж Кльоня вже боявся за мене і раз навіть примусив випити брому. Як я її скінчила, то таки трохи послабувала — було t° 38° і чималий занепад сили, так що мене трошки підтягло, але тепер уже нічого. Може, такій t° сприяло ще й те, що в нас цілий іюль дощі лили, так що сонячні лічення прийшлось перервати. Приємніше було б думати, що винні дощі, а не драма, бо невже ж через якісь дурні нирки прийдеться укорочувати розмір своїх творів? Колись я могла по три тижні зряду інтенсивно писати, ще не так давно — два, а се невже на один з’їду? Здоров’я моє, себто вигляд і самопочуття, таке ж, як ти бачила в Києві, а t° майже щодня 37,4 (нижче 37 буває рідко)... Але все то чисто об’єктивне і нічого суб’єктивного не заважає, за винятком кількох днів, коли прокидались болі в нирках, тільки тих днів було мало.
Посилаю тобі фотографію (домашню). Не думай, що се наша «обстановка» — ми живемо в чужій хаті, а нашого там тільки два складаних крісла з моїм вишиванням».
Лист до матері, Олени Пчілки, 20 грудня 1911 р., м. Хоні (Грузія):
«Успіх «Лісової пісні» серед вас (рідних та близьких. — І. С.) вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що його не сподівалась чогось. Мені здавалось, що ти не похваляєш такого стилю... А я таки сама «неравнодушна» до цієї речі, бо вона дала мені стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша. Щодо імпульсу від М. Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку «в уме держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» — я й сама не збагну, чому. Зчарував мене цей образ на весь вік.
«Лісову пісню» я потім так відхорувала, що боялася повороту зимової історії (загострення хвороби, що виявилась через півтора року смертельною. — І. С.), інші речі менших нападів коштували, але жодна не минула дарма, — вже нехай ніхто не скаже, що я «ні горівши, ні болівши» здобуваю собі лаври, бо таки в буквальному значінні горю і болію кожнісінький раз. Та ще, як навмисне, — ледве заберуся до якоїсь спокійної роботи, так і «накотить» на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п’є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що це за манія така?»
Лист до Агатангела Кримського, 14 жовтня 1911 р., м. Хоні (Грузія):
«Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала, хоча, запевне, еволюція була і в мене. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться. Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом), скептична розумом, фанатична почуттям, до того ж давно засвоїла собі «трагічний світогляд», а він такий добрий для гарту.
Я й тепер не тямлю, що саме заважало нам частіше та довше бачитись? Невже посміхи Ваших тодішніх приятелів над нашою приязню? (Ви щось говорили мені про те в Тіфлісі). От уже можу сказати, що до того преславного пaна «Qu’en dira-t-on» («Що говоритимуть», франц.) мені тоді (та й завжди) не було ніякого діла, тим більше, що він ніколи не нагороджує за подавані йому жертви.
Нащо думати про катастрофи, дорогий товаришу? Над усіма нами вони висять, та, на щастя, ми не знаємо, коли вони впадуть. От я запрошую Вас у гостину, а чи одміряно мені стільки життя, щоб я могла «дочекатися того святонька?» Правда, берлінське «світило» одмірювало мені 15—20 років, але 5 уже минуло з того часу, остатні 5, може, будуть такі, що й до життя мало будуть подібні, отже, лишається 5 — 10 років більш-менш порядних (жити Ларисі Петрівні залишалось один рік й дев’ять місяців. — І. С.), а коли й далі ми будемо так, як досі, бачитися, «що 5 років по 3 години», то — скільки се вийде — підрахуйте самі. Об тім, я можу прожити стільки, скільки Побєдоносцев (80 років. — І. С.), на злість усім світилам, — я ж, кажу Вам, страх уперта».
Ні! Я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Це говорить Мавка, кидаючи виклик Марищу («Тому, що в скалі сидить») — місткому символу (тобто сконцентрованому, стисненому прозрінню) смерті, забуття й мороку. Кидала все своє життя цьому Марищу виклик і Леся Українка. Але більше за це: кожній нації (а нашій — то напевне!), аби вижити духовно (хтозна, може, й фізично) й здолати сучасне Марище, треба знайти у своєму серці й розумі, своїй історії «те, що не вмирає». Це чудово розуміла Леся. Будемо шукати. І будьмо певні в одному: йдеться точно не про «пиво «Оболонь» — гордість твоєї Батьківщини» (з цинічної реклами). І навіть — страшно сказати — не про Євро-2012. Йдеться про щось незрівнянно вище...
