Цього тижня учасники львівського Дискусійного клубу зустрілися, аби обговорити одну з найсміливіших та найгостріших праць збірки «Підривна література» — «Питання атомної війни і визвольна революція» Степана Бандери.
Дискусійники мали на меті не лише відкрити для себе Бандеру, а пізнати його без прошарку міфів, вигадок та брехні, котрої назбиралося вельми багато після його смерті від рук радянського агента 1959 року.
У передмові Петра Кралюка ми мали змогу знайти перші ниточки до відкриття іншого Бандери: «Бандера в цьому творі постає не лише як аналітик, ерудована людина, а й... (для декого це видасться незвичним) як гуманіст». Ця думка спровокувала вибух дискусії. Чи можна вважати Бандеру гуманістом?
Модерні військові технології творять з людини об’єкт використання сучасною зброєю, тобто роблять людину залежною. Донедавна війни були за ідею, а тепер на меті масове знищення, або ж «безглузде злодіяння», як сказав сам Бандера. Сучасна війна забула про людину-воїна, тепер головне — машина.
«Степан Бандера у цій праці піднімає тему гуманності, розповідає про весь трагізм сучасної цивілізації», — Дмитро Пальчиков знайшов для себе такого Бандеру.
Дискусійники відкрили Бандеру-аналітика і новатора. Автор, не маючи військової чи політичної освіти, зумів прекрасно схарактеризувати тактику й стратегію ведення бою за допомогою атомної зброї та провести аналіз поведінки Західного світу після II світової війни, яку він характеризує однією, постійно вживаною думкою — страх.
«Степан Бандера, з позиції інтелектуала, аналізує період холодної війни. Бандера вважає, що Захід, порівняно з СРСР, не є активним натхненником, не знає своєї цілі», — стверджував дискусійник Святослав Мотрен.
У цій праці ми також знаходимо детальну характеристику ведення національно-визвольної боротьби поневолених народів. Автор зауважує, що через розвиток військових технологій партизанські тактики ведення бою стануть найвигіднішими для воюючих сторін. Через далекобійну зброю лінію фронту буде розмито, військові групування буде розчленовано і сконцентровано в глибині фронту, аби вони не стали живими мішенями ворожих ракет. Проте Бандера зауважує, що національно-визвольні рухи мають бути обережні, коли шукають у ворогах своїх ворогів друзів. Історія не раз показувала, що це твердження не завше справджується. «Ворог мого ворога буде мені приятелем до того моменту, доки не зміняться плани, інтереси», — цитував Степана Бандеру дискусійник Дмитро Пальчиков.
Надважливу частину своєї роботи Степан Бандера відвів питанню страху у політиці західних держав щодо СРСР. За словами автора, атомна зброя — винахід США — була для світу засобом дефензивним, тобто таким, який стримує СРСР — агресора від нападу. Коли Радянський Союз отримав атомну зброю та вирівнявся із Заходом за її кількістю та якістю, то почав активніше і впевненіше нав’язувати своє бачення у світі. Степан Бандера застерігає, що така бездіяльна позиція світу щодо вседозволеності СРСР веде до загибелі першого. Після завершення II світової війни військова потуга Заходу була значно більшою, ніж військові сили СРСР, але світ перевагою не скористався і дав змогу «Червоній загрозі» стати ще грізнішою.
У цьому невеличкому тексті кожен дискусійник знайшов для себе свого «іншого» Степана Бандеру та переконався у геніальності цього недооціненого українця.
