26 березня виповнюється 70 років з дня народження Леоніда Тереховича, маловідомого, але надзвичайно талановитого поета з Чернігівщини. Його коротке життя обірвалося 1992 року, тому стати відомим у незалежній Україні Леонід просто не встиг. А в роки «застою» таких поетів не друкували і не популяризували. Навпаки, Леонід неодноразово сидів за ѓратами через свої вірші та запальний характер. Поталанило поліському бунтареві хіба що в одному: саме під час останньої «відсидки» про нього почув відомий поет Станіслав Реп’ях, який тоді очолював Чернігівську обласну письменницьку організацію, а тому щиро цікавився місцевими талантами. Вірші Леоніда вперше прозвучали по місцевому Чернігівському радіо.
...Часом моторошно стає від усвідомлення того, що за іншого збігу обставин ніхто в Україні й не знав би про цього оригінального поета — справжнього поліського Данко! Це вже тепер один із земляків, читаючи вірші Тереховича в інтернеті, порівняв його з Василем Стусом. Для Чернігівщини — це справді так. Бо, може, й були поети талановитіші, та не було аскетичніших, пасіонарніших, жертовніших... Та ще із «символічною» родослівною — леонідового діда, щирого українця Якима Тереховича більшовики розстріляли 1931 року — як близького до СВУ.
Сам Леонід почав писати російською — очевидно, далася взнаки дещо потужніша, ніж в інших районах Чернігівщини, русифікація. Принаймні, в їхньому невеличкому районному містечку Щорсі більшість населення вже тоді спілкувалася російською. Але ця обставина не зробила з Леоніда, уродженця села Кучинівки, байдужого манкурта. Навпаки, хлопець жив болями народу, страждав разом з ним і... болісно сприймав його безмежну терплячість. У вірші «Расслоение» висловився з характерними для нього максималізмом і категоричністю:
«Вверху ЦК, внизу з\к,
А посередке маса — ни рыба, ни мясо...»
Але готовий був постраждати навіть за такий далекий від досконалості народ. Уже 1967 року в його душі народилися полум’яні рядки:
«Я не знаю, мое ли серце осветит
Трудный путь?
Но если трусость осилит меня
И я отрекусь от подвига,
Вырву сердце, в котором не будет огня,
И брошу его людям под ноги...»
А ще були вірші: «Москва — украинский народ», «Есть в деревне сельсовет», «В литературе Шолохов мог бы сделать шороху». Вірш «Задолизы» переповнив чашу терпіння КДБ, і тоді Леонідові дали перший строк. Потім було ще два... І тільки тоді, коли повіяли вітри демократизації, йому пощастило познайомитися зі Станіславом Реп’яхом. Добре, що головний літературний чиновник Чернігівщини в душі був романтиком і патріотом. Дещо чув про опального поета від співробітників КДБ, які постійно «опікали» Спілку. Саме Реп’ях, виступаючи на творчій зустрічі в Кучинівці, який знав, де зараз перебуває Терехович, просив односельців переповісти Леоніду: в Спілці письменників його завжди будуть раді бачити. Ті виконали прохання, щойно Терехович вийшов на волю. Змордований, але не зломлений, поет відразу ж приїхав у Чернігів. Розповів про свої проблеми. І тоді Станіслав Панасович зробив усе від нього залежне, щоб колишній в’язень совісті знову продовжував писати. Мало того, переконав писати українською мовою. Аргументував це тим, що читав колись у літературних часописах 1920-х років україномовні вірші... Якима Тереховича. Леонід тоді майже нічого не знав про діда і ніколи не читав його віршів. Як уже зазначалося, він був розстріляний 1931 року, а хату Василя Тереховича, де зберігалися вірші брата, під час війни спалили німці. Ось так, у пекельному вогні революцій та воєн гинула українська поетична спадщина древньої Сіверщини... Знайомство із Станіславом Реп’яхом, демократизація, а головне — перспектива утворення незалежної України настільки вплинули на Леоніда, що він зі ще більшим завзяттям почав писати. Твори «На референдум!», «Кольори світогляду» — яскраве свідчення його духовного воскресіння.
Той, хто знає реалії лісової, піщано-болотної північної Чернігівщини (бідної, русифікованої, господарськи «неперспективної», колись партизанської, а тепер московськопатріархатної), неодмінно дивується з того, як же могла маленька Кучинівка народити такого великого поета? Та ще такого потужного українського духу?
Складно дати вичерпну відповідь. Хіба що дуже поверхову: далися взнаки гени волелюбних пращурів, а ще — збіг обставин... Один із віршів проливає маленький промінець світла на «родинну географію» та можливе походження Тереховича:
«Тікав із Польщі мій далекий предок,
Удвох із братом — не жаліли підошов,
Аж поки хутірець по всіх прикметах
В густих лісах братам не підійшов...»
Отже, нащадок польського шляхтича? А може, галичанина, волинянина, білоруса? Точно вже не скажеш... Зате відомо, що дід Яким був освіченою людиною — волосним писарем, а ще сміливою і розумною, інакше навряд чи став би поручиком царської армії в роки Першої світової війни. І це попри активну участь у революційних подіях 1905 року та ув’язнення! Отже, був непересічною людиною і... таки потрібним імперії у воєнну пору. Але ще був справжнім українцем і правдолюбом, тому в мирний час виявився зовсім не потрібним радянській владі.
Щодо випадку... Якби його не підтримав тоді Станіслав Реп’ях, то, може, й не знали б ми сучасного українського поета Леоніда Тереховича. Бо якось своєчасно Станіслав Панасович допоміг йому з роботою після «відсидки», іншого разу — витягнув із психлікарні... Допомогло Тереховичу і знайомство з місцевими рухівцями. Ось що згадує щорсівець Павло Семененко:
— Я тоді організовував рухівський осередок у районі, мені були потрібні люди, які підтримали б цю ідею, не боялися. Леонід Терехович був саме такою людиною! Я знав, що він сидів, ще й не раз, але ніколи не вважав його злочинцем. Просто Леонід був гарячим, запальним, ворогам було нескладно його спровокувати й ув’язнити за бійку. У селі він і не міг бути рафінованим інтелігентом. Виростав разом із сільськими хлопчаками, тому міг і побитися, і чарку випити... Вирізнявся хіба що своїм інтелектом, принциповістю, небайдужістю.
І якщо Павло Дмитрович багато зробив для увічнення пам’яті поета на кучинівському цвинтарі (пам’ятник у вигляді залізного хреста, мудрий, символічний напис), то його рухівський побратим Аркадій Натаріус робив і зараз робить усе можливе, щоб Тереховича знала вся Україна. І що цікаво: Аркадій Семенович уже давно емігрував із рідного Чернігова до Ізраїлю, але це тільки посилило його бажання популяризувати творчість непересічного поета. Та й можливості трохи зросли; все-таки ізраїльська пенсія — не наша. Він уперто, послідовно, системно прищеплює пам’ять про Тереховича на українському етнічному дереві... Саме завдяки йому вірші поета можна прочитати в інтернеті, а ще колишній рухівець мріє про відкриття маленького музею в Кучинівці. Забита цвяхами, самотня стара хата Тереховича поволі руйнується, дах протікає... Минулого літа ізраїльтянин працював там до сьомого поту і таки дещо зробив, призупинив руйнування кучинівської святині. Щоправда, місцевий люд досі не сприймає Тереховича як великого поета — добре, що хоч чернігівські демократи поволі починають відкривати його для себе... І саме ця обставина дарує нам надію.
Вірші Леоніда Тереховича можна знайти за адресою: http://arkgor. ipsys.net/Terehovych.htm
