Нова книжка Сергія Жадана «Ворошиловград» стала, мабуть, однією з головних подій цьогорічного львівського Форуму видавців. А публікація деяких її уривків у часописах лише підігріла читацький інтерес.
Не аж такий величезний, але вже чималенький прозовий доробок Жадана сьогодні можна умовно поділити на три групи: перша — «таке, як «Депеш Мод», поєднання неквапливого, але дивакуватого сюжету з численними метафорами і ліричними відступами; друга — на зразок «Біг Маку» й Anarchy in the UKR, де переважають якраз метафори й ліричні відступи; третя представлена оповіданнями з «Гімну демократичної молоді» та «Трициліндрового двигуна любові» й оголює дивакуваті сюжети. Так-от, якщо прийняти всерйоз цю умовну класифікацію, то «Ворошиловград», безумовно, належить до першої групи. Десь метафізично його навіть можна вважати продовженням «Депеш Мод».
В основі книжки — історія такого собі Германа. Він спокійно живе і працює в Харкові, коли раптом його викликають у східні прикордонні степи, там, у рідному містечку, безслідно виїхав за кордон його брат, і треба щось робити з братовим бізнесом, який тепер буцімто належить Герману. Бізнес являє собою бензоколонку, радянський прототип якої, до речі, зображено на обкладинці. Герой приїздить на малу батьківщину і починає пробувати керувати заправкою, але виявляється, що на неї вже поклали око місцеві міні-олігархи, охоплені жагою скупити й захопити все навколо себе. Доволі типова для українського бізнесу колізія. Герман з друзями, серед котрих виявляються і друзі дитинства, і працівники фірми, і дивні цигани-баптисти, вирішують не здаватися. А далі починаються оті самі неквапливі й карколомні пригоди серед степів, залізниць, занедбаних піонерських таборів і кордонів...
Формальна побудова «Ворошиловграда» вельми традиційна для творчості Сергія Жадана. Оповідь іде від першої особи, а перша особа то стрімко переказує події-«екшн», то замислено описує нічний прикордонний краєвид, то конструює метафоричні міркування на, здавалось би, геть абстрактні теми типу солідарності, відповідальності тощо. А ще автор, здається, став більш відвертим в описі еротичних сцен. Тобто в цьому прозовому тексті вистачає поетичності, а часом і власне поезії — наприклад, у гімнах-молитвах «штунд». Взагалі, між іншим, роль і розуміння релігійності в творах Жадана — тема, варта окремої розмови. Віра, релігія та її символічно-матеріальні атрибути то ніби підносяться і набувають рятівного значення, то іронічно деконструюються або висміюються, але ніколи надовго не полишають ані прози, ані віршів. Супроводжують кожен текст разом із характерною жаданівською побудовою фраз, мовою, структурою тропів.
«Ворошиловград» — така книжка, щодо якої не можна не сказати кілька слів про громадянський чи соціальний аспект. Дехто вже охрестив її політично лівим твором. Певні ліві тенденції тут справді є, але загалом з таким однозначним формулюванням погодитися складно. Що точно треба назвати суттєвим мотивом книжки, то це самоорганізацію суспільства в боротьбі за свої права й інтереси. Особливо символічно: для боротьби проти масового і свавільного рейдерства об’єднуються люди з містечка на крайньому сході країни, тобто з тієї території, на якій, за стереотипами українського інформаційного простору, ніякої самоорганізації та спротиву бути не може або майже не може (треба визнати, ці стереотипи не зовсім безпідставні). Автор не «оспівав самоорганізації» та не закликає до неї у своїй книжці, а, скоріше, зобразив атмосферу такого руху.
І певна річ, пам’ять. Також важлива складова книжки, більш ніж тісно пов’язана, до речі, з назвою. Пам’ять залишається одним з наскрізних, навіть нав’язливих мотивів сучасної української літератури (що й не дивно, з огляду на нещодавню історію), і у «Ворошиловграді» вона постає таким собі опертям, чимось, чого в людини забрати не можна, матеріалізуючись то у фотоальбомах, то в руїнах, то в замисленому згадуванні самого слова «Ворошиловград». Як і стара тимчасова назва Луганська, пам’ять перебуває в іншому житті, і між рядків Жадана можна побачити натяк на те, що не треба боротися проти цього іншого життя, ніби проти живого ворога. І що людську пам’ять про юність і дитинство, їхню міфологію, хай би які прапори кидали на неї свою тінь, — варто спробувати зрозуміти.
