Усе своє життя ми провели в таборі соціалізму, а тепер нам бракує правдивих свідчень про табір! Серед молоді ширяться легенди про вільготні часи Брежнєва. Журналіст запитує: «Скажіть, як було насправді? Адже життя було дешевим?»
А навколо нас юрби живих свідків і учасників будівництва комунізму! І тут мені згадується мій роботящий колега по столярному цеху Кирило. Жив економно й користувався пилочкою з бляшаною ручкою — за 95 коп. Я думаю, що він тепер говорить про украдені в нього заощадження і про колишнє дешеве життя, бо ж ціна ножівки — 95 коп. Бідність його життя закам’яніла в ньому, залишилася його улюблена приказка: «Я не брешу, але правди також не скажу».
Так само, коли не гірше й радянська інтелігенція.
Хто з них вів щоденник? Хто смів записувати почуте й побачене? Хто розмовляв зі своїми дітьми чесно й одверто? Хто засвідчив, як на сповіді, факти свого життя?
Є чимало тих, хто признається: «Я теж шістдесятник, то була моя молодість...» А копнеш глибше, а там сонна свідомість видає ту саму Кирилову мудрість: «...правди також не скажу». І то в кращому випадку, бо система брехні була тотальною...
І ось перед нами приємний виняток — книжка проф. Василя Горбачука «30 років на Донбасі». Про все прямо й одверто!
Він належить до поширеної в ті часи категорії тихих дисидентів. Як викладач української мови й як чоловік без лукавства був та ще й безпартійний, він був приречений на гоніння. Таких «неблагонадійних» і скривджених було багато. Василь Горбачук творчо піднявся над своїм середовищем: він його описував, аналізував і творив документ часу. Не менше важлива й та громадянська сміливість, з якою він творив свій документ. Не забуваймо, що в совєтські часи щоденник був річчю підозрілою настільки, що навіть перший секретар ЦК КПУ П.Ю. Шелест приховував свої щоденники. Він їх закопував у пластикових кульках у себе на дачі.
Щоденники Василя Горбачука містять багато політичних анекдотів, за які тоді судили. Взагалі думати вільно й незалежно від цензури вважалося злочином і «наклепом на совєтський державний лад».
Тут багато цікавих розмов, довірливих, одвертих і лукавих... Описи життя в масках і без маски... Підлабузництво, доноси, виклики до КДБ і до парткому... Плітки про вождів і про їхню таємну політику... Тоді майже всі безпартійні й партійні дотримувалися такої думки, що вище партійне керівництво в Кремлі має свої погляди і плани, а народові не каже правди. Майже всі політичні анекдоти були антипартійними.
В щоденникових записах В. Горбачука знайдете все, що носилося в повітрі часу. Все, чим жило суспільство «розвиненого соціалізму» в тих верствах, де отримували таємну інформацію, в тих, де таємну інформацію впускали маленькими дозами, і в тих, що отримували інформацію тільки з газет або вихоплювали її з заглушуваних західних радіо пересилань. Тоді інформацію дуже цінували: СРСР мислив майбутнє в контексті війни. На всіх заводах секретні цехи працювали на озброєння. Втікачі з СРСР вивозили з собою на Захід таємну інформацію — військову або економічну. Війна уявлялася звичайно як атомна. Всесвітнє чудо сталося 1989 року. Воно заскочило всіх: Кремль здав два головні фронти: воєнний та інформаційний. Москва відмовилася від сталінських завоювань на Заході й скасувала цензуру, що означало відмову від політичних лагерів на Сході. На ринку закукурікала дешева газета «Совершенно секретно». Запрацювали професіонали дезінформації. Усе змішалося в одну купу, засипану майстрами дезінформації.
Записи проф. Василя Горбачука дають нам уявлення про «порядок», в якому жили ті, про кого Василь Симоненко писав: «Якби усі одурені прозріли». Здебільшого вони не прозріли, незважаючи на доступ до інформації. А тепер їм пропонують гратися у вітчизняну війну під червоним прапором...
Щоденник за тридцять років дає нам цікаву панораму суспільної свідомості з позиції високоосвіченої людини, до того ж педагога.
Ось запис за 9.07.1979 р. «Пригадую, в Алушті хазяйка, в якої я жив на квартирі, розповідала як вона одного разу напала на своїх батьків за те, що не навчили її брехати. Несподівано такий же мотив я почув від учительки СШ №13 Наталії Нанівни: «Мене батьки навчили жити чесно, поважати людей, не вживати чорних слів. І через це я стала нещасливою. Тепер не той світ, не ті люди, щоб жити чесно».
26.05.1977 р. «Тітка Дуня каже, що «партійні начальники» несуть через підставних осіб хрестити дітей. І вона часто виконує такі прохання. Донесли на N, що охрестив дитину, а його черга прийшла на квартиру. Не дадуть...»
«Бути творчим керівником — треба багато розуму, а ось просто наглядачем — легка річ».
9.02.1980 р. «Наука розбрату. Якось Ліда згадала розповідь тітки. «Ходили й забирали все. Свої це робили, але з ними були якісь, що мовчки ходили, були в компанії. Чи не в цьому ключ? Примусити грабувати одне одного, залякати одних, спідлити інших». «Коли троє розмовляють, завжди є підозра, що третій стукач».
Особливо багато в щоденнику міркувань про більшовицький терор, який дає можливість людям обмеженим і рішучим керувати мільйонними масами. Виявляється, в той час люди все розуміли, але говорили рідко, й то — з незнайомими, наприклад, в поїзді. Звичайно, своїх прізвищ не називали. «Об этом модно говорить только на вокзале».
Найчастіше саме таким чином поширювалися політичні анекдоти. Важко уявити людину, яка не знала тих анекдотів. Але донос про оповідача анекдоту давав підставу для репресій.
Щоденник про життя на Донбасі має свою специфіку : там більше отдвертості. «Нерідко вечорами прогулюємось з І. Бологовим... Він каже, що в Росії (та й інших республіках) записувати українців росіянами — масове явище. От і його в Ашхабаді, видаючи паспорт, записали росіянином без його згоди. За документами батьки — українці, сам він написав «українець». Але не став ходити і виправляти потім паспорт.
04.1974 р. «Директор однієї школи зауважив: колись з українським націоналізмом боролися зверху, тепер русифікація почалась уже знизу. Батьки не хочуть віддавати дітей в українські школи. Досить вилучити одиниці, як масу можна спрямувати в потрібне русло».
10.04.1985 р. «Русифікація. Недавно гостював у мене доцент кафедри педагогіки Вінницького педагогічного інституту Окорков Василь Семенович. «Я хоть и кацап, но не могу понять, что сейчас делается в области украинского языка. Щербицкий выступает по-русски, в институте начальство на собрании выступает по-русски, даже на украинском отделении многие предметы преподаются по-русски».
На Донбасі це не диво: тут усе пішло далі, і до цього звикли.
Власне, перед нами книжка про те, до чого люди звикли в ХХ столітті й чим живуть і досі. Інерція на Донеччині стійка. Побутова бідність зрослася зі старою символікою й закоренілими стереотипами. Вітер свободи не увірвався в печери насильства. Усі пам’ятники вождям тут стоять і «нікому не шкодять».
Якщо говорити про 20 років на Донбасі, то щоденники ті могли б бути подібними, якби проф. Горбачук проживав десь на Правобережжі України. Совєтский стандарт усіх рівняв.
Але вже перше десятиріччя незалежності України тут більш драматично пережите. Зациклений в матеріалістичних проблемах, Донбас живе інерцією старого й навіть від нової інформації з Києва заблокований. Автор живе на острові культури, тому має змогу ширшої обсервації над явищами часу застою і часу прориву загальмованої течії життя.
Для когось його записи можуть бути цікаві як спостереження, для іншого — як книга роздумів про важливе, а для багатьох як прецікавий збірник анекдотів, поставлених в контекст часу.
Нині вже немає таких гострих анекдотів. А попит на них не падає.
Шкода, що наклад книжки 300 примірників, а призначена вона для широкоосвіченого читача, бо дає привід для роздумів.
