Іноді створюється враження, що наші традиційні християнські церкви — як різних, так і однакових конфесій — розділяють не якісь неістотні відмінності в обрядах, а безодня. Бо, погодьтеся, вірячи в одного Бога — Бога милосердя і прощення, в одне Святе Письмо, яке включає Новий Заповіт, неможливо так ворогувати між собою, як ворогують сьогодні деякі християнські церкви в Україні.
Є однак проблема, яка об’єднує принаймні всіх українських православних і греко- католиків — це духовна освіта в школах. Вже багато років ці церкви вимагають від можновладців дозволити запровадити в школах країни предмет, який колись, до революції називали «Законом Божим». На думку церков, цей предмет має стати частиною шкільних програм, частиною розкладу занять світської школи, а викладатимуть його духовні особи відповідних церков.
Як відомо, держава не поспішає задовольнити освітні бажання духівництва навіть найбільших наших церков. Причин цього багато й усі вони — дуже серйозні причини. Найбільшою перешкодою є, як відомо, багатоконфесійність країни. Запровадити вивчення, скажімо, основ християнської етики в українських школах, це зовсім не те ж саме, що, наприклад, у Греції, де 96% населення — православні. Чи в Іспанії, де католицизм є домінуючою релігією. У нас така стратегія трактуватиметься адептами інших релігій чи конфесій як образа, як ущемлення їхніх прав. Потрібно зважати також на ускладнення розкладу занять у школі, як і з тим, що деякі учні відчуватимуть себе ізгоями та інше. Одне з головних заперечень полягає в тому, що сьогодні церкви не зовсім, а краще сказати — зовсім не готові виставити армію духовних учителів для всіх шкіл країни — вчителів педагогічно освічених та інтелігентних. Неясно також, хто розроблятиме навчальні програми духовних курсів, стандарти оцінок знань, а також — створювати адекватні сучасним освітнім стандартам підручники. Не брати ж дореволюційні посібники!
Є ще один істотний доказ, згідно з яким вивчати в школах предмети, прямо пов’язані з вірою, — вельми небезпечно. Російські історики вже давно — хто всерйоз, а хто жартома — сформулювали причину, з якої російський православний «народ-богоносець» після революції 1917 року так легко й просто розлучився зі своєю вірою, не чинив опору руйнуванню та десекралізації храмів і досить легко прийняв нову «віру» — безбожництво. Причина була, очевидно, в тому, говорять аналітики, що Закон Божий викладався в школах та гімназіях як усякий інший предмет — математика, хімія і под. Тобто, з цього «предмету» потрібно було складати іспит чи навіть повторнi iспити, мати добру оцінку в атестаті, звітувати за двійки. До того ж отці-викладачі не завжди відповідали своїй високій місії і навіть ставали іноді предметом насмішок гімназистів. Це все, звичайно, не дуже серйозно, але й не зовсім неправда — «Закон Божий» дивно виглядає в розкладі поруч із фізкультурою чи хімією.
Але чому, власне, церковники так рвуться до загальнодоступних шкіл? Чому не створюють свої школи — парафіяльні? Відповідь дуже проста — бо це набагато-набагато простіше, спокійніше й дешевше, ніж створювати для викладання Закону Божого свої власні школи при храмах, семінаріях чи академіях. Зовсім інша річ — іти до загальноосвітньої школи, де й класні приміщення, і наявнiсть учнiв, і дисципліна забезпечуються колективом учителів.
Думається, що якби церкви дійсно зайнялися цією благородною справою, то держава не відмовила б їм у допомозі. Деякі церкви так і роблять, наприклад, у Києві є декілька єврейських шкіл, де викладають іудаїзм, є мусульманські школи, протестантські навчальні заклади різних рівнів та інші. Між іншим, систематична духовна освіта та відповідна культура адептів деяких конфесій уже сьогодні вельми позитивно виявляються, в тому числі, й у сфері міжцерковних стосунків. Варто нагадати ще один переконливий приклад саме такого підходу. Йдеться про загальноосвітні католицькі школи, які з давніх часів функціонують у багатьох країнах світу і мають таку блискучу репутацію, що там навчаються не лише католики.
Минулого тижня глава російських католиків архієпископ Тадеуш Кондрусевич, посилаючись на досвід Литви, Польщі, Італії та Іспанії, публічно застеріг російське суспільство від поспішного розв’язання проблем релігійної освіти. Цікаво, що він пропонує строго розрізняти «знання і віру», «викладання історії релігій та катехізацію», якi, як відомо, у нас багато хто схильний ототожнювати (скоріше за все, вони лукавлять). На засіданні Ради із взаємодії з релігійними об’єднаннями при президентові РФ (у Росії є така рада!) Тадеуш Кондрусевич зокрема сказав: «У Литві, з урахуванням досвіду останнього десятиріччя, католицькі єпископи дійшли висновку, що в школі (загальнодоступній) не вдається добре підготувати дітей до таїнств, не вдається прищепити їм істини віри». І запропонував відділити історію релігій від викладання основ віри: «Історією релігії повинна займатися школа. Цей предмет можуть викладати викладачі-миряни, які мають відповідну підготовку. А катехізацію потрібно залишити Церкві!».
Тим часом, Російська православна церква послідовно виступає за обов’язкове викладання основ релігії (читай — «православ’я») в школах Росії. На згаданому вище засіданні Ради митрополит Калузький і Боровський Климент (керуючий справами Московського патріархату) сказав: «Дати школярам початкове уявлення про культуру та етичні традиції свого народу, знання своєї рідної мови, історії релігії, причому в згоді з тим віровченням чи переконанням, якого дотримуються в родині, — це завдання, яке школа покликана вирішувати». (Хотілося б подивитися на програму й методику викладання згаданих владикою тем!)
Ми, українці, не повинні однак забувати, що відсоток православних у Росії дещо вищий, ніж в Україні і тому системи духовної освіти в цих двох країнах мають бути різними.
