Він був, мабуть, найжвавішим і найневтомнішим діячем українського літературного відродження 20-х років XX ст. Неспинні експерименти, організаційні зусилля, поетичні збірки, літературні журнали — і все в ім’я розвитку такого цікавого та контраверсійного стилю, як футуризм.
У київському видавництві «Смолоскип» уперше за часів незалежності з’явилася друком велика й грунтовна книга вибраних творів Михайля Семенка, головного українського авангардиста й футуриста, однієї з центральних постатей української поезії ХХ століття.
Михайль (Михайло) Семенко народився на Полтавщині в 1892 році. Символічно, що його мати була письменницею з псевдонімом Марія Проскурівна, а її твори вирізнялися помітною традиційністю й не мали нічого спільного з формалістичними витівками сина. Перед Першою світовою війною Семенко навчався у Петербурзі — в Психоневрологічному інституті. Літературознавці вважають, що саме там він уперше побачив виступ російських футуристів і закохався в цей літературний напрям. Через це Семенкові часто дорікатимуть вторинністю, але важко не помітити, що, врахувавши досягнення футуризму, наприклад, російського чи італійського, він у поезії знайшов власну індивідуальну інтонацію. З початком війни Михайля Семенка мобілізували, він кілька років жив у різних містах імперії, що розвалювалась, — у російському Владивостоку, латвійській Ризі, у Києві та Кибинцях тощо, аж поки в 20-х роках остаточно осів у тодішній столиці Радянської України — Харкові.
Семенко став першим, хто цілеспрямовано організовував в Україні авангардну літературу. До нового — особливо для нашої літератури — напрямку він привертав увагу за допомогою епатажних заяв, статей і маніфестів. Смерть мистецтва, розпад мови, боротьба проти культу Шевченка, «ривки» в майбутнє, все це неабияк дратувало більшість публіки, а проте це зробило з Михайля відому особистість. Так що тепер уже всі, хто прагнув експериментів у літературі, тяглися до нього, а Семенко став організатором і культуртрегером. Власне кажучи, гучні маніфести й концепції футуристів усього світу значною мірою варто сприймати як, цитуючи їхнього опонента Миколу Хвильового, «лише запах слів». Адже пропагуючи смерть і деструкцію мистецтва, Михайль Семенко продовжував писати вірші та видавати журнали, найпомітнішим із яких став часопис «Нова Генерація».
У 20 — 30-ті роки Семенко ув’язався в знамениту літературну дискусію, між футуристами і ВАПЛІТЕ виникла дуже брудна полеміка, з обопільними наклепами та політичними доносами, вже на той час вельми небезпечними. Можливо, саме через те, що Семенко був тоді проти Хвильового, теперішнього чільного символу Розстріляного Відродження, про ватажка футуристів менше, ніж про багатьох інших тогочасних авторів, було останнім часом говорено, а твори майже не друкувалися. Відіграла роль у тривалому недоповерненні Семенка із забуття і його відверта підтримка комуністичної влади. А також те, що експериментальність його творів не всім зрозуміла й посьогодні. Ось чому так важливо, що його тексти нарешті нормально перевидали.
Смолоскипівські «Вибрані твори» містять поезію Семенка, його теоретичні роздуми, статті та маніфести, тексти різних років і авторів про його творчість, цікаві, а місцями й забавні фотоматеріали, літературознавчий вступ дослідниці авангарду Анни Білої та коротку біографію поета. Останню, до речі, хотілось би бачити розлогішою та докладнішою, але, можливо, доступні на сьогодні джерела просто не дозволили її зробити такою.
Відкрийте поезії Михайля Семенка — і побачите, наскільки правильно він одного разу визначив власну творчість: «І футурист, і антиквар». У текстах, узятих з різних збірок, вимальовується два, а то й більше, доволі різні Семенки. Один із них — поет-експериментатор, він розкладає тексти на звуки, складає слова у візуальні структури, епатує чужорідною риторикою. Ось так:
СТАЛО ЛЬО ТАЛО
АЛЬО РІОЗО
ЮЗО
БІРЮЗО...
Або так:
Понеділок
Вівторок
Середа
Четвер
П’ятниця
Субота
Неділя («Сім»)
А другий Семенко, тим часом, не полишаючи фірмової, злегка знущальної, вигадливості, пропонує нам більш універсальні й ліричні знахідки, водночас дотепні, екзистенційні й сентиментальні.
Упала одна за комір —
бідна сніжинка —
і розтала.
Бідна сніжинка впала.
Бідна сніжинка... («Сніжинки»)
Хотілось пива і свіжого повітря.
Хотілось, щоб з рельсів зійшов
трамвай.
Вривались іноді подихи вітра.
Був май. («Весна»)
Багнеться бути
кондуктором на товаровому потязі
в похмуру ніч
темну ніч
осінню дощову
сидіти на тормозі
(...)
навіки
мріять
мріять
вдивляючись в сутінь.
(«Кондуктор»)
Оце коливання між експериментом, бравадою та сентиментом, мабуть, і є головним секретом поетичного феномена Михайля Семенка. У багатьох випадках (хоч і не завжди) ці інгредієнти складались у смачну, та не кожному доступну, літературну страву.
У 1937 році Михайль Семенко виступив у Києві, а вже у потязі на Харків його заарештували. Не допомогли ні регулярні публіцистичні виступи на підтримку компартії, ні таврування націоналізму. Вочевидь, Семенкові була наперед визначена роль жертви. Та й яскраві, оригінальні, помітні персонажі в українській культури, нехай навіть і лояльні, були зовсім не потрібні владі. 23 жовтня 1937 року його розстріляли, хоча в харківському телефонному довіднику все ще значився домашній номер поета: 9-09-73. Що ж, тепер у нашому розпорядженні та в широкому доступі — не лише ці п’ять цифр, а й нова книга з творами та інформацією про одного з непересічних поетів нашого ХХ століття.
